ШЛЯХИ ФОРМУВАННЯ СКЛАДНОГО РЕЧЕННЯ

Синтаксична будова мови розвивалася в тісному зв’язку з розвитком категорій мислення, із суспільно-виробничою практикою людей. У спільнослов’янський період використовувалися переважно прості речення, що поступово ускладнювалися, набуваючи більш повної форми висловлення думки. Таким чином, виникли складні речення, які в мовознавстві досліджуються протягом тривалого часу. Проте до цього часу не існує одностайної думки щодо визначення складного речення, тому й нині викликає це питання інтерес у дослідників синтаксису.

Мета статті: розглянути еволюцію формування поняття складного речення в мовознавстві

Завдання статті: проаналізувати погляди мовознавців на граматичний лад української мови; простежити шляхи формування поняття складного речення в українському мовознавстві.

До початку ХІХ ст. в наукових колах сформувалась думка про те ,що речення бувають або прості, або складні, залежно від того, чи одне чи багато суджень виражаються в них. Наукові засади дослідження граматичного ладу української мови заклав О.Потебня (1835-1891). Наслідки роботи О.Потебні вилилися в чотиритомній праці "Из записок по русской грамматике" (1874), в якій багато уваги приділено проблемі утворення складного речення,встановленню генетичних зв’язків між простим і складним реченням. О. Потебня запропонував гіпотезу походження гіпотаксису: "Із самого початку прості речення слідують одне за одним так, що формальні відношення між ними зовсім не усвідомлюються й не позначаються. Ряди їхні подібні малюнку без перспективи. Зв’язок між ними встановлюється за допомогою займенників відносних, розгляд яких відноситься до вчення про складне речення" [8, 127]. На прикладах паратактичних конструкцій О.Потебня показував послідовність розвитку означальних і додаткових підрядних речень, з’єднаних підрядними сполучниками.

1. Зразок: Прислалъ человђка, Иваномъ зовуть [9, 251]. У цьому типі зв’язку підрядне паратактичне речення не має не тільки відносного, але й вказівного займенника, а підмет і додаток головного слугують підметом та додатком підрядному.

2. Зразок: Есть печера, изъ тоя печеры исходит ьисточникъ [9, 255]. У цьому типі речення іменник головного речення, від якого залежить підрядне паратактичне, повторюється впідрядному із займенником (займенника може й не бути), що вказує на згаданий вище іменник.

Отже, О. Потебня встановив, що процес заміни паратактичних речень відбувався рівномірно , з посиленням гіпотактичності й прямування до об’єднання речення, з розвитком відносних займенників." [9, 251]. Таким чином, у своєму дослідженні О. Потебня утверджує домінування граматики над мисленням, яке виявляється в тому, що мова не просто виражає готову думку, але членує її, оформлює, інтерпретує її, збагачуючи своїм граматичним значенням. На початку ХХ ст. граматичній розробці української мови прислужилися С. Смаль-Стоцький , Ф. Гартнер, які заклали основи наукового опису й термінології українського синтаксису. «Граматика руської мови» С. Сталь-Потоцького і Ф. Ґартнера складалася з чотирьох частин: 1) «Звуки», 2) «Словотворення та значення слів», 3) «Відмінювання» і 4) «Складня». У четвертій частині граматики під назвою «Складня», яка містить відомості про граматичний (власне синтаксичний лад української мови), виділено три основні підрозділи:

А) «Реченє (гадка)»;

Б) «Частини мови в реченні й форми відмінювання» (про рід, число та відмінки іменників, про прикметники, займенники, числівники).На жаль, ні у вступній частині граматики, ні безпосередньо у вступі до розділів не знаходимо обґрунтування самого терміна «складня», що відповідає грецькій назві «синтаксис» (паралельний термін «синтакса», який вживали деякі українські мовознавці. .Для поняття «складне речення» введено термін «сполука речень» [12, 113, §234], визначено два типи «сполуки речень», що складаються з «дрібних» [12, 114, §234] речень, тобто предикативних частин: «рівнорядних» та «підрядних» [12, 114, §235]. У підрядних реченнях визначено «головні» та «побічні» [12, 114, §235]. Як бачимо, С. Смаль-Стоцький звертає увагу й на синтаксичний зв’язок «дрібних речень» у складнопідрядному: «підрядні» та «надрядні» [12, 114,§235], що зумовило їх поділ на «речення сполучені рівнорядно»»[12, 114,§236], та «речення сполучені підрядно»»[12, 117,§239] Надзвичайно важливим вважаємо те, що в «Граматиці руської мови» С. Смаль-Стоцького і Ф. Ґартнера звернено увагу на так звану «звязь» [12, 114, §237], у якій рівнорядні речення до себе стоять»[12, 114,§237], тобто різні семантико-синтаксичні відношення, у яких перебувають «дрібні речення» у сполуках речень (тобто у складносурядних реченнях). Різновидами є «злучна звязь»

[12, 114, §237], тобто єднальні відношення, які передає злучка і або тай; «протиставна звязь» (при злучках а, але, а прецінь, а таки, а все ж таки,, однак тощо)» [12, 115, §237] , а також «причинова, наслідкова, умовна, замірова, припустова, порівняльна» і «часова» [12, 115–116, §237]. Підрядні речення С. Смаль-Стоцький пов’язує і з питанням про пряму мову («бесіду пряму») та непряму мову («бесіду залежну»), показує, як їх можна взаємозамінювати, напр.: Він ,певно, відповість, що нічого не знав = Він, певно, відповість: Я нічого не знаю [12, 118, §241].

О. Курило (1890–1937) чимало попрацювала в галузі синтаксису та фразеології. Одна з найбільш цікавих у цьому планi робіт – «Уваги до сучасної української літературної мови», яка вийшла в 1923 р. Мовознавець розмірковувала про природу складного речення: « Певна річ, думка ширшаючи, глибшаючи, складнішаючи, вимагає й складніших висловів, щоб виразити себе, і легкість літературної мови не може дорівнювати легкості народного вислову. У мовах культурних націй заміна старих сурядних конструкцій новішими підрядними є факт прогресивний: де менш розвинена думка вбачає незалежні явища, там розвиненіша думка шукає залежності й знаходить її.» [6, 105]. Синтаксис української мови особливо активно почав розвиватися у 70–80-х рр. ХХ ст., очолюваний відділом теоретичної граматики української мови Інституту мовознавства ім. О.О. Потебні, а з 90-х рр. Інституту української мови НАН . Проблема про сутність складного речення остаточно не розв’язана.

Найпереконливіше тлумачення складного речення дає В. Бєлошапкова, вона намагається пояснити проблему складного речення з позицій структурно-семантичного синтаксису. Складне речення вона розглядає з трьох точок зору: формально – граматичної, семантичної та комунікативної.

З формально-граматичного погляду складне речення відзначається тим, що воно будується за певною структурною схемою на основі двох чи більше предикативних одиниць. Звідси таке визначення складного речення: «Складне речення може бути визначене як об’єднання предикативних одиниць на основі синтаксичного зв’язку, побудоване за тією чи іншою структурною схемою й призначене для функціонування як одна комунікативна одиниця» [13, 515]. В. Бєлошапкова підкреслює, що специфіка складного речення криється в основному в його комунікативній будові. К. Шульжук (1940–2010) визначає складне речення порівняно з простою одиницею вищого порядку, оскільки складається з двох і більше простих речень. Частини складного речення – це звичайні двоскладні чи односкладні речення, поєднані між собою сполучниковим синтаксичним зв`язком або ж безсполучниковим. Вони утворюють структурну семантичну й інтонаційну єдність. Частини складного речення із синтаксичного й часто змістового боку відповідають простому реченню; з боку комунікативного вони не становлять окремих комунікативних одиниць. Тому складне речення мовознавець визначає як поєднання простих речень або ж як складне ціле, частини якого не мають змістової та інтонаційної завершеності та не можуть бути визначені як прості речення. Специфіка складного речення виявляється й у тому, що в ньому повідомляється про кілька ситуацій і відношення між ними [15, 210].

Значне місце відведено аналізові складного речення в монографії А. Загнітка. Автор висвітлює закономірності формальної та смислової організації складного речення, граматичне значення, граматичну форму та конкретний зміст речень різних типів, вільність, зв’язаність будови складних речень, їх основні різновиди. Автор висвітлює різновиди структурно-семантичної класифікації. На особливу увагу заслуговує розгляд А. Загнітком регулярності/нерегулярності підрядності в системі складного речення. При вивченні структурно-семантичних особливостей складнопідрядного речення важливо усвідомити природу й функції тих специфічних мовних засобів, які служать для зв’язку частин цього типу складного речення. Автор наголошує, що на конкретному мовному матеріалі потрібно показувати, що складнопідрядне речення становить структурну й семантичну єдність, частини якої взаємопов’язані. В організації внутрішньо-синтаксичної структури складнопідрядного речення як комунікативної одиниці важливу роль відіграють такі мовні засоби, як сполучники підрядності та сполучні слова, вказівні слова, співвідношення видо-часових і способових форм дієслів-присудків, порядок частин, лексичні елементи, інтонація [4, 228]. Складне речення становить нову якість порівняно з простим реченням і протиставлене простому за синтаксичною структурою, тобто у формально-граматичному (конструктивному) аспекті. Найважливіша ознака простого речення – предикативність [2, 227]. Предикативність ─ це віднесеність змісту речення до об'єктивної дійсності. Складне речення складається з двох або більше предикативних одиниць. Отже, складне речення протиставлене простому пропозицією як одиниця полі предикативна – одиниці монопредикативної. Складне речення – це речення, що складається з двох і більше граматичних основ (предикативних одиниць), які становлять семантичну, структурну та інтонаційну єдність. Частини складного речення тільки умовно можна назвати простими реченнями. Маючи подібну до простих речень синтаксичну будову, вони не мають: а) змістової завершеності, бо тільки в поєднанні виражають складну думку, різнобічні зв'язки між предметами й явищами довкілля; б) інтонаційної завершеності, бо лише все складне речення характеризується інтонацією кінця; в)комунікативного значення, оскільки не є самостійними одиницями спілкування. Складне речення, що складається з двох предикативних одиниць, називається двочленним, або двокомпонентним: Тож будьмо чеснії відверті в ділах великих і простих, щоб від народження до смерті за все відповісти (В. Крищенко). Складне речення, що складається з трьох і більше предикативних одиниць, називається багаточленним чи багатокомпонентним: Дитяче довір'я до вчителя - це крапля чистої роси на квітці троянди, треба так зірвати квітку, щоб не струсити цю краплю (В. Сухомлинський). Складне речення не є механічним поєднанням простих речень, воно побудоване за певною своєрідною схемою. Під час конструювання використовуються ті або інші структурні різновиди простого речення, які модифікуються відповідно до особливостей складного речення. Отже, частини складних речень не виступають окремою комунікативною одиницею й не мають семантичної та інтонаційної завершеності. Тільки все складне речення загалом можна розглядати як самостійну структурну й комунікативну одиницю, що є засобом формування й передачі інформації. [14, розділ 6.3, §23]. Таким чином, усе вище розглянуте дало можливість простежити еволюцію формування поняття складного речення в мовознавстві, огляд матеріалу дав змогу упевнитися в тому, що від часів О. Потебні до сьогоднішнього дня як термінологія, так і розуміння предмету складного речення значно змінилося.

Література:

1. Булаховський Л.А. Питання синтаксису простого речення в українській мові / Л.А. Булаховский // Дослідження з синтаксису української мови. – К., 1958. – 8 с.

2. Виноградов В.В. Избранные труды. Исследования по русской грамматике / В.В. Виноградов. – М. : Изд. «Наука», 1975. – 560 с.

3 Вихованець І.Р. Граматика української мови: Синтаксис : підручник / І.Р. Вихованець. – К. : Либідь, 1993. – 368 с.

4. Загнітко А.П. Основи українського теоретичного синтаксису / А.П. За­гнітко. – Горлівка : ГДПІІМ, 2004. – Ч. 1  – 228 с. – Ч. 2. – 254 с. – Ч. 3. –266 с.

5. Загнітко А.П. Теоретична граматика української мови: Синтаксис / А.П. За­гнітко. – Донецьк : ДонНУ, 2001. – 662 с.

5. Огієнко І.І. Історія української граматичної термінології / І.І. Огієнко // Записки українського наукового товариства в Києві. – К., 1908. – Кн. 1. – С. 111–113.

6. Потебня А.А. Из записок по русской грамматике / А.А. Потебня. – М. : Просвещение, 1958. –551 с.

7. Потебня А.А. Из записок по русской грамматике / А.А. Потебня. – М. : Просвещение, 1968. – 536 с.

8. Русская грамматика : в 2 т. – Т. 2: Синтаксис. – М. :Наука, 1980. – 714 с.

9 Слинько І.І. Синтаксис сучасної української мови: Проблемні питання : навч. посібник / І.І. Слинько, Н.В. Гуйванюк, М.Ф. Кобилянська. – К. : Вища шк., 1994. – 670 с.

10. Смаль-Стоцький С. Граматика руської мови / С. Смаль-Стоцький, Ф. Ґартнер. – 3 переробл. вид. – Відень, 1914. – 202 с.

11. Современный русский язык / под ред. В.А. Белошапковой. – М. : Высш. шк., 1981. – 515 с.

12. Шевчук С.В.·Сучасна українська літературна мова : навчальний посібник / С.В. Шевчук, О.О. Кабиш, І.В. Клименко. – К. : Алерта, 2011. – 544 с.

13. Шульжук К.Ф. Синтаксис української мови : підручник / К.Ф. Шульжук. – 2-е вид., доп. – К. : ВЦ «Академія», 2010. – 408 с.

Науковий керівник:

кандидат філологічних наук Скорбач Т.В.