УКРАЇНСЬКА МОВА:ВИЗНАЧЕННЯ, ПОХОДЖЕННЯ, СТАТУС, ФУНКЦІЇ. УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРНА МОВА, ЇЇ НОРМИ

Загальновідомо, що мова етносу виконує культурологічну функцію та формує національно-мовну картину світу. Кожна національна мова є носієм мовної свідомості народу. Цю думку обстоювали В. фон Гумбольдт, Борун де Куртене, О. Потебня, Л. Щерба, Д. Овсянников - Куликовський, Ж. Сокольська та інші вчені. «Мова народу – це його дух, і дух народу – це його мова», - писав В. фон Гумбольдт. Безперечно, найбільше й найдорожче добро кожного народу – це його мова. Вона існує не сама по собі, а в людському суспільстві, у свідомості членів суспільства, реалізується в процесах мовлення (усного чи писемного). Тому доля мови певною мірою залежить від кожного з мовців.
Мова – найважливіший засіб спілкування людей, засіб вираження і передавання думок, почуттів, волевиявлень. Мова – це система звукових та письмових знаків, що служать засобом людського спілкування. Мова виконує низку функцій, життєво важливих для суспільства, суспільних груп і кожної людини зокрема:

1. Номінативна. Ця функція називання, тобто предмети і явища пізнані людиною, отримують назви, відбувається процес називання, омовлення (лінгвізації), з яким пов’язане створення кожним народом його мовної картини світу.

2. Комунікативна. Суть її полягає в тому, що мова використовується для спілкування, обміну інформацією в усіх сферах комунікації – науці, виробництві, культурі, ділових стосунках. Це найважливіша, базова функція мови, якій підпорядковані всі інші.

3. Гносеологічна, або пізнавальна. Людина пізнає світ не тільки через досвід, а й через мову, яка є сумою знань про світ. Людина ніколи не пізнає світ з нуля, вона має досвід суспільства, закодований у мові. Пізнаючи мову, людина пізнає світ.

4. Мислетворча. Мова – засіб творення, вираження й передачі думки. Мислити – значить оперувати мовним матеріалом, словами. Вислів «обмін думками» значить вдало добирати слова.

5. Експресивна, або виражальна, емоційна. Це висловлення своїх почуттів, емоцій, здатність впливати на почуття інших людей.

6. Культуроносна. Мова – основа культури кожного народу. Культура може розвиватися тільки в мові, фіксується нею. Через мову
   (фольклор, художню літературу, театр, кіно) людина пізнає духовний світ свого народу. Ставлення до своєї національної мови, своєї національної культури віддзеркалює загальний рівень культури людини, свідчить про її громадянськість.

7. Ідентифікаційна, або об’єднуюча, ототожнювальна, розпізнавальна (об’єднує мовців у часовому та просторовому вимірі) . Завдяки мові кожний з нас має свій «мовний портрет» , « мовний паспорт» у якому відображені всі параметри нашого «я» - національно-етнічні, соціальні, культурні, духовні, виховні тощо.

8. Естетична. Мова фіксує естетичні смаки й вподобання її носіїв, крім того, милозвучність мови, гармонія змісту й форми стають самі по собі джерелом естетичної насолоди.

9. Магічно – містична (здатність мови впливати на свідомість та підсвідомість людини через заклинання, замовляння, гіпноз) . Люди ще на зорі цивілізації вірили в магію слова, тому деякі слова вимовляти було просто заборонено. Інші дослідники називають ще фактичну (встановлення контактів), волюнтативну, демонстративну, акумулятивну функції .

Наука про мову поділяється на інші науки (залежно від того, які складові
частини структури мови та в якому аспекті вивчаються). Серед них такі:
- фонетика – наука про звукову сторону мови;
- семантика – наука про значення мовних одиниць;
- лексикологія – наука про словниковий склад мови;
- дериватологія – наука про способи творення нових слів;
- морфологія – наука про будову та граматичні форми слів;
- синтаксис – наука про сполучуваність слів, словосполучення та речення;
- стилістика – наука про стилі мови та їх функціонування.

Українська мова за походженням належить до східної групи слов’янських мов. Усі слов’янські мови поділяються на західнослов’янські (польська, словацька, чеська та лужицькі мови); південнослов’янські (сербська, хорватська, македонська, болгарська, словенська) та східнослов’янські
(російська, українська, білоруська). Від інших слов’янських мов українська відрізняється чергуванням о-е-і (ніч-ночі, сім-семи), буква і на місці праслов’янського ять (ліс, дід) , збереження палатального ц (криниця, пшениця, палець) , повноголосся оро, оло, ере, еле (берег, золото) . «Історія української мови як і української нації взагалі надзвичайно трагічна і разом з тим повчальна. Вона свідчить про якусь незбагненну силу українства, здатність його знову і знову відроджуватись після нищівних, здавалося б, смертельних ударів, катастроф!», - зазначає Василь Горбачук.

Відповідно до статті 10 Конституції України, прийнятої Верховною Радою 28 червня 1996 року, українська мова є державною мовою в Україні, «держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України».

Державна мова – «це закріплена традицією або законодавством мова, вживання якої обов’язкове в органах державного управління та діловодства, громадських органах та організаціях, на підприємствах, у закладах освіти, науки, культури, у сферах зв’язку та інформатики», [1,стор. 8 ]. На ґрунті української національної мови формується та розвивається українська літературна мова. Літературна мова – це унормована, регламентована, відшліфована форма існування загальнонародної мови, що обслуговує найрізноманітніші сфери суспільної діяльності людей: державні та громадські установи, пресу, художню літературу, науку, театр, освіту й побут людей. С. Єрмоленко зауважує, що головними ознаками літературної мови є:

• її наддіалектний характер;

• стабільні літературні норми в граматиці, лексиці, вимові;

• функціонально – стильова розгалуженість [4, стор 293 ]

Літературна мова виконує функцію обслуговування всіх сфер діяльності
суспільства, а саме:

1. функціонує в державній матеріально-виробничій, культурній, науковій сферах;

2. є мовою освіти, радіо та телебачення, преси, художньої літератури;

3. є засобом вираження національної культури, національної самосвідомості українців.

Сучасна українська літературна мова сформувалася на основі
південно – східного наріччя, увібравши в себе окремі риси північних і південно-західних діалектів. У становленні її літературних норм важливу роль відіграла художня література. Зачинателем нової української літературної мови вважають І.П.Котляревського. Його «Енеїда» , «Наталка Полтавка» написані на основі живого усного мовлення народу. Активними учасниками процесу творення української літературної мови на народній основі були Г.Квітка-Основ’яненко, А. Метлинський, Л. Боровиковський, Є.Гребінка та ін.. Пошук шляхів розвитку української літературної мови, на думку В. Русанівського, завершився у творчості Т.Шевченка [4, стор. 736]. Українська літературна мова і сьогодні продовжує вбирати в себе як духовні цінності українського народу (зокрема досягнення культури мовлення), так і виразові засоби з творів українських письменників. Триває і процес розвитку літературних норм. У сучасній українській літературній мові літературна норма орієнтується не лише на мову художніх творів, а й на стандарти мови засобів масової інформації, де реалізуються, крім писемних, і орфоепічні норми літературної мови. Творцем літературної мови стає культурна особистість (культурний соціум). Важлива роль належить і мовним індивідуальностям, які цілеспрямовано шліфують слово.
З поняттям «мовна норма» пов’язане поняття «культура мови». Норма літературної мови – це сукупність загальноприйнятих правил, якими користуються мовці в усному й писемному мовленні. Розрізняють такі типи літературних норм: орфоепічні, морфологічні, орфографічні, лексичні, синтаксичні, стилістичні, пунктуаційні, акцентуаційні. Орфоепічні норми регламентують правила вимови звуків, звукосполук та граматичних форм слів. Вивчення правильної вимови спрямовується на подолання помилок, серед яких насамперед виокремлюють фонематичні та фонологічні.

Фонематичні помилки - це порушення, пов'язані зі змішуванням фонем, із заміною однієї фонеми іншою, наприклад: вимова с замість з:
[везти][вести],[казка][каска];
вимова т замість д: [родовиї] [ротовиї],[гадка] [гатка]. Такі помилки спотворюють зміст слова. Інколи фонематична помилка зумовлюється пропуском однієї з фонем, наприклад: плутати – путати, плутаю – путаю, плутають – путають. Дуже часто в мовленні замість фонеми |ф| вживають поєднання фонем |хв|, а замість |хв| - фонему |ф|:факт - хвакт, фарба – хварба.

Фонетичні помилки - це суто вимовні недогляди, що виявляються у вимові різних варіантів звуків, наприклад: вимова [л^’] замість [л]: лекція -лекція, телеграма - телеграма; вимова [і] замість [и] у словах іншомовного походження: директор - діректор, тираж - тіраж, симпозіум - сімпозіум, циркулярний-ціркулярний.

Вимова голосних має такі особливості:
1. голосні [а], [і], [у] - в усіх позиціях вимовляються виразно, чітко:
[знати]-знати;
[пунктуал'н'іс'т']-пунктуальність;
У деяких словах на початку слова голосний [і] вимовляється з наближенням до [и]:[і^инод'і] - іноді [і^инколи] - інколи [і^инде] - інде [і^иншиї] – інший.

2. Звук [о] вимовляється виразно й здебільшого не змінюється; лише перед
складом з постійно наголошеним [у] й [і] вимовляється з наближенням до [у]:
[то^му] - тому; [порушити] - порушити; [й^му] - йому; [со^бі]-собі.

3. Звуки [е], [и] в ненаголошеній позиції вимовляються нечітко:
[е]-з наближенням до [и] [ме'ті] - мета; [ре^иагувати] - реагувати; [мен'і] - мені.
У ненаголошеній позиції в кінці слова звук [е] вимовляється чітко: [р'іуне] - Рівне;[їй]-з наближенням до [е] [ви'даток] - видаток; [oбви^cнyв¿чe^,,н^,:а] - обвинувачення; [си^ссте^иматични^сї] -систематичний. Звуки [е], [и] в наголошеній позиції вимовляються чітко: [полем'іка] - полеміка; [вибори] - вибори; [кре^идит] - кредит. Українській літературній мові невластива вимова [а] на місці ненаголошеного [о]: [мажоритарна] - мажоритарна (неправильно мажаритарна).
Усі мовні норми характеризуються системністю, стабільністю, історичною та соціальною обумовленістю. Мовні норми можуть бути стабільними упродовж тривалого часу, але це не означає, що вони не можуть змінюватися. Існування норм літературної мови не виключає паралельного існування мовних варіантів, які збагачують мову в стилістичному плані.
Тисячоліттями український народ творив високорозвинену літературну мову. Вона до послуг кожного з нас, її необхідно свідомо і активно вивчати, осягати, оволодівати виражальними засобами української мови.

Література:

1.Горбачук В. Барви української мови, К.: Видавничий дім «КМ Academia», 1997–272с.

2.Гриценко Т.Б. Українська мова за професійним спрямуванням.
Вид-во центр учбової літератури 2011 - 624 с.

3.Дубчак О.П. Українська мова та література. Видавництво: Генеза, 2011, - 334с.

4.Русанівський В. М. Українська мова:Енциклопедія,К.:Українська енциклопедія 2000 – 752с.

5.Шевчук С.В., Клименко І.В. Українська мова за професійним спрямуванням: Підручник. – 2-ге вид., виправлене і доповнене. –К., «Алерта», 2011 – 696 с.

Науковий керівник:

кандидат філологічних наук Фоміна Людмила Володимирівна.