АНГЛО–ФРАНЦУЗЬКЕ ПРОТИСТОЯННЯ В РАМКАХ ПІВНІЧНОАМЕРИКАНСЬКОГО ТЕАТРУ СЕМИРІЧНОЇ ВІЙНИ  (1756 – 1763 рр.)

Актуальність проблеми. Франко–індіанська війна – поширена у США назва війни між Великою Британією та Францією у Північній Америці 1754–1763 рр. У 1756 р. війна набула загальносвітового масштабу Семирічної війни і стала вважатися її північноамериканським театром дій. У Канаді її зазвичай називають просто Семирічна війна, хоча серед франко–канадців вона відома як La guerre de la Conquête («Завойовницька війна»). У Європі немає спеціальної назви для північноамериканського етапу війни. Назва стосується головних ворогів британських колоністів: французьких королівських сил та союзних їм різноманітних індіанських племен, хоча на боці Великої Британії місцеве населення воювало також.

Дослідженнню даного питання були присвячені роботи таких вчених як А. Абакумов, Ф. Андерсон, С. Данилов, У. Фентон. Варто відмітити фундаментальну працю Ф. Андерсона, в якій автор подає не тільки детальний опис військової кампанії 1754–1766 рр., а й аналізує її наслідки для колоніальних імперій, що були на той час представлені у північноамериканському регіоні [3].

Метою статті є розглянути основні аспекти франко–індіанської війни.

Під час війни за австрійську спадщину (1740 – 1748 рр.) французи зуміли відбити удари американських колоністів, зруйнувавши цим їхні найближчі плани про напади на долину річки Святого Лаврентія, і провівши рейди в прикордонні райони кількох британських колоній. Але намагання повернути Акадію були марними, британський флот завдав величезної шкоди заморській торгівлі Нової Франції й майже зовсім перервав зв’язок з метрополією. Користуючись цим, британський флот оточив Луїсбург з моря, а англоамериканські колоністи із Массачусетсу і Коннектикута взяли в облогу його з суші. Фортеця, для будівництва якої пішло багато часу та коштів, протрималася набагато менше, ніж очікували французи і навіть їхні вороги – англійці. Подвійну роль в її долі зіграв військовий інженер Етьєн Верьєр. Він прослужив у Новій Франції понад двадцять років і керував модернізацією укріплень Луїсбурга. Але на час облоги Верьєр наполіг на тому, аби залишити ворогові сильніший бастіон, після чого падіння фортеці стало невідворотним (1745 р.). Щоправда, гіпотеза про підкуп інженера залишилася недоведеною. Поразка ж французької зброї виявилася важкою.

У той самий час Франція здобула ряд перемог у Європі та Індії. Тож за Аахенським мирним договором обидві держави зберегли колишні кордони. Луїсбург знову почав бути французьким. Проте англійці за 3 роки, що пробули у форті, звісно, вивчили її слабкі сторони. Подальша доля «американського Гібралтару» відтепер була вирішена [4, с. 90].

Вирішальний тур боротьби розвернувся у другій половині XVIII століття під час Семирічної війни (1756 – 1763 рр.). Готуючись до неї, британська влада спочатку примусово виселила з Акадії до інших британських колоній більшу частину франкомовних поселенців – близько 20 тис. людей [2, с. 258–259].

Військові дії в Північній Америці відкрилися цього разу за два роки до оголошення війни у Старому Світі – в 1754 р. Як сказав Вольтер, «стріли в Америці кинули на вогонь війни всю Європу» [1]. Поки на морі зберігалася рівновага, метрополія підтримувала Нову Францію, і перевага у боротьбі була на боці французів. Безграмотно, але сміливо діяв французький флот, коли ціною втрати кількох військових кораблів крім припасів і військових підрозділів допровадив у Квебек головнокомандувача – маркіза Луї де Монкальма, досвідчений військовий, що відзначився у Європі. Монкальм мав чин «польового маршала» (полковника) [2, 267].

Доля акадійців підігрівала стійкість і жорстокість франкоквебекців. Британія ж необачно довірила нести всі труднощі війни з французами американським колоністам та ірокезам[4, с. 341].

Британські губернатори і уряд у Лондоні занадто покладалися на потрійну перевагу в живій силі над супротивником та на активність дій, а про військове мистецтво забули. Атакуючі англоамериканці та їхні союзники – ірокези дуже швидко поплатилися за це. Невеликий загін ополченців з Вірджинії та Південної Кароліни під керівництвом майора Дж. Вашингтона вторгся до долини Огайо, де був розбитий в бою французами і гуронами. Останні, діяли із засідок та майже не зазнали втрат. Вашингтон вимушений був здати ворогу оточений загін і тільки з великодушності французького командира його відпустили на свободу, уникнувши в такий спосіб в’язниць королівської Франції. Потім французи меншими силами розбили англо–американську бригаду генерала Бреддока поблизу Ніагари, убезпечивши Квебек з півдня на добрих п’ять років. Бреддок загинув у бою. Відбито було і напад англійців на Луїсбург (1756 р.). Французька ескадра, що вчасно прибула із метрополії, не розбила ворога, але змусила його відступити в Галіфакс [1].

У 1758 р. війська Монкальма, перейшовши південний кордон, розбили англо–американські сили «головнокомандувача і в Америці» генерала Д. Еберкромбі в майстерно проведеному оборонному бої при форті Карільйон (Тайкондерога). Французи втратили кілька сотень чоловік пораненими й убитими, противник – понад 4 тис. осіб. Англо–американські війська відступили до Массачусетсу. Король Людовік XV призначив маркіза в генерал–лейтенанти [3, с. 114–115].

У результаті операцій чисельна перевага англоамериканців було зведена нанівець франкоквебекцями, які вміло використали у бойових операціях болота, а ополченці–снайпери з вояжерів рідкісними, але точними пострілами вбивали офіцерів ворога, перетворюючи англійське військо у натовп.

На п’ятому році бойових дій – навесні 1759 р. – Нова Франція була відрізана метрополії. Кількісна перевага англоамериканців неухильно зростала. Їх налічувалося вже 60 тис. людей. Оснащені вони були також краще завдяки британському переважанню на морі. Розуміючи небезпеку, Монкальм марно вимагав у королівського двору підкріплення. Водрель тим часом мобілізував майже всіх дорослих чоловіків Нової Франції, але це дало лише 17 тис. людей. Становище колонії в цей час ускладнювалося розбіжностями між прибічником малої війни губернатором Водрелем і прибічником негайних великомасштабних боїв Монкальмом [3, с. 120].

У 1758 р. війська Монкальма, перейшовши південний кордон, розбили англо–американські сили «головнокомандувача і в Америці» генерала Д. Еберкромбі в майстерно проведеному оборонному бої при форті Карільйон (Тайкондерога). Французи втратили кілька сотень чоловік пораненими й убитими, противник – понад 4 тис. осіб. Англо–американські війська відступили до Массачусетсу. Король Людовік XV призначив маркіза в генерал–лейтенанти [1].

Битва під стінами Квебека 13 вересня 1759 р. була розпочата Монкальмом і програна ним. Рішучому тискові французів британці протиставили щільний вогонь і відмінну дисципліну. Французькі втрати склали 1,3 тисячі осіб, англійські – вдвічі нижчі. В бою були смертельно поранені обидва головнокомандувачі. Уолф помер того самого дня, Монкальм – наступного року. Загибель Монкальма оплакували як білі поселенці, так і гурони. «Канадська енциклопедія» засуджує Монкальма, що програв найбільшу в канадській історії битву. Частина зарубіжних і російських дослідників виправдовує сміливого маркіза, котрий вирішив запобігти посиленню англійців і розвантаження ними на суходіл артилерії, що спричинив би безнадійність становища французів [6, с. 109].

У результаті операцій чисельна перевага англоамериканців було зведена нанівець франкоквебекцями, які вміло використали у бойових операціях болота, а ополченці–снайпери з вояжерів рідкісними, але точними пострілами вбивали офіцерів ворога, перетворюючи англійське військо у натовп. Лондон вимушений був терміново спрямувати у Америку понад двадцять тисяч кадрових солдатів та відрядити більшу частину флоту на блокаду французьких гаваней. У морській битві біля Кібероні перемога через бездарність французького командування дісталася англійцям.

Влітку 1760 р. англійські сухопутні сили, наступали по трьом напрямкам, з боями досягли неукріпленого й погано оснащеного Монреаля. Бурламак і де Леві закликали продовжувати опір. Однак у Монреалі закінчувалося припаси. Восьмого вересня губернатор Водрель здався за умов, аналогічних здачі Квебеку протягом року. Партизанські загони продовжували боротьбу, але недовго [5, с. 74].

Двома роками пізніше французьке командування завдало несподіваного контрудару, висадивши десант в Ньюфаундленді. Загін застав ворога зненацька і швидко зайняв Сент–Джонс, але його потім оточений прибулими з Акадії англійськими військами і змушений був скласти зброю. У вересні 1762 р. боротьба припинилася. Втрата Нової Франції в французькому суспільстві виявилася «мало поміченою». Колоніальні війни були вже мало популярні в світі. Знать, буржуазія і інтелігенція були єдиної думки: воювати через «мільйони акрів снігу» втрачає сенс [6, с. 112].

Під час укладання Паризького миру французи вимагали повернути їм територіально незначні, зате багаті володіння в Вест–Індії, але з величезним Квебеком. Характерно, що англійці зробили подібну помилку – ладні були повернути ворогу Квебек, але намагалися утримати Вест–Індію. Керуючий переговорами із боку Франції герцог Етьєн–Франсуа Шуазель був переконаний, що незабаром усі північноамериканські піддані Британії зажадають незалежності, й що боротьба охопить і Нову Францію. Згідно із умовами миру Людовік XV відмовився від усіх прав на Нову Францію на користь Британії. Кількома розчерками пера європейських дипломатів, що будь–коли бували у Західній півкулі, 80 тис. людей перетворили на підданих короля Англії, Шотландії та Ірландії – Георга III [3, с. 820].

Отже, північноамериканський театр бойових дій Семирічної війни мав свої особливості, що були пов’язані не тільки з політичною кон’юнктурою, перебігом військової кампанії, а також і з тим, на якому боці виступало місцеве населення – індіанці.

Література:

1. Абакумов А. Разгром Брэддока 9 июля 1755 года. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://frenchandindianwar.narod.ru/Article/braddock.html

2. Аверкиева Ю.П. Индейцы и война за независимость/ Ю.П. Аверкиева// Война за независимость и образование США.– М., –1976.– C. 258–267.

3. Fred Anderson. Crucible of War: The Seven Years' War and the Fate of Empire in British North America, 1754–1766/ Anderson Fred – New York: Alfred A. Knopf, – 2000.– 862 pp.

4. Данилов С.Ю. Історія Канади /С.Ю. Данилов – М.: Видавництво «Всесвіт», 2006. – 672 с.

5. Стукалин Ю. Странные воины краснокожих /Ю. Стукалин // «Новый Акрополь» , 2002.– № 3. – С.74–78.

6. Фентон У.Н. Ирокезы в истории / У.Н. Фентон // Североамериканские индейцы. – М., 1978. – C. 109–156.

Науковий керівник:

кандидат історичних наук, Кірєєва Вікторія Олександрівна.