УКРАЇНО, ПРОСТИ, КОЛИ Є ЩЕ ЗА НАМИ ВИНА

(Закатованим у Чортківській в’язниці в липні 1941 року присвячено…)

…бо все гине –

Слава не поляже;

Не поляже, а розкаже,

Що діялось в світі,

Чия правда, чия кривда

і чиї ми діти.

Т. Шевченко

У Святому Письмі сказано: «Немає нічого таємного, щоб не стало явним». Правда у вогні не горить і у воді не тоне. Вона має властивість поставати з попелу. Людини, яка поважає себе повинна знати не тільки історію своєї нації в цілому, але й історію тих маленьких фрагментів, з яких складається велика розповідь про свій народ. Події у Чортківській тюрмі, які відбувалися тому не дають спокою краянам вже понад сімдесят років. Чимало горя в’язням, їхнім сім’ям та всій українській спільноті принесла саме вона.

Перед початком війни тюрми НКВС Західної України були переповнені в’язнями. Масові арешти, в основному серед місцевої української інтелігенції, прокотилися і Чортковом. Таким чином нова влада встановлювала своє панування у нещодавно приєднаних до України земель. Без усяких пояснень було схоплено більшість викладачів гімназії, правників, лікарів, активістів українських громадських організацій та партій. Лише у місті безслідно зникло біля 100 мешканців. Наведу лише окремі імена: професор української гімназії в Чорткові Василь Баран, викладачі Дм. Пігут, Михайло Кужіль, Михайло Марковський, Володимир Ільницький, адвокат Електрович, лікар П.Синенький, кооператор Іван Телепко, родина адвоката О.Юрчинського.

Коли фашистська Німеччина, зламавши опір радянських прикордонників, сунула військами в глиб країни, її правителі думали не про те, як зупинити ворога, а — кого із співгромадян негайно розстріляти. 23 червня 1941 року наказ № 2445 М наркома Держбезпеки СРСР Всеволода Меркулова зобов’язав НКВС поділити усіх в’язнів тюрем, що можуть опинитися під окупацією, на дві категорії. Одні підлягали депортації у концтабори ГУЛАГу на сході країни, інші — негайному знищенню. Цей наказ поставив останню крапку на життєвій дорозі сотень тисяч мешканців Західної України та багатьох жителів Уманщини. Звістка про масові страти в’язнів у Львові, Дрогобичі, Рівному, Чорткові, Луцьку, Вінниці, Умані облетіла увесь світ. У 1941 році про це повідомляли польські, французькі, італійські видання, писали найпопулярніші газети США — «Нью-Йорк пост» і «Нью-Йорк геральд триб’юн». А агенція «Ассошіейтед прес» навіть прислала до Львова власних кореспондентів.[2.с.124]

Гітлерівські війська наступали дуже стрімко , і 24 червня органи НКВС почали виконувати офіційний наказ про «звільнення» тюрем від ув’язнених. Першого липня з тюремних воріт вивели під конвоєм довжелезну колону арештантів і погнали у невідомому напрямку. Тієї страшної ночі 1-го липня 1941 року у Чортківській в’язниці з тюремних підвалів почали долинали постріли — щоб приглушити звуки катівської роботи, на подвір’ї цілодобово працювали потужні дизельні двигуни. Вночі 2 липня, перед самою втечею, оперативники НКВС влаштували кривавий погром у приміщенні домініканського монастиря і підпалили приміщення. А вже 3 липня у місто увійшли солдати Вермахту. Того ж дня німці відкрили браму тюрми, підвали якої були переповнені. Зі свідчень очевидців: «В камерах було повно всюди закривавленого одягу. Навіть стеля була забризкана кров’ю! Там було багато кровi, все обляпане кров’ю, а в однiй камерi на першому поверсi лежав на пiдлозi почорнiлий труп чоловiка i дрiт був простромлений через око i вухо.

Коли пробили дiру в стiнi, що замурувала дверi, звiдти вдарив страшний сморiд — там були живцем замурованi люди. Спереду були в стоячому положеннi, а всерединi яма зробилася.»[2.с.314] Приведені до праці жиди з міста стали під вартою розкопувати величезне подвір’я і добувати трупи: все тюремне подвір’я було викладено тілами нещасних українських в’язнів. При викопуванні тіл виявилося, що енкаведисти посипали їх вапном, присипали землею і – накладали другий шар, потім і третій, бо трупи лежали в землі у трьох шарах. А над ними насипали землі, щоб приховати злочинства, і зверху посадили... квіти. Впізнані були лише одиниці з більш як восьмисот трупів. Більша ж частина їх була настільки спотворена катуванням та дією вапняного розчину, яким поспіхом заливали рови з тілами на подвір’ї, що впізнати їх було неможливо. Багато трупів мали відрізані вуха, носи і вибрані очі. Були між ними дві жінки, з яких одна мала відрізані груди, вирваний кліщами ніс і відтятий язик, а друга була обкручена дротом перепханим крізь тіло… Так, лишень за довгими русявими косами (таких не мав ніхто в окрузі) впізнали дочку чортківського адвоката Надію Юрчинську і ще декількох людей з сіл. [2. с.338] Родини в’язнів, оглядаючи понівечені тіла, довго не могли отямитись від побаченого. За свідченням очевидців, тіла жертв НКВС були ретельно сфотографовані та обстежені прибулою спеціальною комісією. Боячись епідемії, німці відвели для ідентифікації тіл лише одну добу.

Куди ж погнали колонну в’язнів, яка покинула ворота тюрми 1 липня ? Як з’ясувалося невдовзі, більшість в’язнів місцевої тюрми, що походили з Чорткова та прилеглих сіл пішки були відконвойовані на Умань. Колону оточували озброєні автоматами та гвинтівками енкавеесники. У колоні було 954 в’язні, всі виснажені нелюдськими умовами утримання в тюрмі, допитами та тортурами. Найстаршому — 62 роки, наймолодшому — ледве 18.  [2.с.168]

Тюремні наглядачі та солдати будівельного батальйону Червоної Армії гнали етап без перепочинку, не годували, не давали води. Арештанти непритомніли від перевтоми, спраги і голоду. Тих, хто не міг підвестися, енкавеесники пристрілювали на місці й викидали у кювет. Напитися води в’язням вдавалося лише тоді, коли на шляху траплялася річка. Співробітники НКВС заганяли їх туди, як худобу. Самі дивились, як люди хлебтали скаламучену воду...

Якось у дорозі група в’язнів, членів ОУН, спробувала звільнитися. Через фізичне знесилення втеча не вдалася. Конвоїри на місці розстріляли 123 бунтарі. Проте шістьом приреченим таки пощастило вирватися з пекла. П’ятеро втекло на етапі, а шостий зміг пережити страту! Імена чотирьох втікачів відомі. Це мешканці села Шидлівці Михайло Шевчук та Михайло Демків, а також Василь Росолович із Копичинців Гусятинського району та Омелян Чернеча із села Мушкатівки Борщівського району Тернопільщини. Ім’я заарештованого, який пережив страту, поки що встановити не вдалося.[ 4.с. 232]

Маршрут етапу лежав через Тиврів, Скалу-Подільську, Кам’янець-Подільський, Вінницю, Жмеринку, Ситківці, Христинівку. Останньою трагічною пристанню стала Умань. До Умані етап із Чорткова дійшов увечері 19 липня, подолавши за 18 днів майже 400 кілометрів. Ледь живі, люди заснули на підлозі камер уманської пересильної тюрми. Вермахт уже наступав енкавеесникам на п’яти. Вагонів для пересилки не знайшли, і військовий прокурор Південно-Західного фронту та заступник наркома Держбезпеки УРСР Ткаченко розпорядилися стратити в’язнів з Тернопільщини просто в тюрмі. А разом з ними і жителів Уманщини, заарештованих до війни та на її початку.

В уманській тюрмі співробітники НКВС СРСР знищили 767 тернополян і близько 200 жителів Уманщини. Точна цифра закатованих місцевих мешканців невідома, бо, за різними даними, із підвалів тюрми дістали 874—899 тіл. Ще якась кількість залишалася замурованою у стінах... лише біля ста тіл загиблих було ідентифіковано. .[ 4.с. 238]

Кілька сотень в’язнів за наказом НКВС було спалено у вагонах і потоплено у водах Дністра в Заліщиках, коли з тактичних міркувань було зруйновано залізничний міст через Дністер. З обох боків було направлено назустріч один одному два ешелони приречених на смерть. 470 осіб каральні органи вивезли ешелоном у місто Горький, де на них чекав розстріл. .[ 4.с.396]

Спробую підбити страшний баланс: Чортків-8 сотень, Заліщики- 4 сотні., Умань- 7,5 сотень, Горький- 4,5 сотні. ВСЬОГО- 2 400 !!! наших краян було закатовано, винищено і заслано лише у перші дні війни1941 року.

У 1990 р. місцевим осередком Народного Руху на будівлі Чортківської тюрми було встановлено меморіальну дошку з надписом: «У казематах цієї тюрми у 1941 році загинуло понад вісімсот українських патріотів. Вічна їм память». У сквері поруч з будинком в’язниці згодом було встановлено пам’ятник Закатованим у липні1941. Тернопільський скульптор Іван Сонсядло створив обеліск у формі хреста із заґратованим тюремним віконцем у верхній частині та барельєфом Надії Юрчинської всередині. Вгорі напис: «Закатованим у Чортківській в’язниці в липні 1941 року.». На тильній стороні хреста – барельєф: „Ви будете жити в нашій пам’яті вічно!”.

У липні 2001 року родичі вбитих встановили на цвинтарі дубовий хрест та скульптуру Богородиці. У 2011 році за розпорядженням місцевої влади Умані, споруджено пам’ятник жертвам політичних репресій. Зібравши свідчення очевидців, у 1989 році колишній політв’язень, голова Уманської крайової організації НРУ, нині кандидат історичних наук, доцент Уманського державного педуніверситету Богдан Чорномаз подав прокурору Умані заяву: відкрити карну справу за фактом масового знищення в Умані органами НКВС СРСР невинних людей. З прокуратури відповіли, що «...не виявлено достовірних даних, які б підтвердили причетність до вбивства осіб з числа НКВС чи окупаційної армії фашистської Німеччини». У 1999 році Богдан Чорномаз надіслав аналогічну заяву до Генпрокуратури України. Правоохоронці карну справу відкрили, але не провели жодних слідчих дій...

Щороку на початку липня і в Чорткові і в Умані відбуваються мітинги пам’яті біля пам’ятника жертвам. Чортківчани урочисто вшанувують своїх земляків, закатованих енкаведистами влітку 1941 року. Біллю та скорботою за загиблими, гордістю за незламність духу української нації сповнені слова виступаючих. Скорботний меморіал - це знак пам’яті майбутнім поколінням про скоєне тут зло. Адже не назване, не засуджене зло має здатність повертатися у забутих старих і цілком нових формах. Ми часто проходимо повз цей пам’ятник, йдучи бруківкою маленького парку, навіть не задумуючись про криваву ціну української державності.

З розказаної трагедії, звичайно ж можна простежити безліч моралей: про те, що для приборкання народу часто досить позбавити його мозку у вигляді інтелігенції і роби, що хочеш. І про те, що замало матеріалізувати пам’ять про загиблих за волю України у монументах і хрестах, І про те, що необхідно позбутися нашої байдужості. Це до нас відносяться слова: «Найгірше слід боятися байдужих, адже саме з їхньої мовчазної згоди робляться в цьому світі найгірші вчинки та справжні біди…»

Не дайте своїм душам зачерствіти до української історії та нашої країни, державність якої віками відстоювали справжні патріоти, згадані сьогодні.

“А кого ми не пом’янули через невідання,
або забуття або через множество імен,
ти сам пом’яни їх , Боже,що знаєш вік і ім’я кожного,

кожного знаєш від лона матері його”

ВІЧНА ЇМ ПАМ’ЯТЬ!

Література:

1. «Західноукраїнська трагедія 1941», [Западноукраинская трагедия 1941], О. Романів, І. Федущак, Львів - Нью Йорк, 2002, НТШ, 430 с.

2. "Помилувати не можна розстріляти": В. Крупина // З архівів ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ. — 2004. — № 1/2 (22/23). — С. 486-495. — укр.

3. З архівів ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ. - № 1/2 (22/23). - 2004. - 510 с.

4. «Українська голгофа. Уманьський розстріл 1041 року.» Н.Мизак. додаток до серії «За тебе, свята Україно» Книга десята. Чернівці – Торонто.2011-260 с.

Науковий керівник:

викладач іноземної мови Паньків Світлана Василівна.