ОСОБЛИВОСТІ СИНДРОМУ ЕМОЦІЙНОГО ВИГОРАННЯ У ЛІКАРІВ-ПЕДІАТРІВ РІЗНИХ ЛАНОК МЕДИЧНОЇ ДОПОМОГИ

Вступ. Однією з професій зі значним ризиком виникнення синдрому емоційного вигорання є лікарська спеціальність, причому саме лікарі найбільше застосовують медикаментозні засоби для корекції свого емоційного стану [3, 4]. Часто стикаючись із негативними емоціями, постійною відповідальністю і потребою хворих в увазі і турботі, лікарі починають відчувати емоційну напругу, яка в подальшому може призводити до економії емоційної сфери чи виснаження [6]. Зовнішніми передумовами розвитку емоційного вигорання в лікарів є наявність хронічної напруженої психоемоційної діяльності, дестабілізуюча організація роботи, підвищений рівень відповідальності, низька соціальна оцінка значимості праці, девальвація професійної самооцінки в процесі накопичення лікарського досвіду, необхідність безперервного післядипломного розвитку, ефект «залишкової діяльності» (лікарська праця, як правило, не обмежується рамками безпосередньо робочого часу), несприятлива психологічна сфера професійної діяльності тощо [5]. Внутрішніми чинниками розвитку синдрому емоційного вигорання є інтенсивність та стиль спілкування людини, відповідність її темпераменту виконуваній роботі, спрямованість до екстра- чи інтравертованості [2]. Схильні до розвитку синдрому емоційного вигорання люди є емоційно холодними або виразно емоційно лабільними, які не здатні до чіткого, злагодженого та рівномірного розподілу свого робочого часу та професійних дій [7].

Мета роботи. Вивчити особливості розвитку та проявів синдрому емоційного вигорання у лікарів-педіатрів, залежно від віднесення їх місця працевлаштування до різного рівня надання медичної допомоги.

Матеріал і методи дослідження. Проаналізовано результати опитування 50 лікарів-педіатрів Чернівецької області, з яких сформували 3 групи порівняння за рівнем надання медичної допомоги. До І групи увійшли 13 лікарів-педіатрів сільських лікарських амбулаторій та центральних районних лікарень (середній вік респондентів становив 51,4±3,62 років, частка чоловіків – 23,1%, середній стаж роботи – 25,8±3,85 років), до ІІ групи потрапили 11 лікарів КМУ міської дитячої поліклініки (середній вік 44,4±4,35 років, частка чоловіків – 18,2%, середній стаж роботи – 17,5±4,25 років), а ІІІ групу сформували 26 лікарів-педіатрів ОДКЛ м. Чернівці (середній вік респондентів 43,8±2,11 років, частка чоловіків – 15,4%, середній стаж роботи – 19,5±2,26 років). При проведенні дослідження використана методика діагностики рівня «емоційного вигорання» В.В. Бойка [1], за якою оцінювалися окремо симптоми кожної фази та сума балів за фази формування емоційного вигорання. Вважали, що симптом фази несформований при сумі балів менше 9, при сумі 10-19 балів симптом знаходився у стадії формування, та при сумі балів більше 20 – сформований. При сумі балів за фазу менше 36 оцінювали дану фазу як несформовану, при сумі балів 37-60 – у стадії формування та більше 60 балів – як сформовану фазу синдрому емоційного вигорання. Отримані результати дослідження аналізувалися за допомогою пакету програм «STATISTICA 7.0» StatSoft Inc. з використанням параметричних і непараметричних методів обчислення.

Результати дослідження та їх обговорення . Тривалість робочого дня в середньому становила 8,2±0,48 годин у І групі, 8,3±0,19 годин у ІІ групі та 8,0±0,26 годин у ІІІ групі. Кількість хворих, яких працівники оглядали впродовж робочого дня, сягала в І групі опитаних 18,6±2,84 пацієнтів, у ІІ групі – 16,6±1,72 пацієнтів та у ІІІ групі – 15,96±1,64 пацієнтів (р>0,05), тобто лікарі первинної ланки медичної допомоги оглядають чи обстежують дещо більшу кількість пацієнтів упродовж робочого дня. Разом із тим, відсутність вірогідних відмінностей за середньою щоденною кількістю обстежуваних хворих свідчить, напевно, про більшу напруженість праці лікарів ІІІ групи, де рівень складності й тяжкості стану пацієнтів є набагато вищим.

Встановлено, що окремий робочий кабінет мали в І групі респондентів 53,8%, у ІІ групі – 81,8% та в ІІІ групі – 84,6% лікарів (р>0,05). Водночас, достатню зручність робочого місця відмічали 30,8% опитаних І групи, 18,2% у ІІ групі та 23,1% у ІІІ групі (р>0,05), тобто лише третя або четверта частина лікарів задоволена станом свого робочого місця.

Враховуючи, що одним із чинників розвитку емоційного вигорання є нерозуміння чи відсутність підтримки з боку керівництва, проаналізовано стосунки лікарів з керівниками свого медичного закладу. Виявлено, що на рівні первинної ланки медичної допомоги 76,9% лікарів відчувають підтримку, 15,4% стверджують про нейтральний характер стосунків і 7,7% респондентів відчувають тиск і нерозуміння з боку керівництва закладів. На рівні поліклініки 63,6% лікарів відчувають підтримку з боку керівництва закладу, 9,1% оцінюють характер стосунків як нейтральний і 27,3% відчувають тиск і нерозуміння. На рівні обласної дитячої лікарні відчувають підтримку 65,4% лікарів, нейтральний характер стосунків підтверджують 23,1% і 11,5% респондентів відчувають тиск і нерозуміння з боку керівництва лікарні.

У табл. 1 представлені дані щодо формування синдрому емоційного вигорання в обстежених лікарів.

Таблиця 1

Оцінка складових синдрому емоційного вигорання за середньою кількістю балів у обстежених лікарів (M±m)

Примітка: НВ – немає вірогідних відмінностей

Відмічено, що в представників І групи порівняно з лікарями ІІІ групи зі складових фази «напруги» вірогідно частіше формувався симптом «тривоги та депресії», який характеризується розчаруванням у собі та обраній професії, місці роботи. У лікарів ІІ групи вірогідно частіше за представників ІІІ групи спостерігався симптом «загнаності у клітку» (стан інтелектуально-емоційного «затору» та бажання швидшого завершення робочого часу), який частіше розвивався при відсутності розуміння та підтримки з боку керівництва закладу (r=0,4, p=0,01).

Слід зазначити, що у респондентів на первинному та вторинному рівні надання медичної допомоги з фази «резистенції» вірогідно частіше виявлявся симптом «редукції професійних обов'язків» (спрощення чи неповне виконання професійних обов’язків, які вимагають емоційних витрат).

З фази «виснаження» у лікарів І групи порівняно з іншими групами дещо частіше спостерігалися симптоми відстороненості, зокрема, емоційної (майже повне виключення емоцій зі сфери діяльності, відсутність хвилювання, емоційного відгуку на роботі) та особистісної відстороненості (повна чи часткова втрата інтересу людини до людини, суб'єкту професійної діяльності, відчуття обтяження при спілкуванні, присутності пацієнтів і колег по роботі). Разом із тим, симптом емоційної відстороненості частіше розвивався у лікарів з невеликим стажем роботи (r=-0,3, p<0,05), що свідчить про неналежну психологічну підготовку молодих лікарів під час навчання до майбутньої роботи з пацієнтами.

У таблиці 2 наведена оцінка частоти реєстрації в обстежених лікарів синдрому емоційного вигорання.

Таблиця 2

Частка лікарів зі сформованими симптомом чи фазою синдрому емоційного вигорання

Примітка: НВ – немає вірогідних відмінностей

Виявлено, що зі складових фази «напруги» у всіх опитаних лікарів найчастіше відмічалося формування симптому «переживання психотравмуючих обставин», тобто людина стає роздратованою, постійно невдоволеною ситуацією на роботі, причому формування даного симптому залежить від кількості оглянутих хворих за робочий день (r=0,3, p<0,05).

З фази «резистенції» найбільш характерним виявився симптом «розширення сфери економії емоцій», коли людина намагається обмежити емоційну сферу поза професійною діяльністю, однак зазвичай зривається вдома на членах своєї родини. Водночас, слід звернути увагу, що у представників ІІ групи дещо частіше спостерігався симптом емоційно-моральної дезорієнтації, який проявляється неадекватною реакцією на колег по роботі та пацієнтів з їх поділом на «добрих» та «поганих». Поряд із цим, розвиток емоційно-моральної дезорієнтації вірогідно корелював із кількістю оглянутих хворих упродовж робочого дня (r=0,4, р=0,02). Виявлено, що симптом «редукції професійних обов’язків» сформований у четвертої частини лікарів-педіатрів І та ІІ групи порівняння, тобто саме ці робітники дають спрощені консультації пацієнтам, не пояснюють особливості лікування чи дії ліків тощо.

З фази «виснаження» в усій когорті обстежених лікарів зі сформованих симптомів переважав симптом «психосоматичних і психовегетативних порушень», коли у лікарів лише при думці про роботу чи колег погіршується настрій, виникають безсоння, судинні реакції, загострення хронічних захворювань, причому розвиток даного симптому вірогідно корелював з відсутністю окремого зручного робочого місця (r=-0,5, p<0,001).

Висновки:

1. Синдром «емоційного вигорання» лікарів-педіатрів найбільш виражений на первинній ланці охорони здоров'я, що свідчить про необхідність реформування системи надання медичної допомоги дитячому населенню, оскільки майже кожен третій лікар, який працює у сільській місцевості чи міській дитячій поліклініці, працює з економією емоційної сфери.

2. Враховуючи, що в лікарів-педіатрів із невеликим стажем роботи спостерігається симптом емоційної відстороненості, на додипломному етапі слід приділяти більше уваги психологічній підготовці студентів до майбутньої професійної діяльності з хворими.

Література :

1. Бойко В.В. Энергия эмоций. – 2-е изд., доп. и перераб. – СПб.: Питер, 2004. – 474 с.

2. Водопьянова Н.Е., Старченкова Е.С. Синдром выгорания: диагностика и профилактика. – СПб.: Питер, 2005. – 336 с.

3. Косарев В.В. Неврозы у медицинских работников / В.В. Косарев, С.А. Бабанов // Здоров'я України. – 2011. - № 1. – С. 49.

4. Пастрик Т.В. Психологічні особливості емоційного вигорання в діяльності лікарів швидкої допомоги / Т.В. Пастрик // Психологічні перспективи. – 2011. – Вип. 17. – С. 186-192.

5. Скугаревская М.М. Синдром эмоционального выгорания / М.М. Скугаревская // Медицинские новости. – 2002. - №7. – С. 3-9.

6. Судакова О.С. Специфіка розвитку синдрому емоційного вигорання у лікарів-онкологів / О.С. Судакова // Медична психологія. – 2012. - №4. – С. 92-96.

7. Хорошкина Е. Профессиональное «выгорание» специалистов / Е. Хорошкина // Отдел кадров. – 2005. - № 5. – С. 3-5.