РОЗВИТОК ОСНОВ ГУМАНІСТИЧНОГО СВІТОГЛЯДУ МОЛОДШИХ ШКОЛЯРІВ ЗАСОБАМИ УКРАЇНСЬКОГО НАЦІОНАЛЬНОГО ВИХОВАННЯ

Постановка проблеми. Останнє десятиріччя в Україні позначене напруженим пошуком нових засобів і форм виховання дітей та юнацтва. Насамперед, визначальним є звернення до народної педагогіки, що є духовною скарбницею. Ідея відродження українських національних традицій визначає специфіку проблем формування основ гуманістичного світогляду у дітей молодшого шкільного віку. Тому значне місце в сучасній педагогіці і психології посідають проблеми формування національної самосвідомості, громадянської позиції молодого покоління.

Аналіз попередніх досліджень. Все активніше привертає увагу дослідників комплекс питань з гуманістичного і національного виховання дітей шкільного віку засобами культурно-дозвільної діяльності (О. Бездверна-Хомеріки, Б. Брилін, О. Гавеля, Л. Диненкова, Г. Загадарчук, Т. Зякун, В. Кірсанов, Н. Кутова, О. Миронюк, М. Поплавський, В. Салко, О. Сасихов).

Мета статті. Теоретичне обґрунтування та практична розробка педагогічної технології розвитку основ гуманістичного світогляду молодших школярів засобами українського національного виховання.

Відповідно до мети дослідження були визначені такі завдання:

- обґрунтувати зміст поняття “гуманістичний світогляд” у контексті педагогічних завдань;

- розкрити виховний потенціал художньо-творчої дозвільної діяльності;

- визначити критерії і рівні розвитку основ гуманістичного світогляду молодших школярів;

- обґрунтувати та експериментально перевірити педагогічні умови розвитку основ гуманістичного світогляду у молодших школярів засобами українського національного виховання.

Об’єкт дослідження – процес розвитку основ гуманістичного світогляду молодших школярів засобами українського національного виховання.

Предмет дослідження – педагогічні умови розвитку основ гуманістичного світогляду молодших школярів засобами українського національного виховання.

Виклад основного матеріалу. Для формування й розвитку основ гуманістичного світогляду молодших школярів необхідно розкрити особливості їх особистісного розвитку у цьому віці. При цьому сам процес виховання на засадах гуманізму необхідно розглядати як засіб і як мету виховання, адже людська мораль – змістовна сутність гуманістичного світогляду – засвоюється не стільки шляхом наслідування, навіювання, скільки у відповідній діяльності і є результатом свідомої волі й переконання.

Однією з рубіжних у розвитку українського національного виховання став початок XX століття (1910-13 роки), коли перед українським народом постала духовно-історична дилема: остаточна асиміляція й зникнення чи напруження сил для збереження власного природного єства й удосконалення його своєю творчістю. Саме на цей час припала невтомна наукова та громадська праця визначних педагогів – Софії Русової, Бориса Грінченка, Григорія Шерстюка, Спиридона Черкасенка, Івана Огієнка, Юрія Сірого та багатьох інших. . У ці роки розгортається й педагогічна діяльність Якова Чепіги (Зеленкевича). Суттєвою ознакою тієї доби став урядовий циркуляр 1910 року, що забороняв українські бібліотеки, клуби, навіть вивіски та афіші українською мовою. Таємна частина циркуляру забороняла брати українців на посади вчителів та викладачів університетів. У своїй науково-педагогічній діяльності Я. Чепіга звертав увагу на психолого-педагогічні засади української школи, її загальнолюдське значення, природовідповідність виховання й навчання, психофізіологічні особливості національної сутності людини [4]

Особливості національного виховання розроблені вченим, випливали з потреби народу й усього українського суспільства досягти незалежності, розвинути національну культуру. На думку Я. Чепіги, кожен народ знаходить власну раціональну, природну виховну систему, бо в ній народи бачать рятунок своєї культури[7]

Визначаючи школу як орган суспільства, Я. Чепіга підкреслював спорідненість її завдань і завдань суспільства, а саме: зберегти людську природу та удосконалити її, приблизивши до умов життя певного народу згідно з вимогами людської моралі. Передання досвіду попередніх поколінь, що здійснюється школою, має охоплювати не тільки зовнішні виміри свідомого, а й “внутрішні прагнення людського організму”, що є основою природних здібностей дитини, виявленням творчої сили, національного таланту. На цьому ґрунтується можливість культурного саморозвитку й самовиховання, здатність любити і охороняти себе, свої природні сили, зберігати й застосовувати набутий у дошкільному дитинстві досвід для подальшого творчого удосконалення своєї природи засобами освіти [5].

Звісно, час завжди вносить певні корективи у зміст виховання. Складні умови перебудови суспільно-політичного устрою й пошуку нових суспільно-культурних орієнтирів є характерними для сьогодення. Основою виховання визначено систему цінностей, що мають ідеальну природу і значною мірою залежать від національно-економічного та політичного устрою; радикальні зміни відповідного характеру викликають зміни і в системі цінностей.

Сучасна українська педагогіка, що переживає важкий, однак досить перспективний період перебудови, визначає, залежно від змісту, п’ять аспектів українського виховання: моральне, що випливає з потреб вселюдського життя; національне, що випливає з потреб національного життя; громадянське, що випливає з потреб демократичного суспільства; сімейне, що випливає з потреб створення міцної родини; особистісне, що випливає з потреб окремої людини.

Більш ретельний аналіз вітчизняної педагогіки доводить, що всі названі аспекти органічно поєднуються у сучасному українському вихованні. Дійсно, глибокої моральності, людяності сповнені народні виховні традиції, закодовані у народних казках, прислів’ях, притчах. Так, у казках завжди перемагає добро, на щастя заслуговує, як правило, найбідніший, одурений, скривджений.

На значення національного у вихованні звертав увагу К. Ушинський. В основі виховання, вважав він, повинен бути дух самого народу. Для сучасної української педагогіки фундаментальне значення мають два висновки К. Ушинського:

– по-перше, почуття національного є вродженим, вічним і властивим кожній людині. Воно ґрунтується на засвоєнні рідної мови, рідних звичаїв, рідної пісні, рідної історії, проходячи так званий етап етнічного самоусвідомлення;

– по-друге, стійкість і органічність національного в людині є основою системи виховання, опорою, яка не зрадить [3].

Одним з найважливіших аспектів національного виховання в Україні є сімейне. Запорукою цього є особливе духовне самовизначення родини. Між різними членами сім’ї є таїнство певних моральних зв’язків, поклик до єдності, до близькості, до здійснення цих таїнств для продовження життя. Головне завдання родинної етики – допомогти людині піднестись до духовного розуміння призначення сім’ї та своєї місії в ній, осягнути всю повноту любові в її фізичному, морально-чуттєвому і духовному вираженні. Традиційно родинна мораль втілювалась у сімейних ритуалах: хрещення, весілля, поховання, релігійні свята, а також свята, пов’язані з польовими робота­ми, які захищають від зла, повертають людину до добра.

Сучасне поєднання традицій народної педагогіки й наукових педагогічних інновацій лежить в основі нової концепції “Система національної освіти”, створеної в Інституті українознавства Національного університету імені Тараса Шевченка. Вона містить засади української національної школи-родини. Ідея школи, більше схожої на родину, вперше висловлена К. Ушинським, вона стає реальною потребою суспільства. Вона є втіленням нового підходу до розуміння змісту освіти, нової педагогічної думки, поширенням філософії родинності на освітні заклади, привнесенням до них атмосфери чуйності, теплоти, душевності, необхідних для формування особистості дитини.

У суспільній свідомості поширена думка: “Національне виховання – то не те, що може бути, а може й не бути”; першооснова демократичних засад освіти й виховання, першооснова поваги держави до самої себе [6]. Національна система виховання має відбивати історичні, географічні, економічні особливості країни, психологічні особливості українського народу, бути адекватною його світосприйманню.

Сучасні вчені вважають, що людина може виявити загальнолюдське, тільки маючи духовно-національну сутність [1]. Саме загальнолюдські i національні цінності в їх органічній єдності визначають сучасний рівень гуманізації як особистості, так i суспільства у цілому.

Процес навчання дитини молодшого шкільного віку тісно пов’язаний з вихованням, що постає як багатоаспектне явище. Воно не зводиться до формування окремих дій та понять, а передбачає відповідну організацію усього життя і діяльності дитини в цілому.

У перших класах дитина входить у світ знань, тому головний наголос, звичайно, припадає на її інтелектуальний розвиток. У подальшому надто важливим є процес соціалізації: першими уроками соціальних відносин стають школа, позашкільні заклади. Тут дітей вчать гуманно ставитись до світу, до дійсності, знайомлять з правилами поведінки.

Вирішального значення набуває зміст виховного матеріалу, адже культурно-національна спадщина українського народу є невичерпним джерелом таких морально-етичних норм і вимог. У процесі аналізу закономірностей вікового розвитку психіки, пов’язаного з переходом від одного виду провідної діяльності до іншого, виявлено важливість засвоєння соціального досвіду, накопиченого попередніми поколіннями.

Характерними особливостями особистісного розвитку дітей шкільного віку є усвідомлене ними соціальних норм, правил поведінки і тих її зразків, які демонструє авторитарний дорослий – вчитель, вихователь.

У цьому віці формується теоретичне ставлення до дійсності та вміння вчитися. Мотивом до діяльності першокласника є оцінка вчителя чи вихователя сама по собі, тому вона важливіша за власні реальні досягнення. Характерним є інтенсивне становлення саморегуляції, переважне значення планування, обмірковування дії, а не сам результат [2]

В ході нашого дослідження ми дійшли таких висновків, що загально-цивілізаційні тенденції розвитку суспільства, науки, освіти в Україні є основою для виховання громадянина, духовного життя народу, формування національно-культурної самосвідомості.

Сучасне українське виховання передбачає повернення до традиційно-християнських засад, утвердження віри в добро навколо себе і у самому собі, служіння Україні як великому обов’язку людини-громадянина.

Література:

1. Ариарский М. А. Прикладная культурология как область научного знания и социальной практики. ─ СПб. ─ 1990. ─ 530с.

2. Арутюнян Ю. В. Социально-культурное развитие и национальное самосознание // Социс. ─ 1990. ─ №7. ─ С.42-49.

3. Берека В. С. Формирование у школьников культуры межнационального общения в контексте задач гражданского воспитания //Известия Академии педагогических и социальных наук. ─ М ─ Воронеж: НПО “Модэк”, 2003. ─ С.104-107.

4. Диненкова Л. О. Педагогічні умови духовно-естетичного виховання старшокласників засобами літератури у позашкільній роботі: Автореф. дис. канд. пед. наук ─ К.: КДІК, 1998. ─ 17с.

5. Іларіон. Мої проповіді. Вінніпег, 1975. – С.170-172.

6. Ушинский К. Д. О народности в гражданском воспитании: Педагогические сочинения: В 6-т. ─ К. Радянська школа, 1988. ─ Т.1. ─ С.15-44.

7. Чепіга Я. Проект української школи, групові постулати проекта // Світло, – 1997. – №3 (9). – С.66-69.

Науковий керівник:

кандидат педагогічних наук Федорченко Галина Миколаївна.