ОРГАНІЗАЦІЯ ВЛАДИ В УМОВАХ ПЕРВІСНОГО ЛАДУ ТА РОЗВИТОК ДЕРЖАВИ НА ТЕРИТОРІЇ УКРАЇНИ

Важливою, багато в чому визначальною віхою історії держави і права є те, що вона розглядає політичні та правові інститути практично до наших днів. Тому не випадково спостерігається зв’язок з чинним правом, спонукання відповідним чином з'ясувати його сутність , недоліки, переваги. Досліджуючи, систематизуючи досвід минулих поколінь, історико-правова наука сприяє пізнанню й використанню у державному будівництві закономірностей державно – правового розвитку інших країн, дозволяє уникати повторення необдуманих кроків. Проте це можливо, з одного боку, лише за умови об'єктивного дослідження наявного історико-правового матеріалу, процесів, що здійснювалися свого часу у ході розбудови держави, з іншого – за наявності у практиці сьогодення глибокого бажання і реальних можливостей здійснити багатовікову мрію українського народу про побудову й існування демократичної держави і громадянського суспільства. Вивчення історії держави і права України має і певне ідеологічне навантаження. Не секрет, що певні великодержавні – шовіністичні кола намагаються представити український народ «безбатченком», який не має права історичних державно – правових традицій, а відтак - і права на самостійне існування.

1. Організація влади та нормативна регуляція поведінки в умовах первісного ладу.

Первісне суспільство в своєму історичному розвитку охоплює величезний період – від появи людини до виникнення перших цивілізацій. Упродовж цього часу сформувався фізичний тип сучасної людини, яка, пристосувавшись до клімату, створила найпростіші житла і знаряддя праці, започаткувала творення перших духовних цінностей, виробила первісні форми організації громадян та правила взаємовідносин між її членами [1, ст. 7-8].

Первісна епоха властива усім без винятку формам людської спільноти. Важливими джерелами для вивчення суспільних відносин первісного суспільства є археологічні, етнографічні та антропологічні матеріали, а також фольклорні пам’ятки, здобутки лінгвістики, геології.

Проблема періодизації первісного суспільства є однією з найбільш дискусійних, хоча ще в античному світі давньоримський філософ Тіт Лукрецій Кер зробив припущення про наявність в історії первісного суспільства кам’яної, мідної та залізної епох. Також цією проблемою займалися іспанський єпископ Іелдор Севільський (570-636), французький філосов-просвітитель Ж. Кондорсе (1743-1794), датський вчений К. Томпсен (1788-1865), шведський природодослідник С. Нільсон (1787-1887) та видатний американський історик, етнограф і археолог Л.-Г. Морган (1818-1881). Нині концепція Моргана поглиблена і уточнена.

Для першого періоду первіснообщинного ладу, який умовно називають дикунством, є характерними “поступове виділення людини з тваринного світу, привласнення готових продуктів природи, створення найпростіших знарядь праці, здобування вогню та виникнення зачатків суспільних відносин”. Першою формою суспільних відносин було первісне людське стадо, в межах якого відбувалося становлення суспільної людини.

Другий період – родовий лад, або варварство, був часом повного утвердження системи виробничих відносин первісного суспільства. За родового ладу основним осередком суспільства був рід, що об’єднував групу людей, зв’язаних спорідненням. У цей період виникає скотарство і землеробство.

Сучасні дослідники в основу періодизації кладуть розвиток форм суспільної організації первісних людей. С.Т.Толстов запропонував розділити первісне суспільство на первісне стадо, первісну общину (материнський рід) , військову демократію. Т.Т.Єфименко виділив періоди первісного стада, первісної общини неандертальців та первісної родової общини. Всі дослідники сходяться на тому, що для первіснообщинного ладу є більш-менш характерним послідовний колективізм у виробництві і споживанні, спільна власність і зрівнювальний розподіл.

Початкову форму організації суспільства у вітчизняній суспільствознавчій науці часто називають первісним людським стадом. Інколи замість цього поняття використовують термін “праобщина”, початок якої збігається з виділенням людини з тваринного світу й утворенням суспільства[2, c. 18-19].

Звичайно, виникнення цілеспрямованої трудової діяльності викликало зміну ставлення людини до природи, а також зміну відносин між членами первісного людського колективу. Життя праобщини мало здебільшо осілий характер протягом багатьох століть. Значну роль тут відіграло полювання. Тварин лякали шумом, вогнем, кидали в них камені або гнали до глибокої ущелини чи прірви і там добивали їх. Мисливство, насамперед полювання на великих тварин, найбільше стимулювало зростання організованості праобщини, змушувало її членів згуртовуватися в трудовому процесі.

У процесі переходу від родової общини до територіальної головним чином розвивалися стосунки між однородцями. Особливо даний процес прискорювався з виникненням війн, переміщенням населенням. Цьому також сприяло примітивне рабоволодіння з його широко використовуваним звільненням рабів, шлюбами між вільними та рабами.

Первісна людина думала про свій рід, як про щось ціле, сама вона складала лише частину цього цілого і зовсім не головну частину, якою нікчемною вона була перед лицем грізної природи, якої перестала частиною роду. Якщо було видно узгодження волі окремих індивідів з волею цілого, яке перетворилося в спадкову звичку. Цю звичку в 1625 році Гуго Грецій назвав зачатками права.

Правила життя у племен, які жили в різних кліматах, оточені різними сусідами різні. Наприклад, в племенах, які жили на крайній Півночі виконувати одні звичаї обов'язково, інші – лише бажано, інакше будуть насміхатися. Так, соромно боятися смерті, просити помилування у ворога, красти, перекинутися човном в гавані, боятися вийти в море під час бурі, першому ослабнути, показати жадобу до їжі, вихвалятися, ласкати жінку в присутності сторонніх.

У всіх відомих первісних народів виробився дуже складний уклад родового життя, і в усіх тих написаних “укладах”, які охороняються переказами, є правила на всі викладки життя. Одні з них зберігають форми, які встановлені для здобування засобів харчування кожного окремо і всього роду разом. В них визначаються основи користування тим, що належить всьому роду: водами, лісами та інколи плодовими деревами – дикими і насадженими, мисливськими областями, а також човнами, є також строгі правила для полювання і кочування, правила для збереження вогню.

Потім визначаються особисті права і особисті відносини: розподіл роду на відділи і система можливих шлюбних відносин. Сюди також відносяться: правила виховання юнацтва, інколи в особливих “ довгих хинсах”, як це робилось у первісних людей на Тихому океані; відношення до старих і новонароджених, заходи попередження гострих особистих зіткнень, а також зіткнень з сусідськими родами, особливо в тому випадку, якщо це може призвести до війни. Особливо свято поважають установки, які торкаються релігійних вірувань і обрядів, пов’язаних з нормами роду, полюванням, переселенням[3, c. 23-26].

По мірі розвитку суспільного життя відбувався перехід від інстинкту спілкування до розуміння необхідності справедливості в суспільних відносинах. В кожному суспільстві бажання і пристрасть одних людей невідворотно зіштовхуються з бажаннями інших і ці зіткнення тривали б до розпаду суспільства, але в первісних людей розвинулося почуття про рівноправність усіх членів суспільства. Якщо одна людина нанесла іншій рану, то відплата повинна була бути такою ж, але ні в якому разі не більшою.

В родовому побуті людина навчилася спочатку основному правилу: не робити другому того, чого не бажаєш, щоб робили тобі, і стримувати тих, хто не хотів підкорятися цьому правилу. Потім в людини розвинулась властивість ототожнювати своє особисте життя з життям свого роду.

Поняття про добро і зло виробилось не на основі того, що є добро і зло для окремої людини, а на тому, що є добро і зло для всього роду. Наприклад, принесення людських жертв для умилоствлення грізних сил природи – вулкану, морю, землетрусу. “Звичаєве право” для первісної людини більше, чим релігія для сучасної: воно складає основу його життя, а тому самообмеження в інтересах роду, а в окремих випадках самопожертва з тією ж ціллю саме звичайне явище.

В житті людини з самих ранніх часів виробилось два види відносин: всередині самого роду та з сусідніми родами, і тут утворився грунт для зіткнень та війн. Робились спроби впорядкувати взаємні відносини двох сусідніх родів. Заходячи в хижу, обов'язково зброю треба залишати при вході і навіть у випадку війни між родами обов'язково треба додержуватися деяких правил відносно колодязів і стежок по яким жінки ходять по воду. Але взагалі відносини до сусіднього роду (якщо з ними не ввійшли в федерацію) були зовсім інші, ніж всередині роду[4, c. 17-19].

Держава є формою організації суспільного життя, системою управління, що забезпечує цільність суспільства, його правильне, стабільне функціонування. Тому виникнення її обумовлено відповідними потребами у зміні його станів, у першу чергу, ускладненням власне соціального життя, якісний стрибок якого виявив неспроможність "первинної демократії" у нових умовах ефективно виявляти, забезпечувати та охороняти загальні інтереси. Виникнення держави обумовлено потребою суспільства зберігати свою цілісність за його розшарування на нерівні за своїм становищем соціальні верстви, в здійсненні ефективного соціального управління за умов збільшення населення, заміни безпосередніх родових зв’язків на опосередковані продуктами виробництва, що є проявом ускладнення суспільного життя.

Всі ці та інші зміни в розвитку суспільства призводять до необхідності у черговому поділі суспільної праці на матеріальну та ідеологічну, а також остаточного відокремлення зі сфери матеріального виробництва прошарку населення, який за своїми якостями та здібностями був би спроможний адекватно осмислити закономірності розвитку суспільства, збереження його цілісності та нормальних умов існування.

Етап поділу суспільної праці призводить до розшарування суспільства на два угруповування, різних за джерелом виникнення, функцій, закономірностей розвитку. Угрупування членів суспільства, щр були зайняті безпосередньо у матеріальному виробництві, виникли і об’єднувалися на основі єдності матеріально-виробничих і соціальних інтересів, а ті, що займалися управлінням, - на соціальних та політико-управлінських.

Подальше збільшення населення, розвиток продуктивних сил, утворення спільності більш високого порядку ніж община, та обумовлена цими процесами зростання конфліктних ситуацій приводить до того, що охоронна діяльність із безпосередньо суспільної трансформується у професійну. Для виконання охоронних функцій в общинах і племенах утворюються відповідні посади, що й було первинною формою державної влади. Завершення розпаду влади родового ладу і утворення власне держави пов’язане з встановленням публічної влади, що є її суттєвою ознакою. Якщо армія і флоту первинна форма публічної влади існували у вигляді озброєної сили пануючого класу, що безпосередньо зливалися з ним, і тому протистояли тільки більшості населення, то створення поліції є наступним етапом відчуження держави від суспільства. Держава виступає вже як озброєна влада, яка відокремлена і стоїть не тільки над більшістю населення, але й над кожним окремо членом пануючого класу. Публічна влада повністю не зливається з державою – це особливим чином організована влада фізичного примусу у вигляді армії,флоту,поліції,в’язниць.

Особливість місця і ролі публічної влади в державі визначається її матеріальністю, що якісно відрізняє її від ідеологічної сили держави, яку значною мірою формує чиновництво. Із виникненням писемництва виникає і з’являється можливість втілення велінь і рішень чиновників і письмову форму, що робить можливим доведення цих рішень до загального відома усіх членів суспільства.

Розвиток держави як самостійної ідеологічної сили суспільства привів до відокремлення права у формі письмових законів від безпосередньо матеріального життя, перетворення звичаєвого права у загальнообов’язкове, здійснення якого забезпечувалося методами фізичного та економічного примусу[5, c. 29-31].

2. Розвиток держави на території України і становлення права.

Протягом усіх історичних періодів на території України існували різні державні утворення, вивчення яких дає можливість краще зрозуміти суть сучасних державотворчих процесів. Одні з найперших спроб державотворення на території України належать кочовим племенам Північного Причорномор’я – кіммерійцям, скіфам та сарматам у середині I тисячоліття до нашої ери. Особливо відомою була Скіфська держава, яка досягла найвищого розквіту в IV ст. до н. е. Це класична деспотична монархія з обмеженою владою царя, яка передавалася за спадковістю [6, ст. 22-26].

У III ст.. до н. е. у Північне Причорномор’я прийшли войовничі германські племена готів. У 375 р. їх витіснили з Північного Причорномор’я гуни. Вони утворили могутню державу, яка розпалася в середині V ст. [7, ст. 26-27].

До цих часів належать і перші згадки про слов’янські племена на території сучасної України. Найбільш відомим із слов’янських переддержавних політичних утворень став союз антських племен, що склався у другій половині IV ст. У VII із загальної маси слов’янських племен виділилися східні слов’яни, які утворили стабільні політичні утворення у формі союзів племен – полян, деревлян, дулібів і т. д. У наступні століття консолідація продовжувалася, що призвело до створення єдиної східнослов’янської держави – Київської Русі. Її виникнення пов’язують із захопленням у 892 р. Києва новгородським князем Олегом з династії Рюриковичів [8, ст. 53-59].

Київська Русь упродовж IX – XII ст. об’єднувала всіх східних слов’ян. Вона характеризується як ранньофеодальна держава, в соціальну структуру якої входили феодали та залежне від них населення (смерди, рядовичі, закупи і т. д.).

Київська Русь була монархією, на чолі якої стояв Великий князь. Державну владу здійснювали також удільні князі, тисяцькі, посадники та інші представники Великого князя на місцях. На перших етапах існування Русі певна роль в управлінні державою належала народним зборам, які називалися віче, але згодом їх значення зменшилося, зате виросла роль місцевих феодальних з’їздів. У XII ст. створенні перші пам’ятки українського права і, перш за все, - «Руська Правда». Пізніше, у середині XII ст. єдина Русь вступає в смугу роздробленості, і на її території виникають окремі феодальні князівства. Зокрема, на території сучасної України виникло Галицько-Волинське князівство, яке утворилося внаслідок об’єднання Галичини і Волині в 1199 р.

Політично роздробленні руські землі опинилися під владою Польщі, Угорщини та Великого князівства Литовського. При цьому литовські феодали зберегли віру, звичаї та права місцевого населення.

Тоді ж і утворилася Литовсько-Руська держава, на чолі котрої стояв Великий князь, при якому діяв дорадчий орган – Рада князівства. Основним джерелом права тривалий час була «Руська Правда», але згодом її змінили акти Великого князівства Литовського, серед яких найбільш відомі – Литовські статути 1529, 1566, 1588 років. Вже у 1385 р. Польща і Литва підписали Кревську унію, яка поклала початок їхньому політичному об’єднанню. Воно завершилося в 1569 р. підписанням Люблінської унії, яка об’єднала Польщу і Литву в одну державу – Річ Посполиту. Внаслідок цього українське населення опинилося в гіршій ситуації, ніж у попередній період. Однією з форм протесту стало утворення у XV ст. окремої соціальної групи – українського козацтва. У середині XVI ст. за дніпровськими порогами склалася особлива військово-територіальна організація українського козацтва – Запорізька Січ [9, ст. 72-81].

У 1648-1654 тривала визвольна війна, внаслідок якої українські землі звільнилися від влади Речі Посполитої і потрапили у сферу впливу Росії. 21 березня 1654 р. подані прохання до російського царя з приводу майбутнього статусу України – «Березневі статті», які складалися з 11 пунктів. Територія, підвладна українському гетьману (Гетьманщина), становила 10 полків, які ділилися на сотні та курені. Адміністративно-територіальний поділ в Гетьманщині збігався з військовим, а органи військового управління здійснювали всю повноту адміністративної влади. За традицією вищим органом Гетьманщини вважалася загальна військова рада, але фактичну владу зосереджував у своїх руках гетьман, який обирався довічно. Україна зберігала власний судоустрій, важливим джерелом права залишалися Литовські статути. У 1764 р. гетьманство було скасоване. У 1775 була зруйнована Запорізька Січ. Залишки української автономії ліквідовані. У кінці XVIII ст. Річ Посполита перестала існувати, Правобережна Україна також відійшла до складу Росії. Закарпаття, Галичина та Буковина увійшли до складу Австро-Угорщини [10, ст. 95-99].

Варто відзначити, що саме у цей період – у 1710 р. була написана Конституція Пилипа Орлика – документ з приводу майбутнього державного ладу України. Конституція складалася з преамбул та 16 статей [11, ст. 123].

Вже у 1743 р. було видано кодифікований збірник українського права, який одержав назву «Права, за якими судиться малоросійський народ». Він складався з передмови, 30 розділів, 531 статті та 1716 пунктів.

Пізніші спроби відновити українську державність були зроблені тільки в XX ст. – після краху російського самодержавства. У березні 1917 р. засновано Українську Центральну Раду, а з її складу виділився Генеральний секретаріат. Рада прийняла 4 універсали, які поклали початок юридичному закріпленню державної незалежності України: Перший універсал видано 10 (23) червня 1917 р. Він закликав українців до активної участі у державотворенні; - Другий універсал видано 3 (16) липня 1917 р. Згідно з цим документом зі складу Центральної Ради виділився її виконавчий орган – Генеральний секретаріат; - Третій універсал прийнято 7 (20) листопада 1917 р. Він проголосив створення УНР; - Четвертий універсал датовано 9 (22) січня 1918 р. Проголосив повну незалежність УНР. Генеральний секретаріат був реформований у Раду народних міністрів. Проголошувався мир із державами німецького блоку і боротьба з більшовиками.

Наприкінці свого існування – 20 квітня 1918 р. – Центральна Рада проголосила Конституцію УНР. Центральна Рада не користувалася підтримкою населення, а закликавши в Україну австрійсько-німецьких окупантів, вона остаточно втратила свій вплив. За таких обставин до влади прийшов гетьман П. Скоропадський. УНР була перейменована в Українську державу, а реформи УНР скасовані. Важливими джерелами права стали «Грамота до всього українського народу» та «Закони про тимчасовий державний устрій України» [12, ст. 216-230].

Після виведення німецьких військ гетьманський режим впав під натиском Радянської Армії – з одного боку та військ Директорії – з другого. Декларації Директорії залишалися нездійсненими, оскільки реальна влада в Україні на той час належала С. Петлюрі.

Тоді ж розпалася Австро-Угорська імперія, і на західноукраїнських землях 9 листопада 1918 р. була проголошена Західноукраїнська Народна Республіка (ЗУНР). 22 січня 1919 р. було офіційно проголошено злуку ЗУНР та УНР в єдину державу. Уряд ЗУНР вів тривалу війну з Польщею, яка зазіхала на її землі. В червні 1919 р. державне керівництво ЗУНР разом із армією відступили до Збруч. 22 квітня 1922 р. на західноукраїнських землях остаточно встановилася влада Польщі.

У грудні 1920 р. I Всеукраїнський з’їзд Рад проголосив в Україні Радянську владу. Кілька десятиліть Україна існувала у складі СРСР. За цей період двічі робилися спроби створити Українську державу поза межами УРСР – у 1939 р. на території Чехословаччини була проголошена Карпатська Україна, а в 1941 р. на окупованих німцями українських землях – Українська соборна держава. В період радянської державності в Україні прийнято чотири Конституції – 1919, 1929, 1937, 1978 рр.

24 серпня 1991 р., коли Верховна Рада прийняла Акт проголошення незалежності, на політичній карті світу з’явилася нова держава – Україна [13, с. 27-31].

Висновок. Історія держави і права України, багатовікової боротьби її народу застворення своєї національної державності показує, що ця боротьба відбувалася у виключно складних умовах. Доводилося постійно протидіяти прагненню агресивних сусідів запровадити на території України колоніальний режим, ліквідувати не тільки паростки української національної державності, але навіть таке державне утворення, як українська козацька республіка і держава Богдана Хмельницького.

Українська національна держава бере початок від могутньої середньовічної східнослов'янської держави — Київської Русі.

Ідея розбудови української національної державності розвивалася одночасно із формуванням української народності. Вже Данила Галицького

сучасники не без підстав називали "українським королем". У боротьбі з підступними намірами Литви та Польщі, зазіханнями кримського хана формувалася й міцніла козацька держава — Запорізька Січ.

Вона й до сьогоднішніх днів зберігається у пам'яті народній як символ

української державності, яскравий взірець української державної ідеї,

зразок самореалізації народної волі. Новий спалах боротьби та, на жаль, тільки тимчасові перемоги у відродженні української національної державності почався після Лютневої демократичної революції 1917 p. Важливою віхою на цьому шляху стало проголошення Української Народної Республіки у листопаді 1917 p. Але процес розбудови незалежної демократичної держави був припинений. В ході подальшого розвитку на політичній карті світу з’явилася нова держава – Україна.

Література:

1.Основи правознавства України: Навчальний посібник/ С.В. Ківалов, П.П. Музиченько, Н.М. Крестовська, А.Ф. Крижанівський,. – 9-те вид., доп. і випр.. – Х.: Одіссей, 2009.- 480 с.

2. Кузьминець О. Історія держави і права України: Навчальний посібник/ Олександр Кузьминець, Валерій Калиновський, Петро Дігтяр,. - К.: Україна, 2000. - 427 с.

3. Музиченко П. Історія держави і права України: Навчальний посібник/ Петро Музиченко,. - 5-те вид., випр. і доп.. - К.: Знання, 2006. - 437 с.

4. Орленко В. І. Історія держави і права України: Посібник для підготовки до іспитів/ В. І. Орленко, В. В. Орленко,. - К.: Вид. Паливода А. В., 2006. - 161 с.

5. Історія держави і права України: Курс лекцій/ О.О.Шевченко, В.О.Самохвалов, В.П.Капелюшний, М.О.Шевченко; За ред. В.Г.Гончаренка. - К.: Вентурі, 1996. - 285 с.

6. Субтельний О. Історія України: Навчальний посібник/ Субтельний, -2-ге вид., -К.: Либідь, 1992. – 510 с.

7. Субтельний О. Історія України: Навчальний посібник/ Субтельний, - 1-ше вид., -К.: Либідь, 1991. – 337-340 с.

8. Історія України/ Керівник авт. Кол. Ю.Зайцев – Л.: Світ, 1996.- 488с.

9.Історія України: Навчальний посібник/ за ред.. Ю.М. Алексєєва. – 3-тє вид. – К.: Каравела, 2004.- 408 с.

10.Історія України: Посібник/ за ред. Г.Д. Темка, А.С. Тупчієнка. – К.: «Академія», 2002.- 480 с. (Альма-матер)

11. Історія України: Навчальний посібник/ за ред.. Ю.М. Алексєєва. – 3-тє вид. – К.: Каравела, 2004.- 408 с.

12.Історія України: Посібник/ за ред. Г.Д. Темка, А.С. Тупчієнка. – К.: «Академія», 2002.- 480 с. (Альма-матер)

13. Основи правознавства: Навчальний посібник/ О.С. Семирак, І.О. Семирак, - 2-ге вид., випр. і доп.. - К.: Знання, 2008. – 480 с.

Науковий керівник:

 асистент кафедри Економіки підприємства Шевченко Л. А.