ЗНАЧЕННЯ МОНІТОРИНГУ НАВКОЛИШНЬОГО ПРИРОДНОГО СЕРЕДОВИЩА В УКРАЇНІ

Україна через високий рівень концентрації промислового виробництва та сільського господарства, внаслідок використання природних ресурсів протягом десятиріч перетворилася в одну з найнебезпечніших в екологічному відношенні країн. Нинішня екологічна ситуація в Україні характеризується як глибока еколого-економічна криза, котра зумовлена закономірностями функціонування адміністративно-командної економіки колишнього СРСР. Нарощування продуктивних сил здійснювалося практично без врахування екологічних наслідків, панував відомчий, споживацький підхід до розміщення нових виробництв [1]. Щоб уникнути допущення серйозних помилок в організації комплексного використання природних ресурсів та контролю якості природного навколишнього середовища використовують різноманітну систему моніторингу.

Державне регулювання у сфері охорони довкілля не може існувати без ефективної системи нагляду за станом середовища, тобто без системи постійно діючого моніторингу. Геоекологічний моніторинг – сучасна форма реалізації процесів екологічної діяльності за допомогою засобів інформатизації. Це забезпечує регулярне оцінювання та прогнозування стану середовища, життєдіяльності суспільства й умов функціонування екосистем для прийняття управлінських рішень щодо екологічної безпеки, збереження природного середовища та раціонального природокористування [2].

Геоекологічний моніторинг має вирішувати завдання таких рівнів:

– глобальний (біосферний), що здійснюється на міжнародному рівні;

– державний – відбувається в межах однієї країни й організується спеціальними органами кожної держави;

– регіональний – здійснюється в межах великих регіонів;

– локальний – виконується в межах окремих населених пунктів, на конкретних підприємствах [1].

Ю.А. Ізраель (1978) зазначав, що моніторингом найправильніше вважати “систему спостережень, яка дає змогу виділити зміни стану біосфери під впливом антропогенної діяльності”. Термін “моніторинг довкілля” набув поширення в міжнародній практиці після Конференції ООН із навколишнього середовища у 1972 р. і Генеральної Асамблеї ООН, яка прийняла Програму ООН з навколишнього середовища (UNEP), затверджену резолюцією 15 грудня 1972 р. У межах цього документа було розроблено концепцію та програму моніторингу й оцінки стану довкілля [1]. Елементи біосфери з рівнем стану Б, піддавалися антропогенному впливу (А), міняючи свій стан (Б→Б′). За допомогою системи моніторингу (М) одержували “фотографію” цього зміненого стану (а по можливості початкового), проводили узагальнення даних, аналіз і оцінку фактичного і прогнозного стану. Ця інформація передається в блок управління (У) (прийняття рішень). На основі цієї інформації в залежності від рівня науково-технічних розробок (Н) і економічних можливостей (Е) приймаються рішення по обмеженню і зупинці антропогенного впливу [3].

Мета моніторингу полягає в реєстрації стану природних систем, його прогнозуванні, видачі даних керівним структурам для своєчасного попередження негативних змін навколишнього середовища. Якщо на глобальному рівні узагальнюється інформація, отримана з регіонів, та виявляються тенденції щодо змін біосфери в цілому та її континентальних і океанічних частин, то на регіональному рівні таку інформацію збирають, обробляють та передають через національний центр моніторингу в Світовий координаційний центр. Окрім цього, тут оцінюють стан природних комплексів, моделюють прогноз екологічної ситуації та виявляють тенденції зміни компонентів природи у межах регіонів. Функції моніторингу різних масштабних рівнів мають суттєві відмінності [2].

Достовірну інформацію про стан, розвиток і забруднення різних природних комплексів можна отримати лише за допомогою спеціальної державної служби моніторингу.

Національна служба моніторингу – це система постійно діючих станцій і постів з необхідними засобами стеження за компонентами й елементами геосистем відповідно до заданої програми та уніфікованих методик. Основним завданням такої служби є забезпечення екологічної безпеки громадян шляхом виявлення тенденцій змін природних комплексів під впливом антропогенної діяльності та попередження розвитку в них деструктивних явищ і процесів. Як і підконтрольні об’єкти, структура, функції й органи управління моніторингу перебувають у безпосередній залежності від масштабного рівня природних систем. Структура глобального рівня складається зі Світового координаційного центру моніторингу, а також мережі фонових станцій спостереження, розташованих на суходолі, переважно в біосферних заповідниках, в океані (на островах та спеціальних наукових суднах) та відповідних комунікаційних і контрольних засобів [1].

Регіональний системний моніторинг – система спостережень за станом перетворених ландшафтів, ландшафтно-технічних систем та їх середовища з метою визначення ступеня їх антропогенної перетвореності, оцінювання, прогнозування та регулювання. Створення єдиної системи моніторингу природного середовища є особливо актуальним питанням для тих регіонів, де переважають глибоко перетворені ландшафти.

Існують такі види регіонального моніторингу:

– моніторинг природно-заповідних ландшафтів – спостереження за розвитком еталонних природних комплексів з метою охорони та забезпечення їх стійкості на основі збереження їх функціональної структури та нормального перебігу природних процесів;

– моніторинг лісогосподарських ландшафтів, сутність якого полягає в контролі за експлуатацією, природним відновленням і станом лісових насаджень, формуванні лісових ландшафтів, що мають відповідну фізико-географічним умовам повноту та високий бонітет деревостоїв;

– моніторинг агроландшафтів – контроль стану родючості ґрунтового покриву, водно-теплового режиму ґрунтів та біологічної продуктивності агроекосистем, їх стану протягом вегетаційного періоду;

– моніторинг аквальних природних комплексів полягає в контролі нормального функціонування технічних систем, розвиткові характерних природно-антропогенних процесів (замулення, евтрофікація, підтоплення тощо), а також санітарного стану водойм;

– моніторинг міських та інших селітебних і рекреаційних ландшафтів – контроль їх стану та відповідності їх середовища до санітарно-гігієнічних норм, а також стійкості до промислових, містобудівельних, рекреаційних та інших навантажень [1].

Моніторинг включає наступні основні напрямки діяльності:

1. спостереження за факторами, що впливають на навколишнє природне середовище;

2. оцінка фактичного стану середовища;

3. прогноз стану оточуючого природного середовища і оцінка його стану [3].

Отже, геоекологічний моніторинг здійснюється з метою реєстрації стану природних систем, його прогнозування, видачі даних керівним структурам для своєчасного попередження негативних змін навколишнього середовища. При цьому геоекологічний моніторинг має вирішувати завдання глобального (біосферного), державного, регіонального та локального масштабних рівнів [1].

Структура моніторингу навколишнього природного середовища характеризується значною “жорсткістю”. Однак її переваги полягають у тому, що кожний наступний рівень моніторингу має свій оперативний орган, здатний узагальнити первинну інформацію, дати оперативну оцінку стану середовища і рекомендації по її захисту в своєму територіальному масштабі. Цей момент особливо важливий для місцевої адміністрації, якій доводиться реалізувати рекомендації по захисту оточуючого середовища на конкретній території [3].

Література:

1. Моніторинг навколишнього природного середовища в Україні: [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://pidruchniki.ws/12991010/ekologiya/monitoring_navkolishnogo_prirodnogo_seredovischa_ukrayini

2. Охорона навколишнього природного середовища: [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://mobile.pidruchniki.ws/17910211/ekologiya/ohorona_navkolishnogo_prirodnogo_seredovischa#912

3. Моніторинг навколишнього середовища: [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://ua.textreferat.com/referat-5264.html

Науковий керівник:

кандидат біологічних наук, доцент, Терещенко Сергій Іванович.