ідея «внутрішньої» людини у філософській системі Сковороди

Актуальність. Проблема людини, її щастя та сенс життя посідає значне місце у філософських пошуках мислителів упродовж багатьох століть. Філософія Григорія Сковороди постає предметом уваги багатьох дослідників, серед яких Д. І. Багалій, В. Г. Білий, П. І. Житецький, О. М. Марченко, С.Ф. Русова, Л. В. Ушкалов, Е. А. Шабліовський. Тему внутрішньої людини досить ґрунтовно розкрито у працях Д.Чижевського, Ю.Барабаша, І. Ерн, В.Чернишова та ін.  Вчення Г. Сковороди привертає особливу увагу сучасників, тому що воно спрямоване на інтенсифікацію внутрішнього життя людини, котра не має опори в навколишньому світі. Шлях до щастя пролягає, на думку митця, через моральне вдосконалення людини. Цим зумовлюється притаманний філософії Г. Сковороди персоналізм, що ставить у центрі уваги динамічну людську особистість, буття якої змальовується як безперервне творення людиною себе самої. Зрозуміло, що ці проблеми сьогодні є не лише предметом дослідження представників наукових кіл, а також є актуальними для суспільства в цілому, де кожен індивід прагне та потребує віднайдення внутрішньої гармонії, шляхів до щастя. Антропоцентризм філософії Сковороди творить цілком нове бачення сутності людини. Філософ розробляє вчення про дві натури, в центрі якого ідея внутрішньої людини. Сковорода вважав, що людина є ключем до усіх таємниць як космічного, так і божественного світу. Той, хто не пізнав себе, не зможе зрозуміти оточуючий світ. І так само не осягнувши ідею внутрішньої людини Сковороди не можливо осягнути і пізнати його філософську систему в цілому. Ось чому тема дослідницької роботи має дійсно базове значення для розуміння поглядів філософа на побудову світу і місце в ньому людини.

Мета наукового дослідження – вивчення концепції «внутрішньої» людини як основи філософської системи Г.Сковороди. Досягнення зазначеної мети передбачає дослідити систему філософських поглядів Г.Сковороди, вивчити сутність вчення про людину, з’ясувати роль ідеї «внутрішньої» людини у філософській системі Сковороди.

Наукова новизна полягає в тому, що на основі сучасних методологічних розробок з філософії культури та філософії історії розкрити теоретично обґрунтоване цілісне бачення «внутрішньої» людини як основи філософських поглядів Г.Сковороди, яке підсумовує та узагальнює досвід досліджень історії української філософії впродовж ХХ століття. В межах такого бачення в дослідницьке поле історії української філософської думки введено питання про людину та її сутність в аспекті теорії «двох натур», згідно з якою усе суще складається з матеріального та ідеального, тілесного та духовного. Сковорода вбачав справжню людину не поза нею, а у її внутрішньому світі. Людська сутність – у словах, діях та серці.

Для Сковороди ключ до всіх розгадок життя, як космічного, так і божественного, є людина, тому що всі питання і всі таємниці миру зосереджені для нього в людині. Не розгадавши себе, людина не може нічого розуміти в тому, що оточує, розгадавши ж себе до кінця, людина проникає в найглибші таємниці Всесвіту. Вчення Сковороди про людину спирається на поняття «внутрішньої людини».

На думку філософа, в людині є видиме та невидиме, тлінне та вічне. Істинною людиною в людині є невидима натура, інакше кажучи, внутрішня людина. На думку Григорія Сковороди, внутрішня людина протиставлена зовнішньому світу, загублена в ньому. На думку Д.Чижевського: «Внутрішня людина так само захована в зовнішній людині, як ідеї в матерії. І душа має свою поверхню, свою зовнішність, що прикриває глибину внутрішнього. Ці обидві зовнішні шари людської істоти слід усунути, щоб дати свобідно проявитися внутрішній людині, щоб вона вийшла з своєї глибини. Перший засновок для звільнення внутрішньої людини є пізнання, що внутрішня людина взагалі існує. Цей теоретичний ступінь є лише перший та підготовчий ступінь на шляху до нових народин, на шляху до дійсної людини». Знайти себе людина може лише залишившись на самоті, втікши від спокус та поглинувши в себе. Звернення людини до самої себе й пізнання себе – це осягнення Бога. Адже єство, суть внутрішньої людини і є Бог. Пізнавши себе, людина перевтілюється, як перевтілився Нарцис. Нарцис – це юнак-красень зі стародавньогрецької міфології, що одного разу, побачивши своє відображення у воді, влюбився в себе. Нарцис любить самого себе – це означає, що любить Бога, служить Богу. А служить Богу – означає служити самому собі. Отож, ідея внутрішньої Людини спрямована на те, щоб довести, що щастя окремої людини досягається моральним удосконаленням. Як коментує Чижевський висловлювання Г.Сковороди: «Тексти, що говорять про Бога, Сковорода просто переносить на дійсну людину» [8, с.230]».. Наприклад, дійсна людина є наш Бог у тілі, дійсна людина є своєму вічному батькові єством та силою рівна, єдина в кожному з нас та ціла в усякому, в усіх одна і та сама дійсна людина, та вони – в ній.

Пізнання дійсної людини, відкриття її таємниці утворює підвалини, щоб з’єднатися із «внутрішньою», «дійсною», «правдивою» людиною. Внутрішня людина цілком відмінна від зовнішньої, її перемога над зовнішньою людиною є «другі народини» людини, є власне «утворення» людини, бо її існування, як «зовнішня людина», було в дійсности лише ілюзорне існування.

У системі філософських поглядів Г.Сковороди аналіз людини є ключем у розумінні сутності самого буття. З одного боку, він розглядає людину в контексті структури буття, оголошує її одним зі світів, мікрокосмом. Але, узявши людину як мікрокосм, філософ приходить до необхідності розглянути зв'язок цього мікросвіту з макросвітом. Для Сковороди це зв'язок містичний, тому він дається або як подарунок Бога людині, або як напрямок людини до Бога на дорозі самопізнання. Тут важливе те, що цей зв'язок, як підкреслюють дослідники творчості Сковороди (Ерн, Чижевський та ін.), може бути зрозумілий тільки як символічний мир, що і робить Сковорода в своєму вченні про Біблію. Таким чином, положення людини в світі, по Сковороді, має два вирази: об'єктивне  – в структурі миру, і суб'єктивне – для себе.

Сама людина розуміється як мікрокосм. А Думка як «головна наша людина», згідно Сковороді, утворює внутрішню людину, але тільки за умови, що ця думка направлена не на задоволення потреб «зовнішнього тіла», а на збагнення Бога. Особливо важливо для Сковороди, що Бога чоловік осягає в серці своєму не як деякий зовнішній об'єкт, але як власну внутрішню суть, як думку Бога про себе.

Борг самопізнання і екзистенціальний вибір забарвлюють емпіричне існування людини, ії бажання, надії і мрії. Цьому екзистенціальному вибору відповідає вибір моральний. Вони зв'язані за тим же центральним для філософії Сковороди принципом: як «яблуня і її тінь, як вічне і тлінне [8, с.310]». Моральний вибір залежить від ситуації, це проблеми суб'єктивного положення людини в світі: для Сковороди вони виступають як проблеми мети життя людини, свободи волі, стосунки суспільства і особи, переважно як педагогічні проблеми.

Опис суб'єктивного положення людини в світі, тобто того, як розуміє людина свої можливості і з чим зв'язує свої надії, Сковорода починає з парадоксу, який виражає подвійну природу людини. Життя людини, єдине і неповторне, безцінне, тому мірою його може бути тільки щастя.

Сковорода говорить про три позиції людини у відношенні до такого світу. Перша позиція – надія на щастя і радість серця: «Люди в житті своєму трудяться,накопичують, а для чого, то багато хто самі не знає. Якщо розсудити, то всім людським затіям, скільки їх там тисяч різних не буває, вийде один кінець – радість серця» [5, с.256]. Причому радість цю людина вносить до наочного світу, наділяючи його своїми бажаннями, надіями і мріями: «Чи не для оної вибираємо ми на смак нашому друзів, – говорить Сковорода, – щоб від повідомлення своїх думок мати задоволення; дістаємо високі чини, щоб думка наша від пошани інших захоплювалася; винаходимо різні напої, страви, закуски для потішання смаку; знаходимо різні музики, складаємо тьму концертів, менуетів, танців і контротанців для звеселяння слуху; творимо хороші будинки, насаджуємо сади, робимо золототкані парчі, матерії, вишиваємо їх різними шовками і погляду приємними квітами і обчіпляємося ними, щоб цим зробити приємне очам і тілу ніжність доставити; складаємо благовонні спирти, порошу, помади, духи і оними нюх постачаємо [5, с.286]». Словом, створюємо культурний світ, в якому предмети і стосунки повинні задовольняти серед інших потреб і потребу людини в радості і щасті.

Філософ розумів, що кожен повинен йти своєю дорогою, але до однієї мети – знайти себе. Своє ж завдання він бачив в тому, щоб своїм життям відповідати своїй філософії.

Друга позиція, яка може бути виділена у вченні Сковороди про емпіричну людину, – людська діяльність. В зв'язку з цим філософ міркує про волю, розум і душу. Душа є передчуття внутрішньої людини, вічної його ідеї, вона головне в людині: «Що користі придбати цілому Всесвіту володіння, а душу втратити?» [5, 341 с.]. Тут виникає у філософа проблема волі і розуму, їх згоди як умови душевного здоров'я. В світі емпіричному вони розірвані і протистоять один одному. Сковорода бачить відношення розуму і волі так: незлиття і нероздільність, тільки при такому відношенні вони можуть зберегти здоров'я душі. Воля і розум в основі своєю єдині: розум діяльний, а воля розумна. Дорога людини до єдності волі і розуму є його особиста інтимна історія, повна напруженого драматичного змісту. Вона, згідно Сковороді, визначається містичною метою і в житті людини розкривається покликанням, в якому він знаходить себе.

І, нарешті, третя позиція відношення емпіричної людини до навколишнього її світу може бути позначена як відповідальність людини за діяльність ії в світі і за ті відчуття, яким вона віддає перевагу на цьому світі випробовувати. Це відповідальність, перш за все перед самим собою.  Відповідальність за те, де людина шукає собі міру – в предметах зовнішнього світу або у «тиші» безплідних бажань й отриманні душевного миру, а разом з ним свободи від світу зовнішнього. Тільки таку свободу, по думці Сковороди, може знайти людина, яка повинна здійснити ідею Бога, осягаючи божу волю як свою, в чому і знаходить внутрішню людину. Ідея свободи від світу – це ідея свободи від тліну, від смерті, це ідея воскресіння і загального перетворення. Таким чином, відповідальність людини перед собою, по суті, виявляється відповідальністю перед Богом, з яким людину порівняно. Крім того, людина несе відповідальність та перед іншими людьми за ті відчуття і настрої, які вона переживає і культивує. Сковорода говорить про виховання, про те, що в дитині насамперед необхідно виховувати відчуття подяки. У людині вічно борються два серця – ангельське і сатанинське, вважає філософ, і виховання повинне допомогти в цій боротьбі [1, с.126].

Отже, В центрі філософських роздумів Г.Сковороди проблема пізнання дійсної людини. Цей процес відкриття її таємниці утворює теоретичні підвалини, на яких будується його розуміння світу. Згідно філософа, людина має три позиції у відношенні до світу, які реалізуються через наступні ідеї: задоволення потреб людини у щасті та радості, проблема волі і розуму та ідея свободи від світу як ідея свободи від тліну, від смерті, це ідея воскресіння і загального перетворення.

Література:

1. Загрубий П. В. Філософська спадщина Г. С. Сковороди. – К.: Знання, 2000. – 562 с.

2. Іваньо І.В. Філософія і стиль мислення Г. Сковороди. – К.: Наукова думка, 1983. – 272 с.

3. Козій Дмитро. Три аспекти самопізнання у Сковороди // Хроніка 2000. – К., 2000. – Вип. 39-40. – Т. ІІ. – С. 475-487.

4. Паласюк Г. Б. Ідеал людини в творах Григорія Сковороди та Сенеки // Наукові записки Тернопільського державного педагогічного університету ім. Володимира Гнатюка. Вип. VІІ. Серія: Історія: Збірник наукових праць. - Тернопіль, 1998. – С. 193-199.

5. Сковорода Г. С. Збірник творів. – К.: Знання, 1995. – 456 с.

6. Сковпень М. Р. Антологія української філософської думки. – К.: Знання, 1994. – 746 с.

7. Ушкалов Л.В. Григорій Сковорода і антична культура. – Х.: Т-во «Знання», 1997. – 180 с.