Цивілізаційний розвиток людства

На переконання відомих українських дослідників С.Б. Кримського та Ю.В. Павленка, теорія цивілізаційного розвитку (це, на нашу думку, є складовою нової меганауки глобалістики – В.В.), визначається трьома основними чинниками: концептуальним, політичним та економічним [1].

При цьому, в умовах глобалізації світ, як вони вважають, не стільки уніфікується за поверхово сприятливими американськими зразками, скільки набуває вигляду поліцивілізаційної структурно-функціональної системи, в якій окремі цивілізаційні складові поводяться неоднаково і своїм традиційним ідейно-ціннісним підґрунтям великою мірою визначають майбутнє народів та країн, що їх складають [1, c. 4].

Розкриваючи пізнання в системі культуротворчої діяльності, автори зазначають, що культура є:

• історичною системою за походженням і за сутністю;

• причетною до того материнського грунту історії, що породжує людину і людську субстанцію культурних процесів;

• процесуальною, не зводячись до статичної споруди з ідей і речей, матерії і духу;

• завжди відтворення історичного досвіду в його потенційності;

• творчою реалізацією значущих потенціалів освоєння світу, досвіду історії і заданих нею можливостей;

• особистою структурою переживання, відтворення і трансформації історії в нормі і цінності конкретних людей, дозволяючи перетворювати цю історію у біографію індивідуального життя;

• ширшою за людську цивілізацію як таку, припускаючи не лише вихід у прийдешнє як за рахунок сьогодення, так і шляхом актуалізації невикористаних можливостей минулого [1, c. 12-17].

Торкнувшись науки як феномену розвитку цивілізації, автори зазначили, що наука в широкому значенні цього слова притаманна людству протягом всієї історії його цивілізації, а саму науку вони розуміють як виробництво та систематизацію знань про закономірності існуючого засобами теоретичного обґрунтування й емпіричного випробування та перевірки пізнавальних результатів для розкриття їх об`єктивного змісту (істинності, достовірності, інтерсуб`єктивності) [1, c. 33-35].

При цьому, найважливіші етапи становлення науки відповідають, за їх оцінкою, основними віхами розвитку людства – від первинності до цивілізації та тієї глобальної трансформації (виділено нами – В.В.), початок якої, на їхню думку, поклало перетворення середньовічного Західнохристиянського світу у Новоєвропейський при формуванні новоєвропейської концептуальної науки, яка, на відміну від традиційної науки, розробляє власні, інтерцивілізаційні пояснювальні механізми – наукові теорії, і яка стала надбанням усього людства [1, c. 36-37].

Крім того, наука, за їх уявленнями, є породженням певної соціокультурної реальності з притаманними їй уявленнями про прекрасне і потворне, простір і час, долю людини і сенс життя [1, c. 39].

Оскільки людство впритул підходить до червоної риски, що демонтує буття і небуття, то перед великою наукою, за Тейяр де Карденом, стоїть проблема вирішити, що нам дозволено і де ліміти припустимої активності людини у різних сферах. Відповідь на ці питання автори вбачають у застосуванні вчення В.І. Вернадського про ноосферу, з точки зору якої „розум – це не господар буття”, а його репрезентант, необхідна розпорядницька за своєю функцією сила, що діє не сама по собі, а в контексті загальних космопланетних закономірностей існуючого, коли розумність людини в її взаєминах із зовнішнім світом має своїм критерієм цілісність, системність та єдність ноосфери [1, c. 41].

Як зазначають автори, існують визначені космічні (точніше ноосферні) межі людського свавілля у природі, визначені межі, за якими вичерпуються космічні функції земного розуму [1, c. 42].

На їх думку, „придбання сучасною наукою людиносорозмірних параметрів характеризує не її антропологізацію чи навіть суб`єктивізацію, а є парадигмою цієї людської діяльності” [1, c. 46].

Оцінюючи розгалуження історичних процесів та їх зростаюче прискорення, автори дійшли висновку, що це веде до культурного розриву між сьогоденням і майбутнім при дезінтегрованості контрастних субкультур нинішніх поколінь, а майбутнє, як компонента історичного часу, стає, на їх думку, розмінною картою глобальної стратегії конкуренції за знаходження місця у світовій історії з виникненням нині соціальної задачі цілісного присвоєння нових характеристик минулого, сьогодення і майбутнього (виділено нами – В.В.) [1, c. 55-60].

Більше того, автори вважають, що „грандіозність можливостей майбутнього розкриває потенціал минулих епох настільки ж необмежено, як і необмежені сходження історії до нових обріїв досвіду ” [1, c. 61], а історія, здійснюючи динамічний розвиток, немов залишає поза хронологічними вимірами відбитки минулих епох у вигляді сплячих можливостей [1, c. 63].

Стверджуючи, що нині ми підходимо до завершення тисячолітнього всесвітньо-історичного циклу, який відповідає періоду становлення і розвитку світової цивілізації у її звичних для нас формах, автори констатують, що під впливом зусиль Заходу людство вперше за свою історію протягом останніх століть перетворилося на єдину глобальну структурно-функціональну макро-цивілізаційну систему (виділено нами – В.В.) при формуванні на планеті жорсткої ієрархії, що базується на трьох формах домінування Заходу: фінансовій, військово-політичній та інформаційній [1, c. 98-99].

У цілому, автори представляють періодизацію формування планетарної цивілізації таким чином:

а. привласнюЮче суспільство

(рання первісність: доба мисливства і збиральництва)

Вузлова точка – неолітична революція та виникнення

відтворюючого господарства.

б. відтворююче суспільство

(цивілізаційний процес)

I. П е р е д ц и в і л і з а ц і й н і (п і з н ь о п е р в і с н і)

с у с п і л ь с т в а – становлення основ цивілізації

1. Стадія родового ладу (родові і гетерогенні общини без надобщинних органів влади й управління):

а) кровно-родове суспільство.

Вузлова точка – формування гетерогенних общин;

б) общинно-родове суспільство.

Вузлова точка – становлення племінних органів влади і управління.

2. Стадія племінного ладу:

а) корпоративно-племінне суспільство.

Вузлова точка – формування чифдомів-вождеств;

б) вождесько-племінне суспільство.

Вузлова точка – міська революція та виникнення ранньоцивілізаційних систем.

II. Ц и в і л і з о в а н і с у с п і л ь с т в а

1. Традиційні аграрно-міські суспільства (самодостатні локальні та регіональні цивілізації):

а) стадія ранніх традиційних (локальних) цивілізацій (ранньокласових або ранньодержавних суспільств).

Вузлова точка – „осьовий час”, перехід від локальних до регіональних цивілізацій;

б) стадія зрілих традиційних (регіональних) цивілізацій (станово-класові суспільства).

Вузлова точка – велика трансформація Заходу: відродження, великі географічні відкриття, реформація, утвердження капіталізму і промисловий переворот.

1. Модерне техногенно-міське суспільство (світова макроцивілізація):

а) індустріальна макроцивілізація об`єднаного людства.

Вузлова точка – науково-технічно-інформаціональна революція;

б) глобально-інформаціональна макроцивілізація інтегровано-регіоналізованого людства.

Оцінюючи глобалізацію та Україну, автори визначилися з виділенням аспектів протиріч глобалізації: інформаційно-технологічний, економічний, соціальний, політичний, демографічний, екологічний та культурний. При цьому, за оцінкою одного з авторів монографії, при виході найрозвинутішої частини людства на постіндустріально-інформаційний рівень розвитку спостерігається розкриття глибоких культурних протиріч як між західними формами масової культури з традиційними цінностями незахідних народів, так і в межах самої соціокультурної системи Заходу [1, c. 252].

Що стосується України, то обраний нею за вказівкою МВФ та інших „міжнародних” організацій курс призвів, за оцінкою авторів, „до її системної деградації, яка охопила всі сфери життя – від промислового і сільськогосподарського виробництва до охорони здоров`я, освіти, науки і культури, від галузей, що забезпечують життя суспільства, до сфер його біологічного і соціального відтворення ” [1, c. 255].

Єдиним підґрунтям, на їх думку, можливого підйому України є її людський капітал, з його традиційною, укоріненою у глибинах східно-християнської ментальності формою з ціннісною орієнтацією на працю заради самореалізації та здобуття поваги і авторитету через своїх близьких і співробітників [1, c. 257].

Фактично автори ведуть мову щодо відродження України (виділено нами – В.В.) за рахунок розвитку людського потенціалу держави.

Наприкінці монографії автори зазначають, що у сучасному світі глобалізація обмежується на карті соціокультурних світів планети вже не тільки по „горизонталі”, а й по „вертикалі” у ракурсі меридіанної локалізації, складаючи верхній поверх цивілізаційних багатоповерхових процесів, які визначаються не за ціннісними характеристиками, а за часовим показником – інноваційними надбудовами над традиційними рівнями. При цьому, така багаторівнева система цивілізаційного процесу дозволяє, на думку авторів, виявити аспекти, найбільш сприятливі як для розгортання самої глобалізації, так і для збереження базової специфіки культур і етнічних цінностей, розкриваючи можливість залучення унікальності конкретних форм етнокультурного різноманіття світу для посилення різних форм результативності глобалізації [1, c. 309].

Література:

1. Кримський С.Б., Павленко Ю.В. Цивілізаційний розвиток людства / С.Б. Кримський, Ю.В. Павленко. – К. : Вид-во „Фенікс”, 2007. – 316 c.