МИКОЛА МІХНОВСЬКИЙ ЯК ІДЕОЛОГ УКРАЇНСЬКОГО НАЦІОНАЛІЗМУ

Однією із найцікавіших та суперечливих історичних постатей українського політичного руху був Микола Міхновський. Непересічна постать М. Міхновського (1873–1924), одного з провід-них громадсько-політичних діячів на зламі ХІХ–ХХ ст. та доби визвольних змагань 1917–1921рр., ідеолога державної самостійності України, викликала, різні, прямо протилежні думки як сучас-ників, так і тих українських істориків, які писали про нього пізніше. Не вдаючись до детального опису цих наукових розвідок, зауважимо, що автори часто ставляться до постаті М. Міхновського як до радикал-революціонера та політичного нонконформіста. Сучасники оцінювали його як людину «зі здібностями і … амбіціями, із нахилом до авантюризму, інтриги і демагогії» (М. Грушевський), – до визнання М. Міхновського особистістю «серед українського громадянства» (О. Лотоцький) [1, с. 56]. Після смерті М. Міхновського його почали називати «батьком українського націоналізму», при цьому різні автори вкладали в ці слова «всю гаму почуттів – від презирства до обожнювання» [2, с. 121]. Так у праці С. Лінецького розглядаються погляди М. Міхновського, як складний, цікавий феномен громадсько-політичного життя України модерної доби, в якому переплелися особиста життєва драма, непересічний талант його як політика, а також роль, яку він відіграв в українському політикумі. Оскільки ми не можемо претендувати на широкий науковий історіософський аналіз політичних та державотворчих ідей М. Міхновського, зупинимось на поглядах, які утверджували основи становлення українського організованого націоналізму через формування ідеології в молодіжному середовищі українців. До вивчення цієї проблематики долучилися вітчизняні історики, серед яких найвагомішими є праці Г. Касьянова, Я. Дашкевича, І. Лисяка-Рудницького, Т. Гунчака, О. Семківа, О. Зайцева, С. Вовканича, І. Дорота, С. Лінецького; мемуари та спогади учасників цих подій: Ю. Колларда, К. Трильовського, Ю. Артюшенка, М. Єремієва, В. Дорошенка, П. Полтави.

Кінець XIX – початок XX століття М. Міхновський називає добою визволення націй, коли державна самостійність виступає головною умовою існування нації, а державна незалежність – є національним ідеалом у сфері міжнаціональних відносин. Для української нації момент визволення ще не прийшов. Аналізучи політичні події, він стверджує: “...після злуки з Московщиною нація наша знесилюється, гине, завмирає, але згодом відроджується, з-під попілу загорається національна ідея нової України, ідея, що має перетворитися в конкретні форми” [9, с. 15].

Міхновський для свого домагання української державності стоїть на історично-правових засадах, які сучасні його земляки призабули, не вважаючи державу за конче потрібну чи конечну форму для людського співжиття.

Програмова брошура закінчувалася наступними визначними словами:

«Усі, хто на цілій Україні не з нами, той проти нас. Україна для українців, і доки хоч один ворог-чужинець лишиться на нашій території, ми не маємо права покласти оружжя. І пам’ятаймо, що слава і перемога — це доля борців за Народну справу. Вперед і нехай кожний із нас пам’ятає, що коли він бореться за Народ, то мусить дбати за весь Народ, щоб цілий Народ не згинув через його необачність. Вперед! Бо нам ні на кого надіятись і нічого озиратись назад!».

Через розходження політичних поглядів Міхновський лишає РУП та 1902 року зі своїми однодумцями засновує першу українську суто націонал-соціалістичну організацію — це Українська Народна Партія (УНП). УНП вважається першою націонал-соціалістичною партією. УНП не стала масовою партією: національний ідеал серед народу не мав чіткого розуміння, не виробилась ще на той час ідеологія боротьби, гасла соціалізму викликали захоплення у значної частини української інтелігенції.

Міхновський став вождем і головним ідеологом УНП, автором майже усіх її видань. Це була виразно націоналістична група. Однодумцями Міхновського були брати О. і С.Макаренки. брати В. і М.Шемети, брати В. і Г.Шевченки, М.Біленький та Є.Любаревський-Письменний. Їм співчував О.Степаненко. Як і інші українські політичні організації, УНП хотіла знайти прихильників серед робітників і селян. Головною метою УНП було відірвання України від Росії. Ця партія, як і інші партії Наддніпрянщини, заснувала була своє видавництво за кордоном (у Чернівцях та у Львові) [5, с. 89].

Після поразки революції 1905 р. можливості пропаганди самостійницьких поглядів різко звузилися. Внаслідок розколу, що стався в УНП 1906 року, від неї відійшла група “автономістів”, яка прагнула легалізуватися, аби взяти участь у виборах до Думи. Після цього УНП починає поступово розчинятися серед інших партій. Хоч ще у 1907 р. провела свій з’їзд, залишаючись на позиціях націоналізму, а гасло самостій-ності, кинуте М.Міхновським і його партією, не знайшло, як зазначає М.Голубець, надто гучного відгомону. “…На Наддніпрянщині не виходило українське громадянство поза ідеал національно-територіальної автономії, вважаючи самостійність України коли не утопією, то музикою далекої-далекої майбутності”[6, с. 165]. Та й націоналізм серед українства тоді ще не сприймався, бо він вимагав рішучих дій, а справі поширення націоналістичних ідей заважала низька національна свідомість українства, насамперед інтелігенції, не численність УНП, особистість М.Міхновського, та й неясне становище у політичному житті України на початку ХХ ст. Дуже яскраво характеризує тогочасне українство С.Петлюра у своєму листі до Дм.Дорошенка: “Українці поділилися на якісь групи між собою. Кожний себе вважає розумнішим за всіх, постійні бійки, образи, просто противно й гидко”[7, с. 39].

УНП діяла до 1917 р., а після стала основою Української партії самостійників-соціалістів. Очолив її М. Міхновський. І ця партія в революційні роки послідовно стояла на самостійницьких, національних позиціях, дотримуючись тих «Десяти заповідей УНП», що їх ще в 1904 р. склав Міхновський:

1. Одна, єдина, неподільна від Карпатів аж до Кавказу Самостійна, Вільна, Демократична Україна — Республіка робочих людей — оце національний всеукраїнський ідеал. Нехай кожна українська дитина тямить, що вона народилась на світ на те, щоб здійснити цей ідеал.

2. Усі люди твої браття, але москалі, ляхи, угри, румуни та жиди — се вороги нашого народу, поки вони панують над нами й визискують нас.

3. Україна для українців! Отже вигонь звідусіль з України чужинців — гнобителів.

4. Усюди й завсігди уживай української мови. Хай ні дружина твоя, ні діти твої не поганять твоєї господи мовою чужинців-гнобителів.

5. Шануй діячів рідного краю, ненавидь його ворогів, зневажай перевертнів-відступників, і добре буде цілому твоєму народу й тобі.

6. Не вбивай Україну своєю байдужістю до всенародних інтересів.

7. Не зробися ренегатом-відступником.

8. Не обкрадай власного народу, працюючи на ворогів України.

9. Допомагай своєму землякові поперед усіх, держись купи.

10. Не бери собі дружини з чужинців, бо твої діти будуть тобі ворогами, не приятелюй з ворогами нашого народу, бо тим додаєш їм сили й відваги, не накладай укупі з гнобителями нашими, бо зрадником будеш.

У цих заповідях, по суті, узагальнено багатовіковий досвід змагань за національну ідею і національний ідеал. «Заповіді» були надруковані у брошурі «Справа української інтелігенції у програмі української народної партії».

Автор осуджує участь української революційної інтелігенції в російському революційному русі від 1847 до 1897 рр. і стверджує, що ця півстолітня боротьба для українського суспільства ніякої користі не дала [3, с. 211].

Розуміючи вороже ставлення до його ідей з боку українства, М.Міхновський писав: “Головна причина нещастя нації – брак націоналізму серед старшого загону її… Націоналізм – це велетенська і непоборна сила, яка яскраво почала проявлятись в ХІХ столітті. Під її могутнім натиском ламаються непереможні, здається, кайдани, розпадаються великі імперії і з’являються до історичного життя нові народи, що до того часу покірно несли свої рабські обов’язки супроти чужинців-переможців. Націоналізм єднає, координує сили, жене до боротьби. Запалює фанатизмом поневолені нації в їх боротьбі за свободу”[8, с. 121].

Націоналізм Міхновського – це, головним чином, оборонний, захисний націоналізм. Це антитеза, протидія великодержавному шовінізму панівних націй, але націоналізм Міхновського виходив за оборонні межі і набирав явно агре-сивних рис національної нетерпимості і навіть ворожнечі.

На ідеях М. Міхновського після визвольних змагань 1917–1921 рр. виховувалося нове поко-ління українських патріотів. Український націоналізм став багатовимірним поняттям, основою яко-го була ідея національного визволення. Саме його концепції, які були розвинуті та збагачені новим змістом, творчою працею ідеологів українського націоналізму у 20-х рр. ХХ ст. заклали основи ідеології та політики УВО та ОУН. У програмному документі, що визначав завдання створення УВО, бачимо тези революційної стратегії націоналізму [4, с. 164].

Спадщина М. Міхновського як ідеолога українського націоналізму – це той морально-ідейний заповіт, на якому повинно виховуватися нове покоління української молоді. Національна ідея – духовний стрижень в інтелектуальному поступі української нації. Втілення української національ-ної ідеї – це споконвічна мрія багатьох поколінь українського народу на чолі з його великими провідниками. Українська держава має характеризуватися наявністю національної, демократичної і правової влади, що суворо дотримується Конституції та її законів, а також неухильно утверджує і розвиває національні українські пріоритети в усіх сферах громадсько-політичного, економічного та суспільного життя. Національна ідея в цьому контексті виступає гарантом національної ста-більності та могутності нації, є одним з потужних джерел державотворчого процесу. Реалізація по-стулатів національної ідеї в Україні – один із вагомих чинників для вступу її в Європейський Союз.

Література:

•  

  1. Ткаченко Ю. «Батько українських націоналістів» (Микола Міхновський) // Віче. – 1995. – №11. – С. 127.

2. Верстюк В., Осташко Т. Діячі Української Центральної Ради: Бібліографічний довідник. – К., 1998.–С.131–133.

3. Міхновський, М. Самостійна Україна. Справа української інтелігенції [Текст] / М. Міхновський. — К.: МАУП, 2007. — 346 с.

4. Мірчук П. Нарис історії Організації Українських Націоналістів. – Т.1. – Мюнхен–Лондон– Нью-Йорк:Укр.Вид.,1968.–С.22–25

5. Курас І.Ф., Турченко Ф.Г., Геращенко Т.С. Вказ. праця. – С.76-91.

6. Голубець М. Рік грози і надій 1914-й. – Львів, 1934. – С.48

7.ЦДІА України в м.Києві. – Ф.275. – Оп.2. – Спр.33. – Арк.416.

8. Міхновський М. Справа української інтелігенції в програмі УНП. – Лондон, 1967. – С.32.

9. Бутенко А.П. Актуальність досліджень політичної трансформації поглядів М. Міхновського // Молодь, освіта, наука, культура і національна самосвідомість. – Т. 5. –Збірник матеріалів VIII Всеукраїнської науково-практичної конференції. – К., 2005. – С. 117 –120.

Науковий керівник:

кандидат історичних наук Мірошніченко Денис Анатолійович.