ДІЯЛЬНІСТЬ КУПЕЦТВА В БЕССАРАБІЇ (30-70-ті рр. ХІХ ст.)

Одне з вагоміших місць в економічному розвитку Бессарабії відігравала внутрішня торгівля. В першій половині ΧΙΧ ст. її найбільш розповсюдженою формою в краї були ярмарки. На рік в містах та містечках Бессарабії проходило до 30-ти ярмарок. Найбільші з них були в Кишиневі, Ізмаїлі, Акермані, Кілії, Бєльцях, Рені, Хотині. Появі нових ярмарків сприяли передусім купці, зацікавлені в оптовому продажі бессарабських товарів російським та іноземним торговцям. В той же час відбувалося й активне ввезення товарів. Зокрема, в 1829 р. до Бессарабії з інших губерній Росії було завезено товарів на суму в 4 142 695 крб. [1, с. 47]. Рішуче переважали по об’ємах збуту в краї так звані «руські товари», і в першу чергу промислові вироби, якими слабка бессарабська промисловість не могла задовольнити внутрішній попит.

До початку 50-х рр. ХІХ ст. темпи ярмаркової торгівлі починають неухильно знижуватися. Це можливо пояснити декількома факторами. По-перше, в цей час ярмарки вже не могли задовольнити потреби міського населення краю, чисельність якого з року в рік неухильно зростала. По-друге, у ярмарків з’явився достойний «конкурент» – крамнична торгівля. Кількість крамниць в губернії неухильно збільшувалася: в 1851 р. в краї діяло 1 408 крамниць, а в 1856 р. вже 1 486. Так, в Ізмаїлі нараховувалось 159 крамниць, а у станиці Волонтирівка – 33 крамниці [2, с. 269].

В 50-60-х рр. настає переломний момент в протистоянні ярмаркової та крамничної торгівлі. З цього часу ярмарки стають головним місцем для підписання оптових торговельних контрактів між купцями з різних регіонів і країн, а також використовуються в рекламних цілях. Центр ярмаркової торгівлі перемістився з Кишинева до Бєльців. Загальні обороти Бельцького ярмарку (тут в основному торгували худобою) в окремі роки переважали обороти всіх інших ярмарків Бессарабії. На півдні губернії конкуренцію Бельцькому ярмарку становив Аккерманський, а на півночі – Хотинський ярмарок.

Успіхи в розвитку ярмаркової та крамничної торгівлі сприяли збільшенню купецьких капіталів в краї. Так, у 1856 р. Бессарабія посідала 15 місце з 49 губерній Європейської частини Росії за загальною сумою купецьких капіталів, а за сумою капіталів купців 1-ї та 2-ї гільдій займала 9 місце [3, с. 134]. Більша частина купецького капіталу (до 50%) була зареєстрована в Кишиневі. Ізмаїльським купцям належало до 25% губернського капіталу, на купців з Бєльців та Хотину припадало по 7% купецьких грошей Бессарабії.

В першій половині ΧΙΧ ст. бессарабські міста отримали ряд торгових пільг. Так, з жовтня 1828 р. ізмаїльські купці звільнялися на 20 років від сплати гільдійських податків, а місто Ізмаїл було звільнено від аналогічного податку терміном на 25 років. Проте цей наказ розповсюджувався лише на тих підприємців, які мали в Ізмаїлі власні торговельні заклади, або нерухомість. При цьому, з метою сприяння розвитку торгівлі в краї, в Ізмаїльському порту було встановлено ½% збір з усіх товарів, яки ввозилися або вивозилися через нього. Всі отримані таким чином кошти йшли на розвиток порту [4, арк. 2]. Аналогічний порядок діяв і в інших дунайських портах.

Починаючі з 30-х рр. ХІХ ст. одним з основних предметів вивозу з Бессарабії стало зерно, більшість експорту якого проходило через дунайські порти. Важливе місце в зерновому експорті посідав Ізмаїл. Так у 1851 р. через ізмаїльський порт було вивезено 6 млн. пудів пшениці. Не останнє місце серед експортерів бессарабського зерна займали ізмаїльські купці Н. Імаді, Д. Каравасилій, Д. Дистостопуло, М. Сапун, Д. Анастасопуло, Ф. Тульчіанов, Н. Хаджимаркаров.

Одним з результатів Кримської (Східної) війни 1853-1856 рр., був перехід Ізмаїльського та частини Аккерманського повітів під владу Румунії, що суттєво змінило напрями торговельних шляхів та спрямованість місцевої торгівлі. Крім того, війна вплинула на розташування купецьких капіталів по містах Бессарабії. Перше місце, як і раніше, посідав Кишинів – 40%, далі Хотин та Белці – 9-10%. Ізмаїл втратив свої позиції одного з могутніх купецьких центрів краю – кількість купецьких капіталів в місті зменшилася до 7%; водночас зростає могутність та конкурентоспроможність аккерманських купців – кількість їх капіталів досягла 8%.

Втрата Росією стратегічно важливих портів Ізмаїл та Рені на р. Дунай негативно позначилася на закордонній торгівлі в підросійській частині краю, так як губернія втратила південні морські «ворота» до Європи. Голова Бессарабської області через 9 років по закінченню війни повідомляв, що обсяги торгівлі в Бессарабії поступово знижуються, причиною чого є втрата Ізмаїльського і частини Аккерманського повітів, що практично звело нанівець закордонну торгівлю на бессарабських землях, а більшість торговельних шляхів спрямовуються виключно на внутрішні губернії Російської імперії.

Ситуація в підрумунській частині Бессарабії складалася дещо краще. Румунський уряд намагався на повну використати переваги включення нових земель до складу держави, сприяючі розвитку торгівлі та купецьких капіталів. На початку 60-х рр. ХІХ ст. відбулося зростання чисельності купецького стану в регіоні. Якщо в 1861 р. в Бессарабії було 3 916 купців, сумарний капітал яких становив 2 млн. 376 тис крб., то у 1862 р. кількість представників купецького стану в краї збільшилася до 7 449 осіб.

За даними 1861 р. найбільша кількість купців – 1 054 особи мешкали в Кишиневі. Вони володіли загальною сумою капіталів у 858 тис. крб. Далі за фінансовими статками йшли 460 купців Оргєєва (293 тис. крб.), 608 купців Сорок (290 тис. крб.), 675 купців Хотина (288 тис. крб.), 422 купці Бєльців (262 тис. крб.) [5, с. 134]

В усіх містах Бессарабії відбулось різке збільшення крамниць та лавок. Наприклад, у Кишиневі в 1853 р. діяло 735 лавок, а в 1862 р. їх кількість дорівнювала вже 1 346 [6, с. 332]. Загальна кількість лавок у Бессарабії в 1864 р. становила 4 365, що в порівнянні з показниками 1856 р. демонструє збільшення майже в 3 рази.

В другій половині 60-70-х рр. ХІХ ст. продовжується процес зменшення фінансово-економічного значення ярмарків. Для місцевих ярмарок визначалися певні дні, тижні, та місяці, коли міг відбутися ярмарок. До речі, не всі купці позитивно ставилися до проведення ярмарків у містах, адже вони становили конкуренцію купецькій крамничній торгівлі, пропонуючи покупцям товар за цінами, нижче крамничних. Альтернативою в цьому питанні ставали ринки. Купці неодноразово зверталися до місцевої влади з проханням відкрити ринки. Це було пов’язано з тим, що майже всі купці 2-ї гільдії тримали на ринках свої лавки і були зацікавлені в їх роботі.

Ярмаркова торгівля Бессарабії за своїми фінансовими об’ємами значно поступалась іншим губерніям. Наприклад, у 1874 р. в Росії відбулось 1 159 міських та 5 532 сільських ярмарків. В той же час в Бессарабській губернії відбулось лише 21 міських та 11 сільських ярмарків, на яких було продано товару на загальну суму 151 тис. крб. [7, с. 48] Відомою на всю губернію був Болградський ярмарок, на який приїздили купці з Кишинева, Ізмаїла, Акермана, болгарських міст Тирново, Ямбола, Варни.

В Арцизі раз на два тижні влаштовувалися великі ярмарки, які приваблювали купців з всієї Бессарабської губернії. Тут продавали коней, велику рогату худобу, овець, вовну, зерно, ремісничі вироби. Про заможний Арцизький ярмарок знали й за межами Росії. Звідси цілими табунами коней відправляли до Польщі, Франції, Туреччини.

В містечку Тарутино, яке претендувало на роль торговельного центру німецьких колоній в Бессарабії, двічі на місяць збиралися великі торги, двічі на рік великі ярмарки, на які прибували купці з більшості бессарабських міст та із-за кордону. Найбільшим попитом на Тарутинських ярмарках користувалася пшениця, якою торгували німці-колоністи. За даними на 1901 р. валовий оббіг тарутинського хлібного ринку складав більше ніж 1,5 млн. крб. на рік [8, с. 738].

Переможна війна Росії з Туреччиною в 1877-1878 рр. дозволила повернути Ізмаїльський та частину Аккерманського повітів до складу Російської імперії. Це позитивно позначилося на розвитку торговельних стосунків в краї. У спеціальному розпорядженні міністра фінансів Бессарабській губернській палаті надавався дозвіл місцевим купцям до кінця року вести торгівлю без сплати податків. В другій половині ХІХ - на початку ХХ ст. купецтво Бессарабської губернії вело активну зовнішню та внутрішню торгівлю, що об’єктивно сприяло економічному розвитку регіону.

Література:

1. Бабилунга Н.В. Курс лекций по истории Молдавии: Лекция 6. Бессарабия в составе России / Н. В. Бабилунга, Б. Г. Бомешко. – Тирасполь : Изд-во Приднестровского государственного университета им. Т.Г. Шевченко, 1978. – 136 с.

2. Бачинська О. Українське населення Придунайських земель XVIII – початок ХХ ст. (заселення й економічне освоєння) : Монографія / Олена Бачинська. – Одеса : Астропринт, 2002. – 328 с.

3. Жуков В.И. Города Бессарабии 1861 – 1900 гг. (Очерки социально-экономического развития) / Виктор Ильич Жуков. – Кишинев: Штиинца, 1975. – 291 с.

4. Комунальна установа “Ізмаїльський архів”. – Ф. 2. Ізмаїльська міська управа (м. Ізмаїл, Бессарабської губернії), оп. 1, спр.59. Списки купців за якими числиться недоїмка ½% збору з товарів, що ввозяться та вивозяться з міста з відомостями про кількість та найменування товару, 16 арк.

5. Жуков В.И. Историческое значение присоединения Бессарабии и левобережного Поднестровья к России [В. И. Жуков, Д. М. Драгнев, И. А. Анцупов и др.; Редкол. : В. И. Жуков (отв. ред.) и др.]; АН МССР, Ин-т истории им. Я. С. Гросула. – Кишинев : Штиинца 1987. – 333 с.

6. Гросул Я.С. Очерки истории народного хозяйства Бессарабии. 1812–1861 гг. / Яким Гросул, Иван Будак. – Кишинев : Картя молдовеняскэ, 1987. – 399 с.

7. Загоруйко В. По страницам истории Одессы и Одесщины : [в 2-х в.] / Вячеслав Васильевич Загоруйко. – Одесса : Облиздат. – Вып. 2. – 1960. – 152 с.

8. История городов и сёл УССР: в 26 т. / Главн. редкол. Тронько П.Т. (голова) [та ін.]. – К.: Главная редакция УСЭ, 1978. – Т. : Одесская обл. – 1978. – 866 с.

Науковий керівник: доктор історичних наук,

професор Лебеденко Олександр Михайлович