УЧАСТЬ ДВОРЯНСТВА БЕССАРАБСЬКОЇ ГУБЕРНІЇ В ДІЯЛЬНОСТІ КОМЕРЦІЙНИХ КРЕДИТНИХ УСТАНОВ РЕГІОНУ (XIX – початок XX ст.)

У Бессарабській губернії в XIX – на початку XX ст. лихварство зберігало міцні позиції. Хоча держава намагалася сприяти утворенню банківських установ, які б надавали позики, особливо поміщицькій верстві, одним з перших та поширеніших шляхів отримання додаткових коштів був лихварський кредит. У статті досліджено сутність та вплив лихварства на дворянський стан Бессарабської губернії та шляхи вироблення державою альтернативних форм кредиту. Лихварська позика в Російській імперії  – надання капіталу у борг з умовою сплати відсотків при погашенні цього кредиту. Варто наголосити, що особи, які займалися лихварством не декларували це заняття. Вони були торговцями, скупниками, посередниками, крамарями, але, по суті, важливою статтею їх прибутку була лихварська діяльність. Часто у ролі таких кредиторів виступали представники дворянського стану. За даними, що надає сучасна дослідниця Циганенко Л.Ф. у монографії «Дворянство Півдня України», в 1831 р. відомий у Бессарабії дворянин Манук-Бей опинився в боржниках у аристократа Меліктурова, заборгувавши йому 140 тис. крб., а у 1846 р. магнат Кассо позичив землевласнику Панаіоту 19 тис. крб. [5, c. 284]. Слід зазначити, що серед дворянства Російської імперії накопичення капіталів за рахунок лихварства було досить поширеним явищем. Дворяни виступали і в ролі кредиторів-позикодавців, і позичальників, які мали сплачувати відсотки. Діяльність лихварського кредиту була поширена серед представників різних верств населення. Дослідник Жуков В. І., аналізуючи матеріали Кишинівського архіву, стверджував, що лихварями в губернії були і дворяни, і купці-торговці, і міщани [3, c. 152]. Все залежало від статків, якими міг розпоряджатися позикодавець. У 1860 р. дворянин Згура взяв позику в поміщика Мурузі 12 тис. крб. [5, c. 284]. Часто до лихварів потрапляли великі землевласники-дворяни. Це часто призводило до того, що за несвоєчасне сплачування боргу йшло у продаж майно позичальників. Публічний продаж нерухомої власності був поширеним результатом розплати за неможливість повернути борг позикодавцеві. Так, у 1886 р. за борги приватній особі продали власність дворянина Дорогостайського І., яка оцінювалася у 2 тис. крб. [3, c. 152]. Деякі лихварі, даючи гроші під заставу за великі відсотки, були зацікавлені не в тому, щоб повернути борг з відсотками, а щоб забрати нерухомість позичальника, яка інколи коштувала у 3-5 разів більше. Дослідник Жуков В. І. у роботі «Міста Бессарабії у 1861-1900 рр.», на підставі аналізу архівних матеріалів, стверджував, що велика кількість поміщицьких скарг до міських управ є свідченням того, що лихварство процвітало у Бессарабії. Державна політика була направлена на те, щоб скоротити і регламентувати діяльність кредиторів. Відповідно до законів 1866 і 1903 рр., надмірним визначалося зростання вище 12% річних. Лихварі, чия провина була доведена, каралися терміном у в'язниці або виправному будинку [4, с. 9]. Проте, дієвим вирішенням цього питання була розробка альтернативи, розбудова усієї фінансово-кредитної системи. У 1860 р. Позичковий та Комерційний банки були ліквідовані та замість них «для пожвавлення торгових оборотів і зміцнення грошової кредитної системи» було створено єдиний Державний банк Російської імперії. У Бессарабській губернії діяло відділення Державного банку в Кишиневі, яке підтримувало поміщицьку верству краю вигідними кредитами. Станом на 1875 р. керував відділенням надвірний радник Бассе Людвіг Львович, а касиром в цій установі працював надвірний радник Базилевич Петро Андрійович [1, c. 92]. За даними Циганенко Л. Ф., царський уряд цілеспрямовано проводив лінію на задоволення матеріальних потреб дворян. Державний банк, будучи офіційно комерційним закладом, великі суми направляв на допомогу дворянам: кредити видавалися строком від 48 до 66 років, що призводило до космічних заборгованостей. Лише в Бессарабії до 1902 р. вони складали 37 млн. крб. Проте, Державний банк іноді був змушений відмовляти у наданні позик. Президент губернського товариства сільських господарів Дерожинський М., у 1902 р., звертаючись до керуючого Кишинівським відділенням Державного банку, указував: «Не можу не висловити свої співчуття, що така гарна установа як Державний банк, котрий може паралізувати апетити лихварів і зберегти для держави багато грошей та підтримати нас – землевласників, не має можливості виділяти позики хоча б у межах затвердженого статуту» [5, c. 227]. Ці факти дозволяють зазначити, що банк сприяв дворянській верстві намагання яких не обмежувалася лише отриманням кредиту. Поміщики Бессарабії дуже часто були власниками цінних паперів. Історик Шемяков Д. Е., який досліджував фінансово-кредитне становище регіону, встановив, що на 1 січня 1914 р. в кредитних установах губернії знаходилося державних і гарантованих урядом паперів на суму 16,6 млн. крб. В 1914-1915 рр. було здано на зберігання до Кишинівського відділу Держбанку цінних паперів на суму 30,2 млн. крб. В 1917 р. буржуазія та поміщики Бессарабії купили облігації «позики свободи» на суму 21,1 млн. крб. (поміщики, придбавши такі облігації, отримували відсотки). Лише Кишинівський відділ Держбанку виплатив по купонам (відсоткам) за 1906-1915 рр. 12,9 млн. крб. Княгиня В’яземська в 1917 р. мала на збереженні в Кишинівському відділенні Держбанку цінних паперів на суму 4,05 млн. крб. і отримувала по них чистого прибутку 178,9 тис. крб. [7, с. 182]. Окрім головної кредитно-банківської установи, в Бессарабській губернії розміщували свої відділення та комісіонерства комерційні банки та товариства імперії. Аристократи краю ставали учасниками та співзасновниками таких установ. Багаті землевласники краю були акціонерами промислових підприємств, комерційних і земельних банків. Це говорить про єдність їх інтересів із загальноросійською системою фінансового капіталу. Так, великий промисловець та фінансист Синадино в 1917 р. мав акції Бессарабського товариства залізничних шляхів, товариства братів Нобель, Сибірського торгівельного, Азово-Донського банків, Азово-Руського товариства нафти. Спадкоємці князя Манукбея у 1911-1912 рр. мали акції Об’єднаного, Бессарабсько-Таврійського, Петроградського міжнародного, Сибірського торгівельного, Азово-Донського, Петроградського обліково-позикового, Російського для зовнішньої торгівлі банків на суму 484 тис. крб. Дворяни-підприємці, володіючи значними фінансовими ресурсами, ставали засновниками банків, примножуючи свої статки. Для Бессарабії це були власники торгових фірм, банкірських будинків, фінансові династії Одеси. Відомо, що Родоканакі Ф. П. був засновником Петербурзького міжнародного (1869 р.), Азовсько-Донського (1871 р.), Ростовського – на Дону (1871 р.), Кишинівського (1871 р.) комерційних банків, а Герман Рафалович й Ігнатій Єфруссі – Петербурзького облікового та Позикового банку (1869р.). У 1871 р. створено Російський банк для зовнішньої торгівлі. У заснуванні якого брали участь практично всі банківські фірми Одеси, зокрема: Єфруссі, Родоканакі, Раллі та Рафаловичів [6, c. 81-82]. Дворяни займали головні посади в правлінні банків. В Кишинівському міському суспільному банку директором був почесний громадянин Віктор Пантелейович Синадино, заступником директора був колезький асесор Василь Феодосійович Кучков (він же завідував касою), кандидатами до складу товаришів були: статський радник Іван Федорович Кемриць та відставний ротмістр Михайло Федорович Качулков. Бухгалтером в цій установі працювала дворянка Марія Олександрівна Червенводали, помічником бухгалтера був колезький асесор Федір Мануїлович Другаков [1, c. 62]. Отже, у Бессарабській губернії, незважаючи на будівництво нової фінансово-кредитної системи, провідні позиції зберігав лихварський кредит. Соціальний склад таких кредиторів був неодноманітним. Дворяни краю часто самі займалися лихварською діяльністю, надаючи позики іншим поміщикам, стягуючи величезні відсотки. Майно дворян-позичальників часто йшло у продаж через борги позикодавцям. Царська влада ініціювала утворення Державного банку, відділення якого у Кишиневі надавало значні кредити аристократам. Проте, частина дворян губернії пристосувалася до нових економічних та фінансових умов, стаючи активними учасниками справ комерційних банків та займали керівні посади в цих установах.

Література:

1. Адрес-календарь Бессарабской губернии на 1875 г. – Кишинёв: Губернская типография, [1875]. – 228 с.

2. Економічна історія України : Історико-економічне дослідження: в 2 т. / [авт. кол.: Т. А. Балабушевич, В. Д. Баран, В. К. Баран та ін.].; відп. ред. В. А. Смолій. – [Т. 2.].– К.: НАН України. Інcтитут історії України. Ніка-Центр, 2011. – 696 с

3. Жуков В.И. Города Бессарабии 1861-1900 (Очерки социально-економического развития) / Василий Иванович Жуков. – Кишинев: Штиинца, 1975. – 291 с.

4. Кириченко В. Е. Лихварство – історія правового впливу / В.Е. Кириченко // Актуальні проблеми правового регулювання фінансово-кредитних відносин. – Суми : ДВНЗ “УАБС НБУ”, 2011. – 255 c.

5. Циганенко Л.Ф. Дворянство Півдня України ( др. пол. ХVIII – 1917 рр.) / Лілія Федорівна Циганенко. – Ізмаїл: СМИЛ, 2009. – 384 с.

6. Шевченко В. В. Приватне банкірське підприємництво в Одесі (ХІХ – початок ХХ ст.) / В.В. Шевченко – К.: НАН України. Ін-т історії України, 2010. – 266 с.

7. Шемяков Д.Е. Очерки экономической истории Бессарабии эпохи империализма / Дмитрий Єгорович Шемяков. – Кишинев: Штиинца, 1980. – 252 с.

Науковий керівник:

професор, доктор історичних наук Циганенко Лілія Федорівна.