ДО ПИТАННЯ ПРО ЗАБУДОВУ КИЄВА НАПРИКІНЦІ ХІХ – НА ПОЧАТКУ ХХ СТ.

Наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. Київ входив до складу Російської імперії і був центром Південно-Західного краю. Після проведення в Росії «великих реформ» 60-70-х років ХІХ ст. почався стрімкий розвиток капіталізму, що супроводжувався швидким зростанням міського населення. За тридцять років (1867 – 1897 рр.) населення Києва зросло з 68 до 247 тис. чол. (або у 3, 63 рази; для порівняння за ті ж роки: Петербурга – у 2,35, Москви – у 2, 95) [4, с. 20] і він став п‘ятим найбільшим містом Російській імперії, згодом перейшов на четверте місце (після Петербургу, Москви і Одеси) [4, c. 22] з 630 тис. мешканців у 1916 р. [1, с. 44].

На зламі століть Київ був одним з найбільших промислових, фінансових й торговельних центрів Росії, її «цукровою» столицею. «Будівельна лихоманка», що охопила всі великі міста, не оминула і Київ, де вона проходила в два етапи – у 1895-1901 рр. та у 1907-1914 рр. [8, с. 5]. Лише за чотири роки (1906 – 1910 рр.) у Києві було споруджено 464 кам‘яних багатоповерхівок, 493 дерев‘яних будинків, 13 заводів, що забезпечували будівельні потреби [1, с. 50]. Саме тоді остаточно планується і формується той Київ, яким ми бачимо його сьогодні.

Спостерігається різке зростання чисельності архітекторів – з семи у 1870-х роках до шестидесяти шести в 1914 р. Крім того при забудові Києва працювали ще десятки інженерів-будівельників, цивільних інженерів, інженерів шляхів сполучень, військових інженерів [8, с. 43].

Основними типами будівель стають особняки та прибуткові будинки. Особняком (у Києві збереглося понад сто особняків) називали окремий, на одну родину міський будинок [3, с. 5]. Власниками особняків були представники вільних професій (інженери, лікарі, архітектори, художники, професура) – приблизно 25 %, підприємці – близько 20 % (передусім цукропромисловці), решту складали чиновники та військові [3, с. 6].

Своєрідною «візитівкою» міста стають (і залишаються донині) особняки – «Будинок з каріатидами» (1911 – 1912 рр., на замовлення інженера шляхів сполучень В.Я.Демченка, вул. Пилипа Орлика, 3; архітектори І. Бєляєв, О. Гілевич) [3, с. 212-220], «Замок феодала» (1911 – 1913 рр., на замовлення чиновника з особливих доручень при київському генерал губернаторі надвірного радника М.В. Ковалевського; вул. Пилипа Орлика, 1/15; архітектор П.Ф. Альошин) [3, с. 198-211], «Шоколадний будинок» (1899 р., на замовлення голови Київського біржового комітету С.С. Могильовцева, вул. Шовковична 17/2, за участю архітектора В. Ніколаєва) [3, с. 264-272], «Будинок вдови, що плаче» (1907-1908 рр., на замовлення 2-ї гільдії купця С.С. Аршавського, вул. Лютеранська 23, за проектом архітектора Е. Брадтмана) [3, с. 192-197] тощо.

Увагу привертають також прибуткові будинки – багатоповерхові житлові будинки, де квартири здавалися внайми. Серед найвідоміших – «Будинок з химерами» (1902 - 1903 рр., власний будинок В.В. Городецького, вул.. Банківська, 13), «Будинок з котами» (1909 р., архітектор В. Безсмертний, вул.. Гоголівська, 23); будинки на вулицях Ярославів Вал, 1 (1896 – 1898 рр., архітектор А.П. Добачевський); Городецького, колишня Миколаївська, 9 (1901, архітектор Г.П. Шлейфер); Богдана Хмельницького, колишня Фундуклеївська, 36 (1899 р., архітектор В.М. Ніколаєв); Великій Житомирській, 38 (1900 р., архітектор В.М. Ніколаєв); Інституцькій, 13/4 (1909 – 1910 рр., архітектор Г.П. Шдейфер) і багато інших.

Зокрема, прибуткові будинки стали окрасою «Київського Парижу» - колишньої Миколаївської (тепер вулиця архітектора Городецького) вулиці, прокладеної при забудові садиби Ф.Ф. Мерінга [2, с. 24-25]. Ф.Ф. Мерінг (1822-1887) був професором Київського університету св. Володимира, директором терапевтичної клініки при університеті [6, с. 233-235]. Його садиба – суцільний сад з озером - займала величезну ділянку від Хрещатика до Липок та від вулиці Інститутської до Лютеранської [9, с. 122]. Взимку озеро ставало катком в самому центрі Києва і було улюбленим місцем для прогулянок у киян. Після смерті професора його спадкоємці продали садибу місту [7, c. 474]. Так з‘явились чотири нові вулиці – Миколаївська, Ольгінська, Мерінговська і Нова.

Забудова Києва наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. створила неповторне обличчя міста і є своєрідним наочним посібником для вивчення національної історії та культури.

Література:

1. Анисимов А. Приветъ из Кіева. – К.: Скай Хорс. 2011. – 352 с.

2. Анисимов А. Скорбное бесчувствие. На добрую память о Киеве, или грустные прогулки по городу, которого нет. – К.: «TABACHUK Ltd», 1992. – 264 с.

3. Друг О.М., Малаков Д.М. Особняки Києва. – К.: «Кий», 2004. – 823 с.

4. Забудова Києва доби класичного капіталізму або коли і як місто стало європейським. – К.: ВАРТО, 2012. – 559 с.

5. Київ: Енциклопедичний довідник. – К.: Головна редакція УРЕ, 1981. – 735 с.

6. Макаров А.Н. Киевская старина в лицах. ХІХ в. – К.: Довіра, 2005. – 878 с.

7. Макаров А.Н. Малая энциклопедия киевской старины. 2-е изд. – К.: Довіра, 2005. – 558 с.

8. Малаков Д.В. Прибуткові будинки Києва. К.: «Кий», - 383 с.

9. Рибаков М.О. Невідомі та маловідомі сторінки історії Києва. – К.: «Кий», 1997. – 374 с.

10. Рибаков М.О. Хрещатик відомий і невідомий. – К.: «Кий», 2003. – 501 с.