АНАЛІТИКА ЛЮДСЬКОЇ ТІЛЕСНОСТІ В КОНТЕКСТІ НОВИХ ПІДХОДІВ ДО ІСТОРІОПИСАННЯ

Вирішення цілого ряду актуальних проблем сьогодення є неможливим без звернення до тілесної сутності людини, котра піддається в умовах інформаційного суспільства все більшій маніпуляції, зазнає руйнівних впливів через посилення «віртуалізації» життя, забруднення довкілля, агресивне вторгнення новітніх технологій, зростання бідності, тероризму, руйнування усталених традицій життєдіяльності. Вище означені чинники і вмотивовують актуальність обраної для дослідження теми.

Розгляд «історії тіла» в історіографії ХХ-початку ХХІ ст. до сьогодні не став темою спеціальних студій. Частково ця проблема зачіпається в роботах Н. Бугуєвої, В. Подороги, С. Сланічки, А. Соколова, К. Балерино, Ж. Ле Гоффа, М. Дженнера, Р. Портера, К. Робенсона, Б. Тернера, М. Хепворта, М. Фехера, проте комплексний систематичний аналіз відсутній. Вивчення тілесних практик в історичному і культурологічному контекстах реалізується, здебільшого, у царині міждисциплінарних студій, «на стиках» з етнографією, соціологією, історією мистецтва, антропологією, філософією, політекономією тощо. Так, С. Сланічка пов’язує появу історії тіла як нового перспективного напрямку історіографії з роботою російського літературознавця М. Бахтіна [3, c. 167], в якій досліджувалися тілесні форми вираження народної карнавальної культури в середньовічній Європі.

Важливим кроком до усвідомлення потенціалу вивчення історії тіла стала робота М. Мосса 1934 р. «Техніки тіла», де стверджувалося: тіло є першим, природним інструментом людини; форми руху і діяльності тіла детерміновані культурою, статтю, нацією, поколінням – але в жодному разі не є запрограмовані біологічно. Ідеї М. Мосса дали потужний імпульс дослідженням Р. Брауна, Н. Еліаса та Ж.-К. Шмітта[3, c. 169].

Розвиток історичної антропології також стимулював вивчення тілесності як соціокультурного феномену, осердя культових ритуалів і міфів, об’єкту табуювання й семіотичного маркування, колективної системи символів і комунікації. Певного імпульсу історії тіла надав «візуальний поворот» в соціогуманітаристиці. За словами В. Беньяміна, «історія розпадається не на розповіді, а на образи», – а саме образи зі сфери тілесності є найархаїчнішими та найстійкішими в мисленні як на індивідуальному, так і на колективному рівнях. «Візуальні дослідження», сконцентровані на артефактах масової культури, включають аналіз неєвропейських культурних практик бачення, технологій і конвенцій візуальної репрезентації та художньої образності. Оскільки окреслений підхід протистоїть уявленням про західну культуру як таку, що базується на пріоритетній значимості письмових текстів і «логоцентричному дискурсі метафізики» (вислів в. Дж. Мітчелл), – маємо всі підстави стверджувати: «візуалізація» історичного дискурсу актуалізувала студії в галузі тілесних практик і репрезентацій як наймісткішого джерела візуальних образів (до того ж джерела потенційно невичерпного).

Історія повсякденності привернула особливу увагу до таких явищ побуту і дозвілля як хвороби, їжа, напої, одяг, сексуальні практики, уявлення про благополуччя – явищ, прямо пов’язаних з тілесними аспектами людського буття. В роботі 1991 р. відомий англійський вчений Р. Портер висловив припущення, що майбутня ґенеза історії тіла включатиме вивчення наступних компонентів знання: релігійна та філософська література, присвячена питанням тілесності; гендерні аспекти тілесності; мовні та візуальні метафори тіла; уявлення людей про власне тіло; стратегії й дискурси влади стосовно тіла; аспекти повсякденного буття, пов’язані з тілесністю; юридичні та педагогічні засоби впливу на тіло та контролю над ним [2, c. 310-315]. Нині можемо з упевненістю констатувати, що всі прогнози Р. Портера здійснилися.

Під впливом праць М. Фуко стратегії соціалізації, маргіналізації, «соціальної стигматизації», дисциплінування стали об’єктом пильного інтересу фахівців зі сфер історичної психології, соціології, нової соціальної історії, постколоніальних, гендерних та феміністичних студій. Саме М. Фуко підняв теми, які посьогодні становлять основу історичних досліджень на Заході: хвороби, злочинність, сексуальність, історія родини, повсякденність, історія медицини й контрольно-репресивних установ, - в культурно-історичному вивченні усіх цих проблем, тіло стає все більше провідною категорією наукових студій [5, c. 204].

Гендерні підходи до вивчення історії в якості субдисципліни сформувався у кінці 1970-х – на початку 1980-х рр. у США та Західній Європі в межах нової соціальної історії під впливом «другої хвилі» феміністичного руху, гасел «сексуальної революції», активізації конткультурних та ліво-радикальних рухів, що закликали до кардинальних змін в соціально-політичній системі Заходу. «Жіноча тема» в історичній науці еволюціонувала паралельно з дослідженнями проявів і стратегій класового, расового, релігійного, національного пригнічення як інструменту імперіалістичного домінування. Сьогодні «історія жінок» – історія соціального жіночого досвіду – загальновизнаний академічний напрямок світової історіографії. Про це свідчить і видання фундаментальної шеститомної колективної монографії «Історія жінок на Заході» під редакцією таких всесвітньо відомих фахівців у галузі соціальної історії, як Н. Земон Девіс, Ж. Дюбі, М. Перро, А. Фарж [1, c. 275]. Проте на пострадянському просторі, на думку Н. Пушкарьової, гендерні дослідження в історії та етнології до сьогодні перебувають на маргінальних позиціях, успішно розвивається тільки описова «історія жінок», але в жодному разі не повноцінна гендерна історія.

Історія тіла відкриває нові теми та проблемні поля для досліджень, пропонує нові методи як похідні від методів психоаналізу, етнології, антропології, науки про засоби масової інформації. Серед базових підходів до тілесності в сучасній історичній науці виділяють наступні варіанти її осмислення:

• тіло як об’єкт соціалізації;

• тіло як засіб та об’єкт комунікації;

• тіло як предмет «медикалізації»(вивчення медичних уявлень про тіло та способи його лікування);

• тіло як метафора політичного ладу або світобудови в цілому;

• тіло як носій соціальних маркерів та уявлень [3, c. 169-170].

А. Соколов звертає увагу на ту обставину, що рецепція тіла як важливої комунікативної системи утвердилася лише у другій половині ХІХ ст. після «історіографічної революції» 1970-1980-х рр. Разом з тим, бачити в тілах тільки метафори, символи й об’єкти владних відносин означає ігнорувати роль безпосереднього життєвого досвіду людей [5, c. 203]. Російський вчений висловлює переконання, що велике значення для концептуалізації тілесності в історіографії відіграло звернення до вказаного феномену фахівців у галузі психології, соціології медицини, фемінізму, філологів та фольклористів, котрі вивчали тілесні метафори. «Лінгвістичний переворот» в історіописанні, започаткований Х. Уайтом, також надавав важливості метафорам тіла як ключовим тропам, без осмислення яких неможливо збагнути логіку автора історичного тексту або джерела [5, c. 204]. Обґрунтовуючи виключне значення уваги до тілесних аспектів історичного буття, А. Соколов у якості головних аргументів виділив наступні положення:

1. Уявлення про тіло обіймали важливе місце в народній культурі, допомагали «унаочнити» поділ на «своїх» і «чужих».

2. Дослідження офіційної пропаганди, що застосовувалася в різні часи для утвердження панівних ідеологій, неможливе без урахування метафоричного використання «риторики тіла» (тілесна символіка виконувала функцію ідеологічного обґрунтування необхідності «очищення» соціуму від зловорожої скверни).

3. Об’єктом вивчення історії в ХХ ст. дуже часто виступають дисциплінарні конструювання «слухняних тіл» і варіанти обґрунтування тези про т.зв. «біологічні особливості» «небезпечних інших» [5, c. 207].

Попри окремі доволі оптимістичні твердження, мусимо констатувати, що дослідження тілесності як соціокультурного феномену з позицій історичної науки все ще не набуло інституціонального оформлення й загальнотеоретичної категоризації базових концептів. Особливо складною в цьому плані є ситуація в історіографії на пострадянському просторі.

На нашу думку, ефективне вивчення історії тіла як базового онтологічного й екзистенційного феномену можливе лише у якості широкого міждисциплінарного синтезу з урахуванням теоретико-методологічних напрацювань соціальної і культурної антропології, історичної психології, соціології, компаративістики, постколоніального, гендерного та феміністичного підходів. В ситуації посилення тенденцій до «симулякризації» та «віртуалізації» соціокультурного простору інформаційно-глобалізованої цивілізації «поворот до тіла» міг би дати поштовх до окреслення концептуальних засад нової пост-постмодерністської парадигми опису реальності й осмислення минулого людської спільноти.

Література:

1. Ахмедшина Ф., Шнырова О., Школьников И. От «истории женщин» к «гендерной истории». Новая концепция гендерной истории. / [Електронний ресурс] / – Режим доступу: http://www.gender.univer.kharkov.ua/bibl-004.shtml.

2. Портер Р. Переосмислена історія тіла / Портер Р. // Нові перспективи історіописання / За ред. П. Берка. – К.: Ніка-Центр, 2004. – С. 285-317.

3. Сланичка С. История тела: новые направления исторических исследований / Сланичка С. // Ярославский педагогический вестник. – 2003. – №3. – С. 166-170.

4. Соколов А.Б. История тела: предпосылки становления нового направления в историографии / Соколов А.Б. // Диалог со временем. Альманах интеллектуальной истории. – М.: ИВН РАН. – 2009. – №26. – С. 190-211.

5. Соколов А.Б. Концепт «тело» в современных исторических исследованиях / Соколов А.Б. // Ярославский педагогический вестник. – 2009. – №3. – С. 202-207.