Словники української мови від давнини до сучасності

Постановка проблеми. Українська мова має дуже давню й дуже непросту історію. Склавшись у надрах культури Київської Русі, вона подолала нелегкий шлях розвитку й боротьби за існування і стала тим консолідуючим чинником, який сприяв об’єднанню української нації і здобуття незалежності.

Мова – динамічна система, для якої здатність розвиватися є природним способом її соціального існування. У сфері лексикографії ці процеси особливо інтенсивні. Словники – масовий жанр лінгвістичної літератури – посідають чільне місце у нормалізаційних процесах, опосередковано відображаючи загальний рівень культури соціуму. Словники виходять за межі власне мовознавчого або іншого вузькофахового призначення. Їм належить важлива роль у розвитку національної духовної культури як цінним джерелам інформації і засобам підвищення комунікативної культури носіїв мови.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Проблеми історії української лексикографії на різних етапах її розвитку репрезентують дослідження вчених Б. Грінченка [2], А. Москаленка [4], П. Горецького [1], В. Дубічинського [3], колективна монографія Т. Панько, І. Кочан і Г. Мацюк [5] тощо та видання енциклопедичного [6] й бібліографічного характеру [7]. Питання історії та теорії лексикографії досліджували (М. М. Пилинський, П. Й. Горецький, Л. С. Паламарчук, В. В. Німчук, Г. П. Мацюк, Н. О. Данилюк, Л. М. Полюга, О. О. Тараненко, Т. Ю. Кульчицька, В. Ф. Старко та ін.). Проте й досі праці з історії лексикознавства залишаються в полі зору науковців.

Актуальність наукової розвідки зумовлена необхідністю систематизації наукових даних про лексикографічні праці такого характеру: словники української мови від давнини до сучасності, їх укладення, систематизація та функціональність, що представляють одну з найцікавіших проблем лінгвістики.

Мета статті – дослідити історію розвитку, становлення українських словників від самої давнини до сучасності. Відслідкувати взаємозв’язок розвитку мови та лексикографії – словникової справи. Досягнення поставленої мети передбачає виконання завдань:

- установити джерельну базу словників і охарактеризувати їню лексику;

-з’ясувати роль словників у процесі формування та становлення української літературної мови;

- виявити специфічні риси словників з огляду на їх різновид та спосіб подачі матеріалу.

Предмет дослідження – опубліковані словники, що містять українську лексику.

Наукова новизна полягає у комплексному аналізі лексикографічних праць зазначеного періоду. До наукового обігу вводяться лексикографічні праці, які дотепер ще не були предметом спеціального вивчення. Уперше детально аналізується лексичний склад словників від давнини до сучасності. Аналізуються також граматична розробка, правопис, ілюстративний матеріал кожного словника.

Методи дослідження. Аналіз історичних та літературних джерел.

Першим словником живої української мови можемо вважати «Лексись сирЂчъ реченія, въкратьцЂ събранны, и из словенскаго языка на простый рускій діялектъ истолкованы» 1596-го року видання, Лавріна Зизанія – це невеликий словничок на 34 листочки, в якому церковнослов’янські слова були пояснені живою українською мовою. У 1627 році в Києві вийшов словник «Лексиконъ словено-росскій и йменъ толкованіє» відомого києво-печерського архітипографа Памви Бepинди. Це вже поважний словник на 475 шпальт, але з тим самим завданням: пояснення церковнослов’янських слів та різних власних імен українською мовою. У передмові до словника Беринда повідомляє про великі перешкоди від впливових осіб, що були проти вживання простої мови. Словник Беринди мав поважне практичне значення на всіх православних землях й у 1653 році вийшов у Кутейні другим виданням, а в Румунії був перекладений на румунську мову. Але це були словники, які пояснювали церковнослов’янські слова. Нарешті, в другій половині XVII ст. складений був і словник простої української мови, в якому слова пояснювались церковнослов’янською мовою; це була «Синоніма славеноросская». Рукопис Києво-Печерської лаври на 185 аркушів, твір якогось її вченого монаха. На жаль, словник цей, свого часу не був виданий.

Першим словником сучасної української мови вважається словничок, доданий І.П. Котляревським до його поеми «Енеїда», І.П. Котляревський є зачинателем не тільки нової української літератури, а й нової української лексикографії. Коли розпочалося з «Енеїдою» Котляревського нове українське письменство, розпочалися й окремі українсько-російські словники, звичайно при певних українських творах, на кінці яких давалися пояснення українських слів. Але це були словники короткі, пристосовані до даної книжки. Ця доба збирання словникового матеріалу закінчилася невеликим самостійним словником «Собраніе словъ малороссійскаго нарЂчія», Москва, 1823 року, Івана Войцеховича, в якому на 42 с. подано вияснення понад тисячі слів.

Протягом XIX і на початку XX ст. було видано чимало словників, переважно українсько-російських та російсько-українських. Всі вони, звичайно, вже застарілі й тепер цікаві для нас переважно як історичні пам’ятки. Серед словників дореволюційної доби треба виділити «Словарь української мови», упорядкований Б.Д. Грінченком. Словник Бориса Грінченка в чотирьох томах був виданий у Києві в 1907-1909 рр., а потім перевидавався (останнє видання 1958 р.). Словник містить понад 70 тис. слів української літературної і народної мови XIXст., перекладених або витлумачених російською мовою. Свого часу він був відзначений премією Російської Академії наук. Нині словник Б. Грінченка має велике наукове значення, хоч пояснення багатьох слів, особливо суспільно-політичної сфери, є для нас неприйнятливими. Справжній розквіт української лексикографії розпочався після Великої Жовтневої соціалістичної революції. Було створено десятки словників різного типу. Практичне значення серед давнішніх словників і в наш час зберігають насамперед «Російсько-український словник» 1948 р. (останнє видання 1961р.) за редакцією М.Я. Калиновича і кілька останніх видань «Орфографічного словника» І.М. Кириченка.

Користування словниками різних типів не тільки підвищує грамотність і знання мови, а й поглиблює кругозір людини, підвищує її загальний рівень культури. Словники розширюють світогляд людей. У них представлено знання, якими володіє людство у певну епоху, з різних галузей науки, техніки, мистецтва. Словники відіграють значну роль у нормалізації мови, поширенні мовних норм, у піднесенні мовної культури. Вони служать довідниками про правильну вимову і написання слів, про значення, етимологію слів та ін.

У1904-1907 роках був виданий відомий словник Грінченка. Словник складався 46 років (1861–1907) і мав великий вплив на усталення української літературної мови й літературного правопису. «Словарь української мови» налічує близько 68 000 слів. У кінці четвертого тому окремим додатком наводяться «Крестные имена людей». «Словарь української мови» є найповнішим і лексикографічно найдосконалішим українським словником до початку 20 століття. Б. Грінченка використав праці багатьох кореспондентів журналу «Киевская старина», зібрав матеріали з творів художньої літератури і фольклорних джерел, частково послуговувався словниками подібного типу, додав значний власний матеріал (діалектні і фольклорні записи).

Однією з визначних праць української лексикографії є шеститомний «Українсько-російський словник», укладений колективом співробітників Інституту мовознавства імені О. О. Потебні і виданий у 1953-1963 рр. Цей словник є широким зібранням лексичних та фразеологічних скарбів сучасної української літературної мови. Опубліковані російсько-українські словники, які представляють термінологію багатьох галузей знань: гірничий, хімічний, фізичний, математичний, технічний, ветеринарний, сільськогосподарський, геологічний та ін. Навіть короткий огляд сучасних перекладних словників, створених українськими лексикографами, свідчить про значну інформативність цих видань, їх важливе практичне значення.

Висновки. Історія становлення словників української мови довга та складна. Беручи свій поштовх ще в XVI столітті, вона змогла розвинути себе. Сучасні словники багатоманітні та глибоко інформаційні. Вони мають велике практичне значення, а також по мірі їх розвитку можна відслідкувати основні етапи становлення літературної української мови.

Література:

1. Горецький П. Історія української лексикографії / П. Горецький. – К. : Вид.-во

АН УРСР, 1963. – 241 с.

2. Грінченко Б. Огляд української лексикографії / Б. Грінченко. – Львів: [б. в.],

[1904]. – 30 с.

3. Дубічинський В. В. Українська лексикографія : історія, сучасність та

комп’ютерні технології : навч. посіб. / В. В. Дубічинський – Х. : НТУ «ХПІ», 2004. – 203 с.

4. Москаленко А. Нарис історії української лексикографії / А. Москаленко. – К.: Рад. шк. 1961. – 162 с.

5. Панько Т. І. Українське термінознавство / Т. І. Панько, І. М. Кочан,

Г. П. Мацюк. – Львів : Світ, 1994. – 216 с.

6. Тараненко О. О. Українська лексикографія 1917 – поч. ХХІ ст. // Українська

мова : енциклопедія. – К. : Вид-во «Укр. енц. ім. М. П. Бажана», 2004. – С. 300–304.

7. Українська мова у ХХ сторіччі : історія лінгвоциду : документи і матеріали /

[упоряд. Л. Масенко та ін.]. – К. : Вид. дім «Києво-Могилянська акад.», 2005. – 399 с.

Науковий керівник:

кандидат філологічних наук, доцент Науменко Людмила Олексіївна.