ПЕДАГОГІКА БУТТЯ ТА ЛІНГВІСТИЧНА ПСИХОДРАМАТУРГІЯ

В умовах реформування сучасної системи освіти особливого значення набуває пошук відповіді на питання „Як навчати?”. Оновлення змісту освіти передбачає приведення його у відповідність до сучасних потреб особи і суспільства. Головне завдання, яке стоїть перед сучасним суспільством, полягає у тому, щоб навчити як навчатися і як мислити, як застосовувати знання для розв’язання життєвих і професійних проблем.

Історія розвитку методики навчання іноземних мов нараховує велику кількість різноманітних методів. В більшості з них, мова розглядається, головним чином, як знання, яке потрібно передати об’єкту навчання. Кожен існуючий метод має властиві йому позитивні та негативні сторони і за певних умов має свою об’єктивну цінність. Проте у всі часи методи, що використовувались, перебували в безпосередній залежності від соціального замовлення суспільства, яке впливало на мету навчання іноземних мов і навіть на вибір тієї чи іншої мови. [1, c. 286]

Вивчити іноземну мову – означає відчути, а згодом засвоїти мовні та культурні норми поведінки, притаманні іншому народові. Традиційний процес навчання іноземної мови відбувається в два етапи: спочатку засвоєння мовного матеріалу, потім спроба застосування вивченого на практиці, що, проте, не є запорукою вільного опанування іноземною мовою. Учні не мають права голосу, оскільки дотримуються правил, встановлених іншими, наприклад, авторами підручників. Хоча, теоретично, вони і мають право висловлювати власну думку наприкінці уроку, використовується лише щойно засвоєний мовний матеріал. Ян Тюдор визначає дві основні ролі, які виконує вчитель в рамках традиційного процесу навчання: 1) вчитель – джерело знань і знавець як мови, що вивчається, так і методики навчання; 2) вчитель – організатор процесу навчання, який організовує і керує навчальною діяльністю, вмотивовує і заохочує учнів, а також аналізує навчальні здобутки учнів. [3, c. 273 – 274] Таким чином, пріоритетна роль в організації навчального процесу належить вчителеві, а не учневі.

В останні роки ситуація кардинально змінилась. Метою навчання іноземних мов на сучасному етапі є оволодіння учнями іноземною мовою як засобом спілкування і здійснення в цьому процесі виховання, освіти і розвитку особистості учня. [1, c. 40] Реалізація поставленої мети можлива за умови використання інноваційних освітніх технологій, як сукупності новітніх форм, методів і засобів навчання, які зумовлені ступенем розвитку сучасних суспільства й науки. Загальна функція усіх сучасних методів навчання – стимулювання інтересу і потреби навчатися. Практично всі сучасні методи навчання іноземних мов мають на меті забезпечення розвитку і саморозвитку особистості учня, виходячи з виявлення його \ її індивідуальних особливостей, а принципи навчання стають достатньо гнучкими, щоб відповідати індивідуальним потребам та інтересам учня. Виникає необхідність у зміщенні акценту з активної діяльності вчителя на активну діяльність учня. [1, c. 35] Учень також одержує можливість самостійно визначати зміст навчання та підвищувати власну мотивацію до вивчення іноземної мови. [4, c. 46] Таким чином, як зазначає Бернард Дюфо, відбувається поступовий перехід від традиційної педагогіки (“a pedagogy of having”), що спрямована на накопичення інтелектуальних знань, до педагогіки буття (“a pedagogy of being”), орієнтованої на здобуття знань на основі суб’єктивного досвіду. [2, c. 9] В традиційній педагогіці об’єктами навчання виступають учні, в педагогіці буття вони перетворюються на активних учасників, що творчо оволодівають знаннями та вміннями.

Педагогіка буття стосується даного часу і даної спільноти. Мова виступає як засіб зустрічі в даному місці і в даний час, в реальному світі або в уявному. Відповідальність за зміст навчання покладено на самих учасників. Зміст навчання не нав’язується учасниками ззовні, а пропонується і визначається безпосередньо ними, в залежності від конкретної ситуації. Вчитель виступає вже не головним або провідним актором, а продюсером або аніматором, та порадником.

Провідними принципами педагогіки буття є:

• увага до особистісних потреб, прагнень, інтересів;

• розвиток пізнавальних здібностей, максимальне розкриття індивідуальності кожного учасника;

• фізичне, емоційне та інтелектуальне залучення кожного учасника до процесу пізнання в рамках соціально-духовного контексту;

• креативність, що веде до розширення та зміни особистісного сприйняття реальності;

• взаєморозуміння, особистісне взаємосприйняття, яке досягається лише в результаті спілкування, взаємодії з навколишнім світом, з іншими людьми;

• мова як засіб символічного відображення і вираження внутрішнього світу кожного учасника та групи в цілому;

• уява як основне джерело самовираження особистості.

Педагогіка буття не має на меті досягнення конкретних функціональних цілей, кожен учасник прямує власним шляхом, і визнається незалежно від рівня розвитку особистості та лінгвістичних знань в даний конкретний час. Головна ідея: ми не навчаємо – ми виховуємо; ми не нав’язуємо – ми пропонуємо; ми не вказуємо шлях – ми супроводжуємо. [2, c. 14]

Теоретичні засади педагогіки буття знайшли своє практичне застосування в так званій, лінгвістичній психодраматургії (“linguistic psychodramaturgy”), розробленій в 90х роках ХХ ст. Бернардом Дюфо. В основу методу покладено принципи драматургії та психодрами (терапевтичного підходу до лікування розумових та психічних захворювань, винайденого в 20х роках ХХ ст. Джекобом Леві Морено).

Головною метою лінгвістичної психодраматургії є розвиток особистості шляхом вивчення іноземної мови. Провідною ідеєю є заохочення тих здібностей, можливостей і типів поведінки, які сприяють розвитку двох основних компонентів спілкування: сприйняття і здатності передавати інформацію. Іноземна мова засвоюється безпосередньо в процесі спілкування, в межах тем, пов’язаних з особистим життєвим досвідом учасників. Висловлювання учасників не є заздалегідь підготовленими, а створюються в момент мовлення.

Лінгвістична психодраматургія є методом інтенсивного навчання іноземних мов. Курс навчання складається з двох етапів. Перший етап (перші два тижні) є вступним курсом, своєрідним знайомством з іноземною мовою, коли учасники роблять перші спроби у спілкуванні іноземною мовою за допомогою аніматорів (вчителів). На другому етапі (починаючи з третього тижня і далі) відбувається поглиблення і вдосконалення засвоєного матеріалу в процесі рольових ігор та драматизації. Під час занять, учасники лежать або сидять на підлозі, застеленій килимом, що дозволяє кожному почуватись вільно і обирати власну позицію по відношенню до інших учасників та групи в цілому. Група нараховує від восьми до дванадцяти учасників. Процес навчання починається з індивідуальних вправ, які поступово змінюються на групові. Основними видами вправ є: двійник (“double”), дзеркало (“mirror”), тріада (“triadic relationship”), відтермінована зустріч (the deferred encounter”), безпосередня зустріч (“the direct encounter”), діалог без слів (“dialogue without words”), подушки (“cushions”), Фаренгейт 451 (“Fahrenheit 451”), театральний форум (“theatre forum”), доповідач (“the rapporteur”), рольова гра (“role play”), піраміда (“the pyramid”), живі картини (“tableaux vivants”). В процесі навчання широко використовуються маски, які допомагають учасникам зосередитись під час сприйняття або передачі інформації іноземною мовою.

Метод лінгвістичної психодраматургії не є широко розповсюдженим, оскільки вимагає спеціальної підготовки, але, при цьому не втрачає своєї об’єктивної цінності. Як і будь-яка інновація, даний метод знаходиться в стані постійного розвитку і вдосконалення. Базуючись на засадах педагогіки буття та будучи особистістно орієнтованим методом навчання, лінгвістична психодраматургія повністю відповідає вимогам сьогодення.

Література:

1. Методика викладання іноземних мов у середніх навчальних закладах: підручник для студентів вищих навч. закл. / Кол. авторів під керівн. С. Ю. Ніколаєвої. – К.: Ленвіт, 2002. – 328 с.

2. Dufeu B. Teaching Myself. – Oxford: Oxford University Press, 1995. – 212 с.

3. Hedge T., Whitney N. Power, Pedagogy and Practice. – Oxford: Oxford University Press, 1997. – 398 с.

4. Tarone E., Yule G. Focus on the Language Learner. – Oxford: Oxford University Press, 1995. – 206 с.