БАЛАДА ТАРАСА ШЕВЧЕНКА “УТОПЛЕНА”: ДЖЕРЕЛА ТА ЛІТЕРАТУРНІ ПЕРЕГУКИ

Майже весь творчий доробок Т. Шевченка сягає своїм корінням фольклору. Саме українська народна творчість та міфологія є основою поетових балад і основним із джерел “Кобзаря”. З поетичної спадщини Т. Шевченка до балад відносять близько двох десятків творів, найвідомішими серед яких є “Причинна”, “Тополя”, “Утоплена”, “Лілея”, “Русалка” ,“У тієї Катерини” та “Коло гаю в чистім полі”. До цього жанру митець звертався переважно в 30–40-х рр. ХIX ст., коли були написані ним і перші спроби, і найкращі твори цього жанру, коли поет підніс його до високого рівня майстерності [6, с. 115]. Під впливом фольклору та романтичних навіювань Т. Шевченко розробив баладу, в якій діють люди та фантастичні істоти.

Одним із найяскравіших зразків раннього періоду творчості Т. Шевченка є балада “Утоплена”, написана в грудні 1841 р. у Санкт-Петербурзі [9, с. 147]. Поет у цьому творі розробив незнані до того часу в романтичній поезії моральні проблеми. “Білолиця, кароока і станом висока” вдова “без сорома дочку породила” [9, с. 143]. Однак жінка “незчулася, як минули літа молодії”, вона “в’яне, дочка червоніє, виростає”. “Побачила стара мати, сказилася люта” [9, с. 144], заздрить красі й молодості своєї нешлюбної доньки Ганни. Мати топить її у ставку й гине сама. Окрім того, жертвою цього страшного діяння стає закоханий молодий рибалонька, котрий намагався врятувати дівчину. Ганна ж перетворюється на русалку.

Т. Шевченко у своїх поетичних творах часто виступає захисником жінки-матері. Але в баладі “Утоплена” образ матері морально викривлений. Поет не повчає, не моралізує, не критикує, а лише зітхає, переживає за свою героїню-дітовбивцю, показує невідповідність зовнішнього внутрішньому:

Отака-то бува мати!..

Де ж серце жіноче?

Серце матері?.. Ох, лихо,

Лишенько, дівчата!..

Мати стан гнучкий, високий,

А серця – не мати [9, с. 144].

Джерелом такого образу матері, вочевидь, були теми й сюжети, традиційно оспівані в українському фольклорі. Українська народна балада досить часто зображує патологічний образ матері. У баладі “Ой за гаєм, за Дунаєм” дівчина “мале дитя породила” й роздумує “ой чи тебе [сину. – К. К.] утопити? Ой чи тебе уповити?” [3, с. 316]. Вбивство позашлюбної новонародженої дитини показано в народній баладі “Із-за гори вітер повіває”. Так, “В Короленка дочка Катерина” лиха наробила:

Івася-сина породила,

В китаєчку його ісповила,

Шпилечками його зашпилила,

Та в криниці взяла утопила [3, с. 375].

Маруся в баладі “Що в Києві да на риночку нова новина”, “вродивши мале дитя, у китай сповила, в Дунай однесла”. Однак її злочин розкрили, й “узяли Марусеньку за білі руки та вкинули Марусеньку в Дунай глибокий” [3, с. 389]. У баладі “Коли мурували білу Маковицю” вдова-кріпачка, яку “на панщину гнали”, “робить заставляли”, топить сина в безвиході, примовляючи “будеш в тім озері навіки плавати”,“як рибка” [2, с. 297].

У всіх цих баладах жінки народжують позашлюбну дитину, тобто стають покритками, й топлять своє чадо. Цей мотив простежується і в баладі Т. Шевченка “Утоплена”, однак дещо видозмінено. В “Утопленій” мати не викликає до себе співчуття, жалю. Вона набуває демонологічних рис, нагадуючи відьму: “од злості німіє”, “то жовтіє, то синіє”, “з рота піна”, “мов скажена, рве на собі коси” [9, с. 146]. У народних баладах жінки вбивають своїх дітей ще немовлятами, а в “Утопленій” донька вже молодиця. Загалом, русалки – улюблені міфологічні персонажі романтичної поезії. Саме балада в європейській літературі поєднала фольклорні й літературні елементи, набувши нового характеру. У баладі Т. Шевченка “Утоплена”, як і в поетичних творах поетів-романтиків, присутній дещо інший підхід до зображення русалки. Вірування у русалок виникло ще у дохристиянські часи, коли не було цвинтарів, а роди хоронили своїх мертвих родичів у лісі, на полі, на роздоріжжі або ж опускали у воду. Пізніше, з приходом християнства, стали ховати мертвих на певних визначених місцях − на кладовищах. Самогубців же ховати на кладовищі церква суворо заборонила. Тому нагло померлих, не природною смертю, по-старому ховали на роздоріжжях, у лісах, на полях, на горах. У народі було вірування, що самогубець чи нехрещені померлі діти − грішники, а душі їхні небо не приймає, тому ті душі неприкаяні блукають вічно по водах-лісах, горах-долинах. Лише на Зелені Свята ті русалки виходять із води, одні оселяються й бавляться в лісі, другі йдуть на ниви, а треті перебувають у воді й іноді виходять на берег. Таким чином, видно, що спочатку до русалок, як добрих духів-опікунів, ставились прихильно (то вважалися духи чи душі предків − прародителі), а з часом у народному понятті змішалися добрі духи „предків", що поховані у лісі, на горі, у полі чи опущені у воду, чи поховані на роздоріжжі, з душами самогубців та утоплениць [1, с. 164]. Тисячоліттями жили ці вірування серед народу. Однак із ХVIII–XIX ст. вони зазнали певних змін, а нові образи русалок постали в жанрі літературної балади.

Народні повір’я про русалок, русальні пісні дали сюжети для творів слов’янських романтиків, попередників Т. Шевченка. Російський поет О. Пушкін використав фольклорно-міфологічну основу для написання поезії “Русалка” (1819). У зображенні російського романтика русалка “чешет влажные власы”, “над водою сидит, прелестна и бледна”, “молча села у брегов” [7, с. 204]. Балада польського поета А. Міцкевича “Рибка” (1820–1821) теж за основу має сюжет, де головна героїня – русалка-рибка. Поет хоч і тужливо оспівує сумну долю зрадженої багатим паном дівчини-селянки на ім’я Катруся, проте відтворює її мужність. Перетворившись у русалку, дівчина-покритка не топить своє дитя, а продовжує боротьбу за його життя (“мати з ріки випливає сина свого годувати” [4, с. 300]) і, врешті, жорстоко мстить за кривду. Л. Боровиковський у баладі “Молодиця” (1828) зображує утоплення молодиці через те, що коханий покинув її “на родині сиротою” [8, с. 38]. У поетичному творі українського романтика М. Маркевича “Русалки” (1831) образи водяних мешканок подано в негативному ракурсі. Російський поет М. Лермонтов, який ніколи не захоплювався народною творчістю, теж звернувся до мотиву русалок. У його поетичному творі “Русалка” (1832) водяна мешканка “полна непонятной тоской” [5, с. 68], адже саме її мрія про заміжжя коштувала життя черговому юнакові.

Вплив попередників-романтиків на молодого Т. Шевченка, ймовірно, був значним, адже його балада “Утоплена” перегукується і з їхніми поетичними творами. Однак багато чого у баладі Т. Шевченка є оригінального та нового. Наприклад, розповідь О. Пушкіна у поезії “Русалка” плавна, спокійна, у Т. Шевченка ж вона більш жива, емоційна. “Утоплена” наповнена ритмами реальних звуків життя, що наближає звучання окремих частин балади до шелесту вітерця між осокою (подано через алітерацію − повторення приголосних [ч], [с], [ц], [х], [ш]):

Вітер в гаї не гуляє –

Вночі спочиває;

Прокинеться – тихесенько

В осоки питає:

“Хто се, хто се по сім боці

Чеше косу, хто се?..

Хто се, хто се по тім боці

Рве на собі коси?..

Хто се, хто се?” – тихесенько

Спитає-повіє… [9, с. 143].

Балада і Т. Шевченка, і А. Міцкевича сповнена співчуття до долі скривдженої героїні, тексти мають напружену й гостру фабулу, в якій складний моральний та психологічний конфлікт розв’язано за допомогою фантастичного елемента, що сприймається як цілком реальний. Межа між русалкою з балади А. Міцкевича “Рибка” та людським світом, як і в “Утопленій” Т. Шевченка, зведена до мінімуму, максимально завуальована. Загалом, ці дві балади є найближчими за духом та поетичним зображенням.

“Утоплену” Т. Шевченко та “Молодицю” Л. Боровиковський розпочинають та закінчують тими ж самими поетичними рядками: у Т. Шевченка − “хто се, хто се по сім боці чеше косу? хто се?..” [9, с. 143] та “хто се, хто се сидить сумно над водою, чеше довгі коси” [9, с. 147]; у Л. Боровиковського – “ватагами ходили хмари, між ними молодик блукав…” [8, с. 38]. Обидва поети таким чином обрамлюють свої твори, підсилюючи тональність твору, надаючи йому цілісного звучання. У “Молодиці” авторська присутність непомітна, на відміну присутності Т. Шевченка в “Утопленій”: він то тужить, то ділиться своїми жартівливими спогадами (“І я колись…” [9, с. 145]). В обох поетів балади сповнені глибоким трагізмом та драматизмом, що характерне для творів романтичного наповнення.

Русалки у поетичному творі М. Маркевича “толкутся, топочут, кидаються, ловят и в смерть защекочут” [8, с. 106], а у Т. Шевченка русалка лише “сидить сумно над водою, чеше довгі коси” [9, с. 147]. Водяна мешканка подається у двох іпостасях: як демонологічна істота та як жертва людських відносин, символ трагічної долі. Один і той же образ із народнопоетичного джерела набув протилежних індивідуальних рис, пройшовши через призму романтичного світобачення та естетичні вподобання М. Маркевича та Т. Шевченка.

У поезії М. Лермонтова “Русалка” головна героїня, як і у Т. Шевченка, вже не постає лихою демонічною істотою. Її образ наповнений трагізмом та сентиментальними порухами. Ганну з “Утопленої”, яка стала русалкою, вночі “синя хвиля виносить”, вона “сидить сумно над водою, чеше довгі коси”. Її “страшна, синя, розхристана” мати вночі теж випливає з води, “сяде по тім боці”, “мовчки дивиться на сей бік“, “рве на собі коси”. “І рибалка випливає”, такий же сором’язливий та закоханий, аби погледіти на Ганну. Кожен з образів твору ще більше підсилює співчутливе ставлення до дівчини-русалки. Всі герої ведуть себе так само, як і за життя, через що грань між людьми та русалками невелика, дуже умовна, майже непомітна [9, с. 147].

Отже, головними джерелами для написання Т. Шевченком балади “Утоплена” були теми, традиційно оспівані в українському фольклорі, та сюжети поетичних творів попередників-романтиків. Однак саме Т. Шевченко, розробляючи цей уже відомий жанр, підніс баладу на новий та високий мистецький рівень. Спираючись на власне творче чуття, письменник-романтик використав основу фольклорно-міфологічного мислення, літературно її трансформувавши. Своїми роздумами Т. Шевченко створив емоційну сферу твору, яка зуміла перевищити розумову та вольову. Поет ніби ототожнює себе зі своїми героями, страждає разом з ними або ж радіє. Така емоційна насиченість творить у баладі Т. Шевченка “Утоплена” виразно індивідуальний поетичний стиль, що вирізняється серед інших романтичних творів XIX ст.

Література:

1. Антіпова І. Драма і обряд: взаємодія (на матеріалі української драматургії кінця ХІХ-початку ХХ століть) / Літературознавчі обрії. Праці молодих учених. Випуск 17. – К.: Інститут літератури ім. Т.Г.Шевченка НАН України, 2010. – 210 с.

2. Балади. Кохання та дошлюбні відносини / Упор. О. І. Дей та ін. – К. : Наук. думка, 1998. – 471 с.

3. Балади. Родинно-побутові стосунки / Упор. О. І. Дей та ін. – К. : Наук. думка, 1998. – 528 с.

4. Зарубіжна література : хрестоматія / Упор. К. О. Шахова. – К. : Освіта, 1992. – 640 с.

5. Лермонтов М. Стихотворения и проза / Сост., предисл. В. И. Коровина. – М. : Просвещение, 1987. − 175с.

6. Нудьга Г. Українська балада / Г. Нудьга. – К. : Дніпро, 1970. – 257 с.

7. Пушкин А. Сочинения : В 3-х т. – Т. 1 : Стихотворения; Сказки; Руслан и Людмила : Поэма. – М. : Худож. лит., 1985. – 735 с.

8. Українські поети-романтики : поет. твори / Упор. і прим. М. Л. Гончарука. – К. : Наук. думка, 1987. – 592 с.

9. Шевченко Т. Кобзар / Вступ. ст. О. Гончара. − К. : Дніпро, 1985. – 640 с.

Науковий керівник:

доцент кафедри української літератури Східноєвропейського національного університету імені Лесі Українки О.В. Яблонська.