РОЛЬ АКЦЕНТУАЦІЇ У ПРОЦЕСІ ДЕРИВАТОЛОГІЇ

Вплив наголосу на словотвірну організацію іменника в сучасному мовознавстві потребує подальших лінгвістичних інтерпретацій. «Морфемна структура слова – це один із фрагментів мови, який характеризується порівняно строгою послідовністю елементів при реалізації їх на прямій потоку мовлення. Очевидно, тому в мовознавстві найбільше уваги приділяється саме парадигматичним особливостям морфем. На сьогодні маємо не тільки встановлені парадигми кінцевих морфем відмінюваних частин мови, а й широке теоретичне обґрунтування та деталізовані методичні розробки їх встановлення» [8, с .7]. Завдяки парадигматичним властивостям кінцевих морфем змінні частини мови мають чітку класифікацію, що є основою граматичного вчення про слово.

Структурна лінгвістика ставить перед дослідниками низку завдань, взаємопов’язаних із традиційними мовознавчими пошуками, водночас розширюючи їх межі; до них, зокрема, входить і морфемна структура слова. З-поміж праць, присвячених морфеміці і словотвору, значне місце відводиться вивченню ступеня продуктивності певних формантів, проте не мотивуються причини їх продуктивності, оскільки цей аспект дослідження перебуває поза межами інтересів дериватологів. У нашому дослідженні він є принципово важливим, оскільки продуктивність і регулярність певного форманта залежить як від самого афікса, так і від морфемної структури слова, до якої він приєднується.

Морфологічні перетворення, що відбуваються на межі твірних основ і деривативних афіксів, допомагають зрозуміти процеси словотворення, які нерозривно пов’язані з фонологічними законами української мови. Саме тому приєднання словотворчих афіксів до твірної основи викликає чергування фонем, зміну наголосу, витіснення кінцевого афікса мотивуючої основи тощо. Як бачимо, відбувається пристосування словотворчих формантів і мотивуючих основ.

Наголос, як і чергування фонем, не бере участі в деривативному процесі, проте він становить невід’ємний компонент суфікса (або кореня) і доповнює характеристику кожного словотворчого типу.

Словотворчий і морфемний аналіз іменників з варіативним наголосом показує, що найпродуктивнішим способом творення їх є морфологічний (суфіксальний) спосіб. Словотворчі суфікси мають як лексико-семантичне, так і лексико-граматичне значення. Серед суфіксів, за допомогою яких утворено іменники на означення нових понять, засвідчено деривати словотвірного типу з формантами -ч / - ач / - яч, утворені від дієслівних та іменникових основ.

Серед дієслівних переважають твірні слова недоконаного виду, що називають:

1)    особу як виконавця певної дії, вказаної твірним дієсловом: копáч, перекладáч, ткáч;

2)    особу як носія певної ознаки, що визначає її поведінку: окозамúлювач, прохáч;

3)    предмет, за допомогою якого виконується певна дія: вимикáч, притúскувач, тягáч.

Відомо, що існує велика кількість дериватів, які поєднують кілька словотвірних значень: винúщувач (людина і предмет), сікáч (предмет і тварина).

Попередній аналіз показав, що акцентні ознаки -ч у словах із різним категоріальним словотвірним значенням збігаються. Це дало підставу розглядати похідні з ним як єдину сукупність слів. Загальна кількість іменників із формантом -ч, що стоїть після суфіксів -ува / -юва, -ва, -а – 583 одиниці. Найчисленнішою (277 одиниць) є група іменників із -ч, що стоїть після дієслівних формантів -ува / -юва. У таких похідних -ч стоїть через два склади після наголошеного ᴗ́ᴗᴗ-ч (267 одиниць): за/крíпл/юва/ч, на/клé/юва/ч, об/рíз/ува/ч, під/чúт/ува/ч, з/гýщ/ува/ч, за/тúск/ува/ч, роз/рíдж/ува/ч, с/кóл/юва/ч.

Цей формант стоїть після наголошеного складу ᴗувá/ч (9 слів): ви/доб/увá/ч, земл/е/корист/увá/ч, коп/н/увá/ч, корч/увá/ч, об/вин/увá/ч, пол/ювá/ч, страх/увá/ч.

В одному слові – слив/о/кори́ст/увá/ч – поєднані дві наголосові ознаки ᴗ́ᴗᴗ́ч. Найпродуктивнішою наголосовою ознакою суфікса -ч, що не має вокального ядра і стоїть після дієслівних основ -ува / -юва, є позиція через два склади після наголошеного. Відзначимо, що в похідних іменниках цього різновиду зберігається наголос твірної дієслівної основи. Довжина слова у складах не впливає на наголосові характеристики суфікса, не залежить вона від належності слова до простих (з одним коренем) чи кількакореневих складних. Порівняємо для прикладу слова з різною складовою довжиною від 3 до 7 складів для суфікса -ч після -ува / -юва на позначення осіб та від 3 до 8 – на позначення предмета зі схемою ᴗ́ᴗч:

-ува / юва: з/мíш/ува/ч, від/гáд/ува/ч, пере/слід/ува/ч, пере/вантáж/ува/ч, голов/н/о/комáнд/ува/ч;

-ува / -юва: з/рóщ/ува/ч, об/пúл/юва/ч, іскр/о/в/лóвл/юва/ч, грунт/о/по/глúбл/юва/ч, гно/їв/к/о/роз/бри́зк/ува/ч, буряк/о/на/вантáж/ува/ч.

Для тридцяти восьми іменників із суфіксом -ч, що слідує після -ва- і позначає осіб, характерні такі наголосові ознаки:

1)    суфікс входить до наголошеного складу, тобто реалізується схема ᴗвá/ч (17 одиниць): готу/вá/ч, з/да/вá/ч, нафт/о/до/бу/вá/ч, об/би/вá/ч, роз/ли/вá/ч;

2)    стоїть через склад після наголошеного ᴗ́ва/ч (6 слів): за/с/пí/ва/ч, на/бú/ва/ч, під/с/пí/ва/ч, по/вú/ва/ч, по/лú/ва/ч, с/по/вú/ва/ч.

Друга наголосова ознака з’являється внаслідок переміщення наголосу із суфіксальної на кореневу морфему і властива незначній кількості іменників. Суфікс -ч (на позначення предмета) має одну акцентну ознаку. Він входить до наголошеного складу ᴗвá/ч (15 одиниць): дір/к/о/про/би/вá/ч, електр/о/про/гр/а/вá/ч, радіо/пере/да/вá/ч, теле/пере/да/вá/ч.

Кількість складів та належність слова до простих чи складних не впливають на наголосові характеристики суфікса й не змінюють їх: -ч: під/о/грів/áч, дірк/о/про/бивá/ч, солом/о/по/да/вá/ч, радіо/пере/да/вá/ч. Як бачимо, наголосові характеристики суфікса -ч, що приєднується до основи на -ва-, відрізняються від наголосових характеристик суфікса -ч, що слідують після -ува / -юва, коли -ч приєднується до дієслівної основи на -ува / -юва, для нього найхарактерніша позиція – через два склади після наголошеного ᴗ́ᴗᴗ/ч, якщо ж до основ на -ва, то домінуючою є друга акцентна ознака, слідом за наголошеним складом -вá/ч.

Чималу кількість (168 одиниць) становлять іменники чоловічого роду із суфіксами -ч1 та -ч2 після елемента -а. -Ч1 може займати такі акцентні позиції:

1)    входити до наголошеного складу ᴗá/ч (92 одиниці): брех/á/ч, в/тік/á/ч, коп/á/ч, струг/á/ч, шабл/е/ковт/á/ч.

2)    стоїть через склад після наголошеного ᴗ́ᴗч (14 слів): від/вíд/а/ч, на/кúд/а/ч, по/бíг/а/ч.

У першому випадку в похідних іменниках дублюється наголос твірного дієслова доконаного виду, у другому, більш частотному, – недоконаного.

У назвах предметів -ч входить до наголошеного складу ᴗá/ч (66 слів): дим/о/в/бир/á/ч, пін/к/о/знім/á/ч, сін/о/під/нім/á/ч; стоїть через склад після наголошеного ᴗ́ᴗч (2 слова): на/лúг/а/ч, по/бри́з/к/а/ч.

Десятьом словам із -ч після дієслівної основи на -а- властиве паралельне наголошення, коли поєднані перша та друга наголосові ознаки ᴗ́ᴗá/ч: до/гля́д/á/ч, до/по/вíд/á/ч, за/по/вíд/á/ч, на/гля́д/á/ч, о/по/вíд/á/ч, під/гля́д/á/ч, по/слух/á/ч, роз/по/вíд/á/ч, спів/до/по/вíд/á/ч, с/по/нý/к/á/ч.

Суфікс -ач трапляється в 62 іменниках чоловічого роду, що є відіменними й віддієслівними утвореннями і позначають осіб або предмети. В обох різновидах похідних -ач віддає перевагу (58 слів із 62) позиції після кореня і перебування під наголосом, пор.: віддієслівні: глядáч, сікáч, сідáч – і відіменні похідні іменники: басмáч, косáч, трубáч. Лише в чотирьох словах -ач стоїть після наголошеного кореня: лéдач, супря́гач, наголо́вач, підголо́вач. Таким розподілом наголосових позицій суфікс -ач відрізняється від -ч, морфеми позбавлені вокального ядра, що здебільшого стоїть через два склади після наголошеного кореня твірного слова: підчúтувати – підчúтувач або зразу за наголошеним складом суфіксальної основи: передавáти – передавáч.

Паралельне наголошення характерне для слів із суфіксом -ч, що слідує після -а- (10 слів), на зразок: до/по/вíд/á/ч, на/гля́д/á/ч, о/по/вíд/á/ч та після -ува / -юва в поодиноких випадках: слив/о/корúст/увá/ч.

Матеріал дослідження показує, що, незважаючи на різну кількість складів у слові, належність його до простих чи складних (із кількома основами), кінцеві суфікси іменників можуть займати обмежену кількість позицій (у цьому випадку – 3) щодо словесного наголосу.

Цей висновок узгоджується з даними про наголосові характеристики кінцевих прикметникових суфіксів, отже, стосується суфіксальних похідних обох частин мови. Можна зробити припущення, що це явище зумовлено закономірностями морфемної будови слова, зокрема характерною для української мови середньою довжиною слова в морфемах, яка дорівнює 3 ± 1 морфема.

Розподіл наголосових позицій іменникових суфіксів свідчить про те, що кінцеві морфеми більшості похідних іменників виявляють тенденцію до наголошення кінця слова, коли вони стоять за наголошеним складом або самі перебувають під наголосом.

В 11 іменниках із формантами -ч / -ач / -яч спостерігається паралельний наголос. У 10 – поєднані /ᴗ́ч + ᴗч́/ перша та друга наголосові ознаки: до/гля́д/áч.

Очевидно, паралельний наголос є надлишковою ознакою, і мова прагне зменшити надлишковість, наділивши наголос словотворчою функцією і зробивши його засобом розрізнення двох лексичних одиниць.

Література:

1.         Бровченко Т.О. Словесний наголос в сучасній українській мові / Т.О. Бровченко. – К. : Наук. думка, 1969. – 188 с.

2.         Булаховський Л.А. Слов’янська акцентологія / Л.А. Булаховський. – К. : Наук. думка, 1980. – Т. 4. – 572 с.

3.         Булаховський Л.А. Український літературний наголос (характеристика норми) / Л.А. Булаховський. – К. – Львів : Радянська школа, 1947. – 56 с.

4.         Веселовська З.М. Наголос у східнослов’янських мовах початкової доби формування російської, української та білоруської нації. Кінець 16 – початок 18 ст. / З.М. Веселовська. – Х. : Вид-во Харківського ун-ту, 1970. – 163 с.

5.         Винницький В.М. Акцентні типи непохідних іменників чоловічого роду / В.М. Винницький // Мовознавство. – 1987. – №5. – С. 46-54.

6.         Винницький В.М. Наголос у сучасній українській мові / В.М. Винницький. – К. : Радянська школа, 1984. – 256 с.

7.         Довбня Л.Е. Особливості наголошування окремих суфіксів в іменниках чоловічого та спільного роду /Л.Е. Довбня, Т.І Товкайло // Теоретична і дидактична філологія : зб. наук. праць. – Переяслав-Хмельницький, 2012. – Вип. 11. – С. 180 – 193.

8.         Морфемна структура слова / відп. ред. М.М. Пещак. – К. : Наук. думка, 1979. – 336 с.

9.         Потебня А.А. Два исследования о звуках русского языка (О полногласии) / А.А. Потебня. – Воронеж, 1866. – С. 38-46.

10.    Потебня А.А. Ударение / А.А. Потебня. – К. : Наук. думка, 1973. – 216 с.

11.    Скляренко В.Г. Історія акцентуації іменників середнього роду української мови / В.Г. Скляренко. – К. : Наук. думка, 1979. – 102 с.