ОСОБЛИВОСТІ ЕТНОКОНФЕСІЙНИХ ТРАНСФОРМАЦІЙ У ПРАВОБЕРЕЖНІЙ УКРАЇНІ НАПРИКІНЦІ XVIII – В ПЕРШІЙ ПОЛОВИНІ ХІХ СТ.

Як відомо, з приєднанням Правобережної України до складу Російської імперії для утвердження свого режиму в системі державних, управлінських, соціально-класових і військово-поліцейських заходів щодо її інкорпорації, царизм зробив ставку і на православну церкву задля зміни на свою користь як церковно-релігійної, так і інонаціональної складових.

Цій проблемі присвячено чимало ґрунтовних узагальнюючих досліджень, які розкривають важливі аспекти релігійного життя. Значний науковий інтерес щодо осмислення державно-церковних відносин у регіоні представляють публікації таких відомих сучасних українських істориків, як: Ю. Блажевич, А. Зінченко, О. Крижанівський, С. Плохій, П. Слободянюк, Д. Степовик, Н. Стоколос, А. Філінюк тощо.

Здійснюючи церковну політику в Правобережжі, царизм ставив собі за мету, з одного боку, створити соціальну опору серед православного духовенства, з іншого – організувати власне управління католицькою церквою, убезпечивши її від впливу папи Римського. У зв’язку з тим, що в регіоні православних прихожан була незначна частина, а отже і була дуже обмежена кількість православних священиків. Це спричинило необхідність спонукання уніатів до переходу в православ’я. Таке навернення стало джерелом не тільки для формування православних приходів із російськими чи зросійщеними священиками і церковнослужителями, а також істотно збільшувало чисельність і частку російського або проросійського духовенства.

Якщо до 1793 р. міжконфесійні взаємовідносини в Правобережжі були, за словами М. Грушевського, своєрідним «дисидентським питанням», яке розігрувала російська дипломатія для втручання у внутрішні справи Речі Посполитої [1, с.279], то після 1793 і особливо з 1795 р., вони стали внутрішніми факторами церковного життя і предметом ідейного несприйняття та внутрішньої політики російського самодержавства, спрямованими на нейтралізацію православ’я як конкурента за владу. Питання віросповідання набуло політичного характеру [2, с.114], оскільки міжнаціональні взаємини розглядалися через призму релігійної нетерпимості.

На час приєднання до Росії Правобережжя, православна церква вже функціонувала як державна установа, вона підкорялася розпорядженням імперської влади, а царизм дивився на її служителів як на державних чиновників. З іншого боку, канонічні норми православної церкви вимагали від прихожан безумовного підкорення владі [3, с.82]. Із перших днів свого перебування у Правобережній Україні росіяни втілювали в життя курс на адаптацію релігійного життя до імперських вимог. Взаємодія держави і церкви на світському рівні проявлялася в тому, що держава взяла під свій контроль всі важливі для світської влади питання всередині духовно-релігійної сфери, а православна церква, перемістившись в центр державного та громадського життя і суспільно – політичних процесів нової окраїни імперії, спрямовувала їх на формування певного соціально – культурного простору російського типу й надавала релігійного забарвлення найважливішим заходам російського самодержавства. За таких умов світська влада виявляла турботу про зовнішні питання православної церкви, пріоритетними з яких були поширення та охорона православ’я [2, с.94].

Релігійний характер мала абсолютна більшість внутрішньополітичних заходів, які проводились у регіоні, а релігійна політика царизму була їх стержневою частиною. Навіть імператорські укази формально затверджувались у св. Синоді. Що стосувалося самих самодержавців, а ними на межі XVIII – XIX ст., як відомо, були Катерина II, Павло I та Олександр I, то при всій різниці їх релігійних поглядів вони намагалися грати роль верховних захисників православ’я в Правобережній Україні. Головна роль православної церкви щодо організації суспільного життя та державного управління на її теренах полягала у наданні релігійності найважливішим заходам російського самодержавства.

Юридичною основою розв’язання релігійного питання в Правобережжі стали вимоги, викладені Катериною II на адресу генерал-губернатора Т. І. Тутолміна, в яких імператриця назвала конфесійну стратегію винятково важливою державною справою, а маніфестом від 30 жовтня 1794 р. надала католикам право необмеженого публічного віросповідання та законного володіння їхнім майном. Для отримання нового статусу польські магнати і шляхта, католицькі священики та церковнослужителі повинні були виконати лише дві умови: заприсягтися на вірність самодержавству і відмовитися від духовної зверхності Ватикану та виконання його розпоряджень.

З моменту утвердження своєї влади у Правобережжі самодержавство зіткнулося не тільки з поліетнічним, але й із поліконфесійним населенням, найбільшу частину якого складали українці, що переважно належали до уніатської або греко-католицької конфесії, поляки, які представляли римо-католицьку віру, та євреї, котрі виступали носіями іудейського віросповідання. Це зумовлювало достатньо складну етнорелігійну та соціальну структуру суспільства, сформовану головним чином за часів перебування в складі Речі Посполитої.

На час приєднання панівні позиції в Правобережній Україні мала кількісно невелика, але політично, соціально й економічно сильна римо-католицька церква, що спиралася на польських магнатів, численну шляхту та ослаблену державу й мала величезну власність. Не зважаючи на кількісну більшість і конфесійну близькість уніатів до католиків, вони посідали третю сходинку конфесійної ієрархії. На другому місці в суспільстві та державі перебувала православна церква.

Державно-церковні відносини в Правобережній Україні почали будуватися у контексті політичного курсу царизму в релігійній сфері та відповідно до внутрішнього стану конфесій. Враховуючи це, в регіоні почала утверджуватися нова церковна ієрархія, в якій центральне місце відводилось православ'ю. Характерною її особливістю було безправне становище уніатів, соціальна перевага над ними з боку католиків і православних. Вже на межі XVIII – XIX ст. державно-церковні відносини рішуче повернулись на користь Російської імперії та православної церкви. Держава, в свою чергу, взяла під жорсткий контроль церковне життя, а уніатів стала наполегливо перетворювати у православних.

Слід зауважити на тому, що на уніатську церкву розпочався наступ самодержавства і це стало загрозою її існування. Причина була не в тому, що уніати відрізнялися від православних за багатьма церковними ознаками. Головне полягало в тому, що всупереч намаганням польської світської та католицької церковної еліти перетворити унію в місток до повної латинізації, уніатська церква перетворилася практично чи не в єдиного виразника національних засад, культури українців, посіла важливе місце в їх духовному житті.

Доречно пригадати, що наступ на уніатів Правобережжя здійснювався і до другого поділу Речі Посполитої. Але тоді його очолювали католики, а допомогу їм надавало російське самодержавство, що підтримувало православне населення. Власне, й сама уніатська церква, внаслідок своєї слабкості, не вселяла до себе скільки-небудь політичної поваги. Тому і поляки, і росіяни дивилися на неї, як на засіб, зручний для утвердження свого впливу [4, с.72].

Необхідно підкреслити, що вся релігійна політика царизму будувалася на тому, що православна церква розцінювалася благочестивою вірою, а уніатська, відповідно, – неблагочестивою і не мала перспективи для існування. Власне, це поставило уніатів перед альтернативою: «возз’єднатися» з православ’ям і тим самим отримати покровительство з боку російських світських і церковних, тобто православних за вірою властей, або перейти у римо – католицьку церкву, втративши при цьому прихильність росіян, але здобути більш ліберальне ставлення з боку поляків – католиків.

Але й повернення на православ’я ні в чому не поліпшило долі української кріпацької маси, а скасування уніатської церкви з її культурними установами спричинило тільки ослаблення одиноких культурних впливів, які досягли цієї мети[5, с.289].

Суперечливе ставлення царської влади до уніатів диктувалося генеральним курсом самодержавства і панівного православ’я, які стояли на заваді русифікації православної церкви в Україні, утворенню «єдиного російського народу».

Розв’язання релігійних проблем імператриця Катерина II розпочала з того, що в акті про поділ Речі Посполитої підтвердила нічим не обмежену свободу своїх нових підданих публічно здійснювати релігійні потреби. При цьому російський уряд налагодив співробітництво з вищим католицьким духовенством з метою встановлення контролю над католиками. Православна церква, захист якої ще до поділів слугував однією з найважливіших підстав для обґрунтування дій царизму, також була реорганізована та підсилена.

Приділяючи особливу увагу трансформації релігійного життя, російське самодержавство утвердило в краї нерівноправну поліконфесійність, провідні позиції в якій все більше відігравало православ’я [6, с.174], а каменем спотикання стали уніати. Ключовою тенденцією міжконфесійних взаємин виступив масовий перехід останніх у православну віру та перетворення православної церкви в державну інституцію [7, с.411].

Слід зауважити, що численні архівні справи переповнені донесеннями та рапортами церковної і світської влади про перехід уніатів у православ’я за їх ініціативою. Вони збережені у Центральному державному історичному архіві в Києві і державних обласних архівах Правобережної України, зокрема у 315 фонді «Подільська духовна консисторія» Державного архіву Хмельницької області [8]. В Центральному державному історичному архіві України у Києві зберігається чимало документів про заходи боротьби російської влади із впливом уніатського духовенства на населення приєднаних областей та обмеження прав уніатських єпархій [9, арк.1-86 ]. На основі цих документів можна стверджувати, що зміна вірування уніатами представляла собою складне, суперечливе явище, що відбулося під впливом російської інкорпораційної політики, яка спиралася головним чином на військову силу та адміністративні методи [10, с.152]. Православне духовенство Правобережжя після десятиліть поневірянь і принижень у Речі Посполитій було готове служити «вірою і правдою» російському самодержавству, одержуючи від нього надійний захист, матеріальну підтримку і привілеї. Особливо це стосувалося вищого духовенства, яке царська влада спокусила перспективою блискучої духовної кар'єри [11, с.33].

Слід наголосити, що і сама православна церква у Правобережній Україні наприкінці XVIII ст. пройшла через низку заходів уніфікації і зросійщення водночас із реалізацією курсу на ліквідацію Уніатської церкви. Враховуючи, що як і римо-католицька, так і православна церкви, котрі слугували інструментами колонізації Правобережжя, для українців були чужими, а уніатська глибоко не прижилася і знищувалася, їх свідома частина намагалася звільнитися з-під впливу влади та кожної з них й спрямувати свої зусилля на глибинні духовно-моральні цінності [12, с.241]. Тому з метою перетворення православної церкви в державну установу готував остаточну секуляризацію церковного володіння, яка відбулася трохи пізніше.

Отже, наприкінці XVIII ст. в релігійному житті Правобережжя намітилися нові вектори розвитку, зумовлені приєднанням до Російської імперії та інкорпораційною політикою самодержавства. Крім масового переходу уніатів у православ’я, почала змінюватися на користь православної церкви конфесійна ієрархія, а приналежність до кожної з них стала набувати етнонаціонального спрямування.

Література:

1. Грушевский М. Очерк истории украинского народа / М. Грушевский. – К .: Лыбидь, 1990. – 397 с.

2. Слободянюк П. Я. Українська церква: історія руїни і відродження: Наук. видання, присвячене 2000-літтю Різдва Христового / Петро Слободянюк. – Хмельницький: Поділ. відділення ІМФЕ ім. М. Рильського НАН України, Держархів Хмельницької області, 2000. – 266 с.

3. Кондаков Ю. Е. Государство и православная церковь в России: эволюция отношений в первой половине XX века / Ю. Е. Кондаков. – СПб.: Изд-во Рос. нац. библиотеки, 2003. – 360 с.

4. Рибачук М. Ф. Національне відродження і релігія / М. Ф. Рибачук, О. І. Уткін, М. І. Кирюшко. – К.: Україна, 1995. – 208 с.

5. Дорошенко Д. Історія України : В 2 томах. – Т. 2 (від половини XVII століття) / Дмитро Дорошенко. – К.: Глобус, 1991. – 349 с.

6. Блажевич Ю. І. До питання про конфесійну політику самодержавства на Поділлі в умовах інкорпорації краю в Російську імперію на межі XVIII – XIX ст. / Ю. І. Блажевич, А. Г. Філінюк // Наукові праці Кам’янець-Подільського державного університету: Історичні науки. – Кам’янець-Подільський: Оіюм, 2007. – Т. 17. – С. 160-179.

7. Філінюк А. Г. Політика російського самодержавства щодо греко-католицької церкви в Правобережній Україні на межі XVIII – XIX століть / А. Г. Філінюк // Наук. часопис Національного педагогічного університету ім. М. П. Драгоманова. Серія 6. Іст. науки. – К.: Вид-во НПУ ім. М. П. Драгоманова, 2008. – Вип. 6. – С. 405-413.

8. Держархів Хмельницької області, ф. 315, оп. 1, спр. 1101, 18 арк.; спр. 1105, 44 арк.; спр. 1106, 39 арк.; спр. 1123,14 арк. та ін.

9. ЦДІА України у Києві, ф. 212, оп. 1, спр. 2, 86 арк.

10. Історія України: нове бачення / В. Ф. Верстюк, О. В. Гарань, О. І. Гуржій та ін. / Під ред. В. А. Смолія. – К.: Альтернативи, 2000. – 464 с.

11. Хитровська Ю. В. Правобережне православне духовенство та український національний рух у XIX – на початку XX ст. / Ю. В. Хитровська // Інтелігенція і влада: Громадсько-політичний науковий збірник / Редкол.: Г. І. Гончарук ( гол. ред. ) та ін. Серія: Історія. – Одеса: Астропринт, 2008. – Вип. 13. – С. 15-36.

12. Драгоманов М. Политические сочинения. Т. I: Центр и окраины / М. Драгоманов. – М.: Тип. Т-ва И. Д. Сытина, 1908. – 486 с.

Науковий керівник:

доктор історичних наук, професор Філінюк Анатолій Григорович.