ЧЕТВЕРТА ЕПОХА ГЛОБАЛІЗАЦІЇ У ПОГЛЯДАХ У. РОБІНСОНА

Один із аналітиків розвитку  капіталізму американський дослідник У. Робінсон у передмові до монографії „Теорія глобального капіталізму: Виробництво, клас і держава у транснаціональному світі” зазначив, що глобалізація є фундаментальною,  рушійною силою, яка керує соціальними, політичними, економічними і культурно-ідеологічними процесами у світі[1]. При цьому капіталізм, на його думку, пройшов  у своєму розвитку через чотири епохи:

Первинна – це формування капіталізму у межах феодальної Європи в поєднанні згодом зі століттями відкриттів і завоювань (XIV –  кінець XVIII ст.).

Друга – епоха класичного капіталізму з його промисловою революцією, піднесенням буржуазії й формуванням сучасних націй-держав (кінець XVIII –  початок  XIX  ст.).

Третя – епоха розвитку монополізації, консолідації єдиного світового ринку і системи національних держав (до 70-х років ХХ ст.).

Після цього розпочалася глобалізація як основна кульмінаційна, четверта епоха багатовікового розвитку світового капіталізму, яка характеризується всесвітніми змінами соціальної структури, що не тільки модифікують, а й трансформують саме функціонування системи. При цьому технологічно глобалізація –  це прихід інформаційного століття, а політична  – крах  спроб соціалізму  і національно-визвольних рухів третього світу запропонувати альтернативу світовому капіталізму [1, p. 4-5] .

Більше того, автор вважає, що в цю четверту епоху глобалізації капіталізм витісняє залишки докапіталістичних відносин по всьому світу. При цьому культурні й політичні інститути, що обмежують розвиток капіталізму знищуються, поступаючись місцем тотальній, всесвітній товаризації соціального життя, внаслідок якої навіть первинні сфери людської діяльності – громадська, керована державою і приватна, що пов`язана зі спільнотою і родиною, також руйнуються, товаризуються і стають  об`єктом діяльності капіталу.

Зміни, що відбулися в останні десятиріччя ХХ ст. супроводжувалися значним перевищенням темпів приросту обсягів торгівлі над приростом виробництва, що, на думку У. Робінзона, є свідченням активізації процесу транснаціоналізації, який створює основу економічної глобалізації, яка у свою чергу формує матеріальну базу для утворення єдиної глобальної спільноти з її транснаціональними політичними, культурними процесами і глобальною інтеграцією соціального життя [1, p. 9] .

У світлі таких поглядів на глобальну економіку У. Робінсон вважає, що її формування є структурною детермінантою процесу глобалізації.

Якщо попередню епоху, коли кожна країна розвивала національну економіку і всю систему накопичення при взаємозв`язку між ними через торгівлю і фінансові потоки У. Робінсон називає світовою економікою, то нині, коли активно іде процес глобалізації виробничого процесу при глобальній мобільності капіталу відбувається послідовний демонтаж автономних або „аутоцентричних” національних виробничих систем та їх реактивація у якості складових елементів світової виробничої системи, перетворюючи світову економіку у глобальну економіку [1, p. 16].

Спираючись на Доповідь ОЕСР за 1997 рік, У. Робінсон до шести відмінностей світової економіки ХХ ст. порівняно з його початком, що зазначені у Доповіді: 1. Питома вага торгівлі у світовому ВВП перевищила максимум 1929 р.; 2. Безпрецедентних обсягів досягли обсяги потоків капіталу; 3. За допомогою сучасних інформаційно-транспортних систем іде активна реструктуризація і децентралізація виробничих структур; 4. ТНК стали вагомим фактором глобального розвитку; 5. Зростання мобільності робочої сили за рахунок поширення міграції; 6. Весь світ охоплений глобалізацією – додає сьому: 7. Світові фінансові потоки здійснюються   через інтегровану глобальну фінансову систему, а не через національні банківські системи, внаслідок чого транснаціональний капітал перетворився у домінуючу фракцію світового  капіталу,  яка визначає умови і форми  його накопичення [1, p. 20-21].

Оскільки економічна глобалізація породжує культурну глобалізацію місцевого і національного масштабу, то культурні  ідентичності  під впливом ринкових відносин перетворюються у товар, коли „Дисней” і „кокаколонізація” культурного життя є результатом гомогенезуючих тенденцій універсальної ринкової економіки [1, p. 32].

У цілому процес транснаціоналізації, на думку У. Робінсона, сприяє стандартизації не тільки виробництва та умов праці у всьому світі, а й також  соціальної, політичної й культурної сфер. При цьому формується транснаціональна соціальна структура, основні складові якої створюють транскапіталістичний клас і транснаціональну державу (виділено нами – В.В.). Більше того, У. Робінсон вважає, що нація-держава вже не є організуючим принципом капіталізму внаслідок того, що рух капіталу йде окремо від виробництва і звільняється від безпосереднього політичного та інституціонального контролю [1, p. 40].

У нових умовах розвитку людства відбувається поділ світу на глобальну буржуазію і глобальний пролетаріат. Перша, хоча і не є єдиною монолітною групою, оскільки включає піраміду власників транснаціональних компаній, що займають верхівку у глобальній економіці, але вона стає все більше організованою, формуючи, наприклад,  на щорічному економічному форумі у Давосі  політику, яку проводить через глобальні інститути (додамо – СБ, МВФ, СОТ та ін.), контролюючи,  таким чином, важелі впливу не тільки на  економіку, а й  на політику [1, p. 82-83].

Метою глобального капіталізму, за У. Робінсоном, є деполітизація соціальної поведінки і запобігання протестам через спрямування свідомості людей на споживання та індивідуальне виживання (виділено нами – В.В.).

Характеризуючи риси висунутого ним поняття транснаціональної держави, У. Робінсон сформулював три її головні риси: 1) транснаціональна держава і транснаціональний капіталістичний клас для захисту спільних інтересів глобального керуючого класу якраз і вимагають створення такої держави; 2) національна держава, з одного боку, цілком не зникає, а з іншого, трансформується та інтегрується у глобальну структуру транснаціональної держави; 3) народження такої держави супроводжуватиметься інституціоналізацією нових класових відносин між глобальним капіталом і глобальною працею [1, p. 136].

На відміну від більшості дослідників, які вважають, що США використовують міжнародні інститути для зміцнення своєї гегемонії у світі, У. Робінсон дотримується думки, що ця найбільша економічна і військово-політична держава діє на міжнародній арені як  виразник і захисник спільних інтересів транснаціонального капіталістичного класу і тому глобалізація – це не національний, а класовий проект [1, p. 194].

При цьому У. Робінсон сучасну глобальну спільноту поділяє на три шари: 1-й – 30-40 % –  населення у розвинутих державах і менша частка у периферійних країнах, яка зайнята в глобальній економіці; 2-й – 30% населення розвинутих країн і 20-30 % населення периферійних, що формують зростаючу армію тимчасових працівників,  які не захищені системою соціального страхування, і 3-й – 30% у розвинутих і 50% у периферійних країнах, які структурно виключені з виробничої діяльності і не захищені соціально [1, p. 157].

У цілому У. Робінсон вважає, що тільки демократичний соціалізм, який базується на народній демократії, є останньою і, можливо, єдиною мрією людства, який при глобальній боротьбі проти транснаціонального капіталу повинен стати глобальною боротьбою за демократичну соціалістичну альтернативу [1, p. 178].

Розвиваючи свої погляди щодо глобалізації як послідовного чотирьохепохального процесу, У. Робінсон у співавторстві з З. Бербахом зазначив, що, можливо, першою подією, яка сповістила початок переходу до епохи глобалізації (4-а епоха капіталізму), стала оголошена Р. Ніксоном, президентом США, відмова у 1971 р. США від золотого стандарту, а другим знаковим індикатором початку нової епохи стало формування в середині 70-х років Трьохсторонньої комісії  –   провісника послідуючої гегемонії транснаціонального загону буржуазії, а також рішення у 1982 році провідних капіталістичних держав на чолі зі США (Канкун, Мексика) щодо початку ери глобального неолібералізму з нав`язуванням країнам третього світу програми структурного пристосування їх економік до неоліберального процесу.

При цьому автори застерігають проти спроб критиків глобалізації визначити її як просту кількісну аберацію безперервної еволюції світового ринку, вважаючи, що глобалізація глибоко впливає на зміну ролі урядів і національної держави, а також на зміни самої структури спільноти і поглядів населення, яке знаходиться під владою капіталу [2, p.12-14].

На противагу тим аналітикам, у центрі уваги яких є ринок або процес глобальної торгівлі, З. Бербах та У. Робінсон наполягають на тому, що двигуном процесу глобалізації є транснаціоналізація виробництва і виробничих систем разом із транснаціоналізацією володіння капіталом, яке призводить до виникнення транснаціональної буржуазії як верхівки глобального порядку [2, p. 15].

Внаслідок того, що транснаціональний капітал має повну свободу переміщення по всьому світу у пошуках ринків та інтенсивної робочої сили, найнижчих витрат, найліберальнішого державного регулювання і найсприятливіших політичних умов, його влада, на думку авторів, над трудовими ресурсами планети різко збільшилася, що призвело до суттєвого зниження в країнах капіталістичного „ядра” життєвого рівня життя класу трудящих. Більше того, всесвітня конвергенція внаслідок глобальної структуризації капіталізму зумовила  те, що поділ країн за географічною ознакою на Північ-Південь, або на „ядро” та „периферію”, або на „перший” і „третій” світ поки продовжує існувати, але багато в чому втрачає своє значення [2, p. 28].

Більше того, автори підкреслюють, що під впливом глобалізації після створення вільної торгівлі між країнами Північної Америки населення найбагатших країн США і Канади в силу зростаючої маргіналізації, поширення міграції з країн третього світу, зниження рівня платні, а також стратегії капіталістичної конкуренції, що базується на використанні найдешевшої і неорганізованої робочої сили, деякою мірою спустилося до рівня країн третього світу.

У силу зростаючої транснаціоналізації наступною рисою глобалізації, на думку авторів, стане витіснення національної держави як організаційного принципу капіталізму і водночас ствердження міждержавної системи як основи капіталістичного розвитку, у межах якої внутрішньодержавні зв`язки набуватимуть глобального характеру, а вся система інститутів національної держави поступово  замінятиметься транснаціональними інститутами  [2, p. 30] .

При цьому уряди здійснюватимуть реструктуризацію і слугуватимуть потребам транснаціонального капіталу внаслідок виникнення на планеті історичного поєднання соціальних сил, яке створило органічну соціальну базу для неоліберальної реструктуризації економіки [2, p. 31] .

Розвиваючи ці підходи, автори зазначили, що нині іде процес транснаціонального класоутворення, коли у класі транснаціональної буржуазії суперництво між капіталістами втрачає форму міжнаціональної конкуренції, переходячи у форму конкуренції між олігополітичними групами у міжнаціональному середовищі [2, p. 31]

Разом із тим, автори вважають, що хоча транснаціональний капітал встановив безпрецедентну структурну владу над класами трудящих у світовому масштабі це історично  скороминущий  момент, а не стійка характеристика системи і тому потрібно об`єднання всіх транснаціональних рухів опору для вироблення транснаціональної платформи боротьби проти капіталу, щоб примусити нову глобальну економіку слугувати потребам більшості, а не  купки  багатих і могутніх, як то відбувається сьогодні [2, p. 37] .

  Тобто  автори, представники найбагатшої і наймогутнішої держави у світі, характеризуючи процеси глобалізації через оцінку транснаціоналізації й формування транснаціональної верхівки, фактично закликали до об`єднання трудящих на зразок давно відомого гасла „Пролетарі всіх країн, єднайтеся! ”.

Література:

1. Robinson W.I. A theory of global capitalism: Production, class and state in a transnational world / Robinson W.I. – Baltimore, London: Johns Hopkins univ. press, 2004. – 200 p.

2. .Burbach  R,. Robinson W.I. The Fin De Siecle Debate:  Globalization as Epochal Shift// Science and Society. – N.Y., 1999, Vol. 63. №1. – P. 10 – 39.