МАНДАТНА СИСТЕМА ЛІГИ НАЦІЙ: СТВОРЕННЯ, РОЗВИТОК ТА ПРОБЛЕМИ

Актуальність. Всі території, на які був виданий мандат Ліги Націй (згідно з рішеннями Паризької мирної конференції 1919–1920 рр., а також конференції в Сан-Ремо 1920 р.), попередньо управлялися державами, переможеними в Першій світовій війні (головним чином Німеччина та Османська імперія). На відміну від протекторату, мандат зобов’язував мандатарія (держави, яким було видано мандат) до дотримання зобов’язань Ліги Націй щодо мешканців підмандатних територій, а також заборонялися работоргівля, торгівля зброєю і алкоголем. На підмандатній території заборонялося будівництво військових баз і укріплень, створення армії з корінного населення. На початку ХХ ст. тут утворилася особлива система міжнародних відносин, яка багато в чому обумовила статус цих територій в майбутньому.

Загалом дослідженням мандатної системи Ліги Націй та окремих її аспектів від часу її створення займалися такі вчені як: Д. Анцилотті [1], Р. М. Ілюхіна [2], В. І. Прібилов [4], Г. В. Шармазанашвілі [6], О. С. Ходнєв [5] тощо.

Головною проблемою радянської науки міжнародного права було те, що вона довгий час залишалася під впливом відповідних негативних оцінок мандатної системи (як замаскованої форми встановлення колоніального панування держав-переможниць), що заважало об’єктивному дослідженню мандатної системи як міжнародно-правового інституту та його значення для розвитку міжнародного права. Але вже у першій половині 90-х рр. ХХ ст. такі дослідники, як, наприклад, О. С. Ходнєв привертали увагу до необхідності переосмислити такий наслідок Першої світової війни, як мандати Ліги Націй, та в повній мірі оцінити діяльність міжнародної організації у цій сфері [5]. Тим не менше, сучасна вітчизняна наука не має комплексних досліджень, присвячених даній тематиці.

Метою даної розвідки є висвітлення суті та особливостей мандатної системи.

Мандатна система була запроваджена в 1919 р. провідними державами Антанти для управління захопленими ними колишніми німецькими колоніями і відібраними в Османської імперії територіями.

Мандатна система юридично була встановлена ​​ст. 22 пакту Ліги Націй. У цій статті стверджується, що народи територій, «які в підсумку війни перестали бути під суверенітетом держав, які керували ними перед тим», нібито «не здатні самостійно керувати собою в особливо важких умовах сучасного світу». Тому в ім’я «священної місії цивілізації», пакт Ліги Націй наказує «довірити опіку над цими народами передовим націям, які здійснювали б цю опіку як мандатарії і від імені Ліги» [1, с. 74].

На Паризькій мирній конференції делегати Англії і Франції спочатку вимагали прямої анексії німецьких колоній і колишніх османських володінь. Однак США, розвиваючи свою політику впливу і домагаючись для американського капіталу можливості проникнення в усі колонії, запропонували ввести мандатну систему, що передбачає рівність прав і привілеїв всіх членів Ліги Націй в підмандатних територіях.

 Процес встановлення мандатів складався з двох стадій:

·                     формальна ліквідація суверенітету попередньо керуючих держав;

·                     передача повноважень мандатарія з числа країн-переможниць.

Території, що підпали під мандат, були визначені згідно з такими угодами та договорами: Версальський (1919 р.), Севрський (1920 р.), Лозаннський (1923 р.) мирні договори, а також на конференції в Сан-Ремо (1920 р.) [1, с. 76].

Підмандатні території за рівнем розвитку державності були розділені на три класи: «А», «В» і «С», останній з яких давав мандатарію право не допускати проникнення іноземного капіталу в підмандатні володіння.

Поділ мандатів на класи було вироблено «відповідно до ступеня розвитку населення». До класу «А» були віднесені мандати, застосовувані до колишніх володінь Османської імперії, які досягли розвитку, що дозволяє стати їм незалежними державами при наданні мандатарія адміністративної допомоги: Месопотамія, Палестина, Сирія. Мандатами цього класу володіли Велика Британія і Франція [2, с. 106].

Мандати класу «В», застосовувані до колишніх німецьких колоній в Центральній Африці, передавали ці території під безпосереднє управління мандатарія при дотриманні ряду умов (рівність прав торгівлі для всіх членів Ліги Націй, заборона работоргівлі і торгівлі зброєю та ін.) (мандати видані 22 липня 1922 р.): Руанда-Урунді, Танганьїка. А також дві колишні німецькі території, окуповані та розділені Великобританією і Францією в ході Першої світової війни: Німецький Камерун та Німецьке Того. Мандати цієї категорії були розподілені між Бельгією, Великою Британією[2, с. 110].

Мандати класу «С», застосовувані до територій в Південно-Західній Африці і островів Тихого океану, являли собою нічим не обмежену анексію з прямою вказівкою, що ці території будуть управлятися «за законами мандатарія в якості складової частини його території». Це стосувалося таких територій: Німецька Нова Гвінея, Німецьке Самоа (Нова Зеландія), Південно-Тихоокеанська територія (Японія), Німецька Південно-Західна Африка, а також місто Уолфіш-Бей. У 1968 р. ООН затвердила назву Намібія, з 21 березня 1990 р. незалежна держава (без Уолфіш-Бею), 28 лютого 1994 р. Уолфіш-Бей і Пінгвінові острови передані Намібії [2, с. 114].

Поділ німецьких колоній був узгоджений на нараді Вільсона, Клемансо і Ллойд-Джорджа 6 травня 1919 р. і на засіданні Верховної ради Антанти 7 травня 1919 р.; поділ турецьких володінь був проведений Верховною радою Антанти на конференції в Сан-Ремо 19–26 квітня 1920 р.

Формальне затвердження мандатів Радою Ліги послідувало 17 грудня 1920 р. по класу «С», 17 червня 1922 р.  с  по  класу «В», 24 липня 1922 р. – по класу «А» (останні вступили в законну силу лише 29 вересня 1923 р.).

Всього до рук держав Антанти на основі мандатної системи потрапили території загальною площею 2 930 тис. км² з населенням 17 млн чол.[4, с. 22].

Спочатку США також мали намір отримати мандати на деякі території (об’єктом цих планів були то Сирія, то Вірменія, то зона проток, то навіть вся Туреччина). Однак зміцнення радянської влади в Росії і перемога турецького національно-визвольного руху позбавили США можливості здійснити ці наміри. До того ж ізоляціоністи, що перемогли в американському конгресі, не підтримали планів Вільсона.

Мандатна система не раз засуджувалася радянською дипломатією. Радянський уряд в ноті, направленій 18 травня 1923 р. Англії, Франції та Італії, заявив, що він не визнає мандатної системи і ставиться негативно «до ситуації, створеної в Палестині, Сирії та інших мандатарних територіях». При вступі СРСР до Ліги націй в 1934 р. його представник зробив офіційне застереження про те, що ст. 22 статуту Ліги неприйнятна для Радянського Союзу і її зміст не накладає на СРСР ніяких зобов’язань [3, с. 578–579].

Мандатна система не внесла істотних змін в колоніальний режим. Мандатарій був фактично повновладним господарем підмандатної території. Постійна Мандатна комісія при Раді Ліги Націй розглядала щорічні звіти мандатаріїв, але цей «контроль» носив формальний характер

Протягом всього міжвоєнного періоду не вщухала антиколоніальна боротьба в Південному Китаї, Індії та Лівії, в 1918–1919 рр. відбулося антиколоніальне повстання в Індонезії, 1920 р. – в Іраку, в 1921–   1926 рр. –  в Марокко, 1925–1927 рр. – в Сирії. У міру зростання національно-визвольного руху і загострення внутрішньополітичних проблем в самих метрополіях створювалися передумови для перегляду принципів колоніальної політики. Перший крок у цьому напрямку довелося зробити Великої Британії, що володіла великими «білими» (переселенськими) колоніями.

Активна участь у Першій світовій війні дозволила домініонам поставити питання про розширення своїх політичних прав. На імперській конференції 1917 р. Канада, Австралія і Південно-Африканський Союз добилися прийняття резолюції про визнання домініонів в якості «автономних держав Імперської Співдружності», проведенні британським урядом консультацій з урядами домініонів з усіх питань, які мають загальний імперський інтерес [5, с. 213].

Протягом міжвоєнного періоду британській дипломатії довелося брати участь у вирішенні ще однієї складної проблеми постколоніального врегулювання – палестинського питання. Ідея повернення євреїв на «історичну батьківщину» в Палестину (Сіон) мала релігійне коріння і тривалу передісторію, але особливої ​​актуальності набула з кінця XIX ст. На шляху ж переселення до Палестини стояло дві перешкоди – владу над цією провінцією Османської імперії та місцеве арабське населення. Перша з цих проблем вирішилася розпадом самої Османської імперії після закінчення Першої світової війни, при вирішенні другої сіоністи покладалися на підтримку англійців. Уже в 1916 р. Велика Британія і Франція підписали секретний договір про розділ провінцій Османської імперії. 2 листопада 1917 р. міністр закордонних справ Великої Британії А. Бальфур направив лорду Лайонелу Ротшильду, покровителю сіоністських організацій, послання, яке стало відоме як «Декларація Бальфура». У цьому документі визнавалося право євреїв на створення в Палестині єврейського «національного вогнища» і заявлялося про готовність британського уряду «докласти всіх зусиль до полегшення досягнення цієї мети». Крім впливу сіоністського лобі, така позиція диктувалася прагненням британських політичних кіл закріпити свій вплив на Близькому Сході, створити опору в особі єврейських переселенців у стратегічно важливому районі між Єгиптом та Іраком [6, с. 76].

На Паризькій мирній конференції представникам сіоністських організацій вдалося переконати делегації провідних держав у необхідності міжнародно-правового вирішення «палестинської проблеми». Практичне вирішення цього питання було покладено на Великобританію. Остаточно британський мандат на Палестину був оформлений в липні 1922 р. Але до цього часу з’ясувалося, що Велика Британія аж ніяк не беззастережно займає просіоністську позицію. Британське уряд був зацікавлений і в лояльності місцевого арабського населення. Ще в роки війни британські політики зав’язали контакти з впливовими арабськими лідерами, головним чином, з шейхом Мекки Хусейном. Намагаючись отримати підтримку арабів у ході бойових дій проти Туреччини, англійці обіцяли визнати право місцевого населення на створення незалежної Арабської конфедерації. У післявоєнні роки британський уряд спробував знайти прийнятний компроміс між інтересами євреїв-переселенців і арабів. У 1922 р. було прийнято рішення про відокремлення Трансйорданії від Палестини і створення на її території незалежного королівства під управлінням еміра Абдалли. У самій Палестині англійці розраховували організувати умови для припливу єврейських переселенців, але не створення їх моноетнічної держави. Така позиція не влаштувала ні євреїв, ні арабів. У 1920–1930-х рр. Палестина стала осередком гострих етноконфесійних конфліктів. Вирішити цю проблему британська адміністрація так і не зуміла [6, с. 79].

Вихід до початку 1930-х рр. на політичну авансцену Німеччини, Італії і Японії змінив сформований статус-кво в колоніальному питанні. Держави «осі» Берлін-Рим-Токіо жадали нового переділу світу [6, с. 82].

Така політика приносила очевидні результати. Впливові націоналістичні партії Марокко, Алжиру, Тунісу, Єгипту співчутливо ставилися до німецько-італійської пропаганди. У ході військового заколоту проти Іспанської республіки в 1936–1939 рр. на стороні франкістів виступили цілі полки, набрані з марокканців. Частина володарів племінних князівств Лівії підтримала режим Муссоліні і сприяла формуванню підрозділів лівійських арабів у складі італійської армії. У Палестині Німеччина діяла через німецьких колоністів і в 1936–1939 рр. підтримала повстання палестинських арабів під керівництвом муфтія Єрусалиму Ха-Діса Аміна аль-Хусейні. У квітні–травні 1941 р. пронімецьки налаштоване командування іракської армії також виступило проти посилення британського впливу. Лідер повстання Рашид Алі аль-Гайлані став помітною політичною фігурою на Близькому Сході [5, с. 582].

Отже, за результатами Паризької мирної конференції була сформована особлива система контролю країнами Антанти над колоніями Османської імперії та Німеччини в Азії та Африці, що оформилась у вигляді мандатів. Фактично нова система мандатів закріпила залежність підмандатних територій від мандатаріїв. Але внаслідок того, що розподіл мандатних територій відбувся без урахування конфесійних та національних особливостей, це викликало суперечності всередині підконтрольних територій. Криза мандатної системи почала проявлятися ще в 1920–1930-х рр., коли мандатарії з метою посилення свого впливу в підмандатних територіях розпалювали міжнаціональні та міжконфесійні суперечності, але натомість тут розгортався потужний національно-визвольний рух, з яким держави-мандатарії нічого не могли вдіяти, а проголошення незалежності цих територій стало питанням часу.

Література:

1.                Анцилотти Д. Введение – общая теория / Д. Анцилотти // Курс международного права : в 3-х т. – М.  Изд-во Ленингр. ун-та, 1961. – Т. 1. – 457 с. 

2.                Илюхина Р. М. Лига Наций 1919–1934 / Р. М. Илюхина. – М. : Наука, 1982. – 357 с.

3.                Колісніченко К. С. Особливості мандатної системи Ліги Націй в умовах універсального міжнародного правопорядку у період між двома світовими війнами / К. С. Колісніченко // Держава і право. Юридичні і політичні науки : зб. наук. пр . – 2010. – Вип. 48. – С. 578–583.

4.                Прибылов В. И. Польша и Лига Наций в 1919–1926 гг. : создание Лиги Наций, гданьская проблема, вопросы разоружения и безопасности : автореф. дис. … канд. ист. наук: спец. 07.00.03 «Всеобщая история». – М., 1980. – 28 с.

5.                Ходнев А. С. Международная организация в ожидании приговора? Лига Наций в мировой политике, 1919–1946 : очерки истории / А. С. Ходнев. –  Ярославль : ЯГПУ,  1995. – 350 с.

6.                Шарманазанашвили Г. В. Право народов и наций на свободу и независимость : критика буржуазных концепций : учеб. пособие / Г. В. Шармазанашвили, А. К. Цикунов. – М. : Изд-во УДН, 1987. –  84 с.

Науковий керівник:

кандидат історичних наук, доцент Іржавська А. П.