«ІСТОРИЧНІ» НАЗВИ КИЇВСЬКИХ ВУЛИЦЬ

Досить часто про події минулого нагадують нам не меморіальні дошки та пам’ятники, але й самі назви вулиць. Київ не виняток.

Київ, яким ми його знаємо сьогодні, сформувався у другій половині ХІХ ст. Саме тоді центральною вулицею міста став Хрещатик і було прокладено більшість київських вулиць. А у 1869 р. переважна більшість з них отримала свої «історичні» назви.

Малопідвальна, Ярославів вал, Золотоворітська повертають нас до часів Київської Русі. Як і переважна більшість вулиць цього району – т.зв. Верхнього міста або за літописом - Гори, де знаходився старовинний центр Києва, - Малопідвальна і Велика Підвальна (сучасний Ярославів вал) були прокладені в першій половині ХІХ ст. (Малопідвальна в 30-х, а Велика Підвальна – в 40-50-х роках) після знесення залишків стародавнього валу і проходили «під валом» [9, с. 364, 713-714].

Рви та вали - чи не перші штучні укріплення міста, що з’явилися ще за існування найдавнішого Київського городища (злам VI i VII ст.) [4, с. 104-106]. Наприкінці Х — на початку XI ст. було зведено «місто Володимира», оточене укріпленим валом, який тягнувся від краю найдавнішого міста уздовж дніпровських круч до яру (тепер тут проходить лінія фунікулера), звідти — у напрямку сучасної Михайлівської площі і далі вздовж вулиці Великої Житомирської до схилів у бік Гончарного яру. Система укріплень мала кілька брам: одна вела на Поділ, друга — у бік Печерська, третя — до Софії (Софійська, або Батиєва) [16, с. 60-61; 17, с. 73-76].

Оборонні споруди «міста Ярослава» – стародавнього Києва ХІ – ХІІІ ст. – починалися від укріплень «міста Володимира» і прямували на південь до сучасного майдану Незалежності, звідки повертали на захід і по вулицях Малопідвальна і Ярославів Вал простягалися до Львівської площі. Тут вони повертали на південний схід і тягнулися уздовж схилів гори паралельно вулиці Великій Житомирській. Довжина цих велетенських мурів дорівнювала 3,5 км, висота сягала 11 м (разом із дерев’яними заборолами – майданчиками з дерев’яними брустверами та щілинами для стрільби з лука – 16 м), ширина - понад 27 м. Жодне місто Київської Русі не мало подібних фортифікаційних споруд. Оборонне будівництво Х-ХШ ст. було досить складним. Головну частину давньоруських валів становили рублені зруби – «городні», засипані землею. З обох боків зруби укріплювалися земляними укосами, що стримували розпір землі в нижніх частинах городень. Верхні частини городень виступали над валом. На них і знаходились забороли, які зверху перекривалися дерев’яною покрівлею [8, с. 838-839]. Перед валом розміщувався глибокий рів до 18 м завширшки, схили якого спускалися під кутом в 45 градусів [15, с. 34]. Оборонні рви могли заповнюватись водою.

Площа, оточена новими укріпленнями, збільшилась в сім разів та становила понад 70 га [16, с. 66]. До «міста Ярослава» можна було потрапити через Лядські, Жидівські (Львівські) або Золоті ворота. Останні були не лише парадним в’їздом до Києва, але певною мірою й символом його політичної незалежності. За давніми джерелами, вороги близько 40 разів підходили до Золотих воріт, але взяти їх так і не змогли. Ярослав Мудрий спорудив Золоті ворота з надбрамною церквою Благовіщення як головну тріумфальну браму Києва. Золотоворітська вулиця з ХІ ст. поєднувала Золоті ворота з Софійським собором. Золоті ворота були діючими до середини ХVШ ст. та входили до оборонної системи міста.

Назви вулиць розповідають нам і про давні церкви – Десятинна вела до церкви Богородиці (Десятинної, на утримання якої князь віддавав десяту частину власних прибутків) – першому відомому кам’яному храму Київської Русі. Побудована за Володимира Великого у 989-996 рр. вона ще називалась «мармуровою» («мраморяною») за багате оздоблення різьбленим мармуром [16, с. 62].

В Нижньому місті (Поділ) з ХVП ст. існувала фортифікаційна Лінія, зведена із земляного валу зі зрубами нагорі та сімома в’їзними брамами [9, с. 53]. У першій половині ХVШ ст. було збудовано Києво-Подільське дерев’яне укріплення з валами і баштами навколо Подолу з боку Дніпра і Оболоні [3, с. 142-143]. Лінія земляних укріплень проходила по річці Глибочиці і пролягала між власне Подолом і т.зв. Плоскою частиною. Після величезної пожежі 1811 р., під час якої згоріло понад 2 тисяч будівель [10, с. 42], почалося перепланування й нова забудова Подолу. Укріплення було розділено проритим до Дніпра каналом – «Канавою», засипаним у 80-х рр. ХІХ ст. [9, с. 94]. Так з’явилася вулиця, дві сторони якої мають донині різні назви – Верхній Вал та Нижній Вал.

До середини ХІХ ст. Київ складався з трьох майже самостійних частин – Верхнього міста, Нижнього міста (Подолу) і Печерська. Оборонна система Печерська споруджувалась в три етапи: укріплення Печерського монастиря – перша Печерська кам’яна фортеця (кінець ХП ст.), Стара Печерська фортеця (ХVП – початок ХVШ ст.) і Нова Печерська фортеця (з 30-х років до кінця ХІХ ст.).

Старій Печерській фортеці (Цитаделі) завдячує назвою вулиця Цитадельна. До того цитадель знаходилася в Старому місті — в Андріївському укріпленні. На початку 70-х рр. XVII ст. у зв’язку із загрозою турецької агресії у Києві розпочалися значні будівельні та фортифікаційні роботи, що продовжувались приблизно 20 років [1, с. 11].

1672 р. києвським воєводою було призначено Ю.П. Трубецького, що запропонував замінити дерев’яні укріплення на земляні. Але будівництво почалось вже за його наступника О.О. Голіцина. 1679 р. реєстрові козаки гетьмана І. Самойловича побудували навкруги Печерської Лаври укріплення у вигляді ровів та валів, які в плані нагадували квадрат [1, с. 62-63].

В 1698 — 1701 рр. навколо Верхньої Лаври було споруджено фортечну стіну завдовжки 1190 м з чотирма вежами і трьома брамами, завтовшки близько З м, висотою близько 4 м. Пізніше цей мур увійшов до складу Печерської фортеці [12, с. 77].

Будівництво фортеці саме на Печерській горі вирішено було проводити тому, що вона своїм південним боком прилягала до Наводницького яру і Наводницького шляху, який вів до дерев’яного мосту через Дніпро - міст був тимчасовий плавучий (нині там знаходиться міст ім. Є.О. Патона) [2, с. 39]. Він зв’язував Київ з лівим берегом Дніпра і, отже, із шляхом на Москву, яким везли на Печерську гору порох, зброю, військове спорядження, амуніцію. На початку ХVШ ст. з’являється вулиця Московська, що стає головною вулицею міста до 30-х років ХІХ ст. [9, с. 400].

Печерську фортецю заклали під час Північної війни Росії зі Швецією у серпні 1706 р. Автори проекту - досвідчені військові інженери Геллерт, Бреклінг, Лямот де Тампій, князь Трубецькой. Керівництво інженерними роботами здійснював офіцер-фортифікатор Гофман. Йому всіляко сприяв київський генерал-губернатор Д.М. Голіцин. Нагляд за будівництвом Печерської фортеці доручено гетьману І. Мазепі. Для надійності Петро І приставив до нього російського полковника Гейсена [3, с. 132]. Основною робочою силою на будівництві були реєстрові козаки.

В 1708 р. Печерська фортеця була в основному побудована. Її оточував могутній земляний вал з дев’ятьма бастіонами. Зведено також три кам’яні в’їздні брами, обладнано три равеліни, глибокий сухий рів. У 1711 р. київський генерал-губернатор залишив стару цитадель (на території Дитинця) і оселився на Печерську. До фортеці перемістилися головні адміністративні та військові установи царської влади в Києві. Таким чином, Печерська фортеця почала виконувати функцію загальнокиївської цитаделі. Остаточне завершення її будівництва припадає на 1723 р.

Новий етап побудови оборонних споруд на Печерську припадає на 30-ті роки ХІХ ст. Микола І вважав Київ важливим стратегічний пунктом на півдні і наполягав на посиленні його обороноздатності. В березні 1830 р. царем було затверджено план будівництва Нової Печерської фортеці. Автором плану був видатний військовий інженер, начальник Інженерного управління Військового міністерства генерал-лейтенант К.І. Опперман [5, с. 23]. На думку відомого історика і києвознавця М.О. Рибакова спорудження Нової Печерської фортеці було викликано не військово-стратегічною необхідністю, а амбіціями російського царя [14, с. 107]. Печерськ перетворився на фортечну зону, а Московська віддала статус головної вулиці міста Хрещатику [11, с. 228-229].

Спорудження фортеці в основному припадає на 1831-1852 рр., проте фортифікаційне будівництво тривало і пізніше. У 60—80-х рр. XIX ст. будуються, зокрема, саперний табір із саперними дачами та саперне шосе [14, с. 104-107]. Так в Києві з’явилася історична місцевість – Саперна Слобідка, про яку сьогодні нагадує назва вулиці Саперне поле.

Києво-Печерська фортеця зберігала свій статус менш ніж 50 років. Вона не брала участі в бойових діях, з її бастіонів не було зроблено жодного пострілу. Втративши оборонне значення, вона в 1897 р. була перетворена на фортецю-склад.

З будівництвом Нової Печерської фортеці пов’язана назва Еспланадної вулиці. Еспланадою називалася незабудована територія між фортецею та містом, міськими спорудами. За планом площа фортеці з еспланадою становила 908 дес. 456 кв. саж. Для розміщення виселених жителів Печерська (під час спорудження фортеці було зламано 1180 будинків [14, с. 104]) було виділено територію вздовж Васильківського шляху (сучасна вулиця Велика Васильківська) до річки Либідь. Район розселення дістав назву «Нове строєніє». «Еспланадні правила» діяли до 1880 р. [14, с. 104] і значно стримували забудову Печерська. На північному заході фортеці еспланада охоплювала практично всі Липки й тягнулася майже до Хрещатика [7, с. 83]. Навіть після часткового пом’якшення еспланадних обмежень у Липках дозволялось споруджувати лише кам’яні одно- і двоповерхові будинки [6, с. 10-11]. В 40-х роках ХІХ ст. Еспланадними називались також сучасні вулиці Богомольця та Суворова.

Кріпосний провулок, який проходив по території фортеці, зберіг свою назву дотепер з 1869 р. Тоді після затвердження Міністерством внутрішніх справ Російської імперії пропозицій комісії по найменуванню та перейменуванню вулиць Києва у місті отримали назви близько 140 вулиць [13, с. 176-177].

«Історичних» назв київських вулиць ще багато. Ми зупинилися лише на деяких з них. Ними варто цікавитися і киянам, і гостям столиці. Знати, пам’ятати й дбайливо зберігати для нащадків.

Література:

1.      Алферова Г.В., Харламов В.А. Киев во второй половине ХVП века. Историко-архитектурный очерк. – К.: Наукова думка, 1982. – 159 с.

2.     Анисимов А. Скорбное бесчувствие. На добрую память о Киеве, или грустные прогулки по городу, которого нет. – К.: «TABACHUK Ltd», 1992. – 264 с.

3.     Берлинський М.Ф. Історія міста Києва. – К.: Наукова думка, 1991. – 318 с.

4.     Брайчевський М.Ю. Коли і як виник Київ. – К.: Вид-во АН УРСР, 1963. – 163 с.

5.     Голованов О. Інженерна підготовка міста Києва до оборони напередодні та під час війни 1812 року / Київська старовина. – 2000. - № 4.

6.     Друг О.М., Малаков Д.М. Особняки Києва. – К.: «Кий», 2004. – 823 с.

7.     Забудова Києва доби класичного капіталізму або коли і як місто стало європейським. – К.: ВАРТО, 2012. – 559 с.

8.     Історія української культури У п’яти томах. Т.І: Історія культури давнього населення України. К.: Наукова думка, 2001. – 1135 с.

9.     Київ: Енциклопедичний довідник. – К.: Головна редакція УРЕ, 1981. – 735 с.

10.           Левицький О. Пожежні тривоги / Хроніка 2000. Вип. 51-52. Тератургіма київська. Київ – свята земля. – 2002.

11.           Макаров А.Н. Малая энциклопедия киевской старины. 2-е изд. – К.: Довіра, 2005. – 558 с.

12.           Очерки истории Киево-Печерской лавры и заповедника. – К., 1992.

13.           Пономаренко Л. Вулиці, площі, провулки Києва (Історичний нарис) / Історико-географічні дослідження в Україні. Збірка наукових праць. – К.: Інститут історії України НАН України, 1998.

14.           Рибаков М.О. Невідомі та маловідомі сторінки історії Києва. – К.: «Кий», 1997. – 374 с.

15.           Сагайдак М.А. Великий город Ярослава. – К.: Наукова думка, 1982. – 96 с.

16.           Толочко П.П. Древний Киев. – К.: Наукова думка, 1983. – 327 с.

17.           Толочко П.П. Історична топографія стародавнього Києва. – К.: Наукова думка, 1970.