ЗАКОНОДАВЧІ АКТИ РОСІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЇ ЯК ІНФОРМАТИВНЕ ДЖЕРЕЛО З ІСТОРІЇ ЄВРЕЇВ УКРАЇНИ (КІНЕЦЬ XVIII – ПЕРША ПОЛОВИНА XIX ст.)

«Полное собрание законов Российской империи» [1] є універсальним джерелом, в якому найповніше представлено закони Російської держави початку XVIII- початку XX ст. Цей цілісний, історично сформований комплекс джерел дозволяє осягнути основні аспекти урядової політики Росії щодо іноземців. Значний хронологічний період документів цього видання дає можливість простежити еволюцію законотворчості, політичну спрямованість діяльності уряду і особливості регіональної політики.

Протягом досліджуваного періоду політика царського уряду щодо представників єврейського населення не була однозначною і постійно змінювалась у тому чи іншому напрямку, але загалом вона мала обмежувальний характер.

Законодавство Російської імперії відносило євреїв до тієї категорії «інородців», чиї права визначалися особливими законами (виняток було зроблено лише для караїмів та вихрещених євреїв, на яких поширювалися правила загального законодавства). Особливих правил було дуже багато. Вони охоплювали всі сторони життя євреїв і були вміщені майже в кожному томі зібрання законів. Ці правила стосувалися не лише права проживання й пересування, а й віри та зовнішніх виявів релігійного життя євреїв, особистих прав представників цієї національності, а також їхньої економічної діяльності.

Царський уряд обмежував територію розселення євреїв в імперії і, зокрема, в Україні низкою законодавчих актів. У 1791 р. після скарг московського і смоленського купецтва та звинувачення євреїв у «підриві торгівлі» Катерина II визначила особливим списком місцевості, за межами яких представникам цієї національності не дозволялося проживати [2, с. 287].

А в іменному указі від 23 грудня 1791 р. уточнювалося, де можуть проживати нові піддані (Катеринославське намісництво і Таврійська область) й підкреслювалося, що «євреї не мають ніякого права записуватись у купецтво у внутрішніх російських містах і портах...» [3, с. 287]. Це поклало початок створенню «смуги єврейської осілості».

«Смуга єврейської осілості» стала основою подальшого законодавства про євреїв. Її існування було підтверджене «Положенням про євреїв» 1804 і 1835 pp. На початок XX ст. «смуга» охоплювала 15 губерній, 8 з яких були українськими: Київська, Волинська, Подільська, Катеринославська, Херсонська, Таврійська, Полтавська і Чернігівська. Незважаючи на те, що питання про необхідність знищення «смуги осілості» не раз піднімалося в урядових колах, вона проіснувала до 1917 р. і була скасована після Лютневої революції.

Згодом, коли 3 травня 1795 р. вийшов іменний указ про проведення ревізій у південно-західних губерніях, майже всі євреї були приписані до вільних міських станів - купців і міщан за місцем проживання в містах і містечках. Їм дозволялося займатися торгівлею і ремеслами, а єврейським кагалам вказувалося на те, що вони не повинні займатись ніякими справами, окрім відправлення обрядів та богослужіння [4, с. 694].

Іменним указом від 23 червня 1794 р. за дозвіл на міщанські та купецькі промисли євреї були обкладені подвійними (порівняно з особами християнського віросповідання) податками [5, с. 532].

Таким чином, законодавча діяльність царського уряду в цьому напрямку із самого початку свідчила про його намагання взяти під свій контроль економічну та громадську діяльність євреїв.

У той час розроблялися різні проекти влаштування подальшого життя єврейського населення. В 1802 р. урядом Олександра І було створено перший «Комитет о благоустройстве евреев». Офіційно завданням комітету було вироблення загальної єврейської реформи, але фактично головною його метою було вирішення проблеми накопичення євреїв у селах, а також можливості подальшого проживання євреїв у повітах в ролі орендарів і корчмарів.

Результатом діяльності комітету стало затверджене 9 грудня 1804 р. «Положення про євреїв», яке складалося з 54-х параграфів, об'єднаних у 6 розділів [6, с. 731-737]. Воно стало першим систематизовано розробленим законодавством царського уряду щодо євреїв і мало загалом ліберальний характер. У передмові до «Положення» підкреслювалося, що утворення комітету і видання даного закону було викликане скаргами «на різні зловживання і безпорядки на шкоду землеробству і промисловості обивателів у тих губерніях, де євреї проживають...» [7, с. 731].

«Положення» передбачало різні заходи в усіх сферах життя євреїв. У розділі «Про освіту» (§ 1-10) йшлося про надання євреям можливості навчатися в російських народних училищах, гімназіях, університетах, як і дітям інших національностей. Якщо ж євреї не хотіли віддавати дітей до державних шкіл, то мали право за власні кошти засновувати спеціальні єврейські школи з викладанням однієї з мов – російської, польської чи німецької.

«Положення» 1804 р. поділяло єврейське населення на 4 класи: а) землероби; б) фабриканти і ремісники; в) купецтво; г) міщанство. Всі євреї були зобов'язані записатися до одного з них.

До категорії купецтва належали купці І, II і III гільдій, корчмарі, дрібні торгівці, власники постоялих дворів. Євреям-фабрикантам, які бажали заснувати суконні, полотняні та інші фабрики, обіцяно було виділити землі під їх будівництво і грошові кредити. Для цього в кожній з губерній, приєднаних від Польщі, мав бути утворений щорічний капітал до 20 тис. руб. (§21).

Всі євреї-ремісники, фабриканти і землероби звільнялися від подвійного оподаткування (§§ 19, 21, 24).

Значні пільги надавались євреям-землеробам. Їм дозволялося купувати незаселені землі (тобто без кріпосних селян), а також використовувати на ній працю найманих робітників, поселятися на поміщицьких землях на правах орендарів, чи на державних – у губерніях Київській, Волинській, Подільській, Катеринославській, Херсонській, Таврійській. На ці потреби для початку їм відводилося до 30 тис. дес. землі (§§ 13, 14, 17).

Всі поселенці на 10 років звільнялися від податків, крім земських повинностей, і при поселенні могли отримувати кредити (§ 18).

На поміщицьких землях єврейські сім'ї звільнялися від судової влади поміщика, але, залишаючи його, мали неодмінно засвідчити виконання всіх обов'язків щодо власника. Новий закон порушив існуючу для євреїв заборону виходити за смугу осілості, дозволивши фабрикантам, купцям і ремісникам з дозволу губернатора тимчасово селитися з сім'ями у внутрішніх губерніях і столицях (§ 28).

«Положення» 1804 р. містило також ряд обмежень, що стосувалися євреїв. Згідно з § 34, їм заборонялося «мати шинки та постоялі двори в селах і біля великих доріг ні під своїм, ні під чужим іменем, вони не могли продавати в них вина і навіть проживати в них..., хіба-що проїздом» [8, с. 734-735]. Влада карала також і поміщиків, які сприяли правопорушенням євреїв, здаючи їм в оренду свої маєтки. На них накладалися штрафи: вперше – 5 руб., вдруге – 10 руб., а після третього разу такий поміщицький маєток забирався на 10 років під опіку. І все ж в подальшому, незважаючи на ці суворі покарання, євреї намагались, обходячи різними способами закон, володіти шинками й займатися торгівлею спиртними напоями.

«Положення» 1804 р. торкалося й релігійної сфери. Воно зберігало за євреями свободу релігії, але скасувало право кагалів і рабинів застосовувати публічні покарання. Це обмеження було викликане здебільшого релігійною боротьбою між хасидами і миснахідами, яка точилася в той час. Внаслідок цього релігійного розколу їм було дозволено мати власні синагоги і рабинів [9, с. 736-737].

Вирішуючи єврейське питання в імперії, царський уряд особливого значення надавав наверненню євреїв у християнство. Надаючи вихрещеним євреям різні пільги, влада заохочувала їх до прийняття християнської віри. Іменним указом від 20 квітня 1811 р. євреї, які перейшли в християнську віру, звільнялись від рекрутської повинності [10, с. 618].

В січні 1817 р. найважливіші єврейські справи зосередилися в руках обер-прокурора Святого Синоду князя О. Голіцина. Для успішного проведення переходу євреїв у християнську віру того ж року було засноване «Товариство ізраїльських християн», яке «цар взяв під свою опіку» [11, с. 119-123]. Офіційно воно було створене для підтримки вихрещених євреїв і тих, хто ще мав намір перейти в християнську віру. Широкі пільги, які надавались євреям-вихрестам, свідчили про те, що уряд у такий спосіб намагався асимілювати єврейське населення.

Євреям, які ставали членами цього Товариства, уряд безкоштовно роздавав землі у спадкове володіння для домашнього господарства (земля відводилась на все товариство, а не окремому його члену, вона не могла бути продана, закладена чи ще якимось чином передана в інші руки). Таким особам дозволялося займатись різними ремеслами, торгівлею, засновувати й утримувати фабрики і заводи, варити пиво, курити вино та виробляти інші алкогольні напої як для власного споживання, так і на продаж у межах своїх поселень. Вони звільнялися від різних повинностей і податків [12, с. 119-123].

Однак, незважаючи на всі пільги, євреї не поспішали міняти віру. І вже в 1824 р. князь Голіцин, переконавшись у безперспективності цієї справи, доповідав про це Олександру І. Проте Товариство продовжувало існувати (переважно на папері) до 1833 p., коли воно було ліквідоване [13, с. 193].

13 квітня 1835 р. Микола І затвердив нове «Положення про євреїв». У ньому він декларував свій намір привернути євреїв до землеробства. Для цього були розширені пільги: дозволялося одержувати в безстрокове користування не тільки казенні землі, але й купувати, продавати й орендувати землі у смузі осілості. Єврею, який купував ділянку землі і оселяв на ній не менше 50 своїх одновірців, присвоювалося звання «личного почетного гражданина», а якщо чисельність створеної таким чином колонії сягала 100 осіб, це звання ставало спадковим. Колоністам дозволялося займатися промислами і ремеслами [14, с. 308-323].

26 грудня 1844 р. уряд Миколи І видав Положення про євреїв-землеробів, за яким всі витрати по колонізації були віднесені на рахунок єврейського збору «коробочки» (казенного єврейського громадського податку). Подальше переселення євреїв здійснювалося виключно за їх власні кошти. На базі відрахувань із «коробочного збору» в 1847 р. був створений єврейський поселенський капітал як фонд для фінансування їх переселення. У 1849 р. були утворені ощадні і допоміжні каси для євреїв-колоністів. Зазначене Положення надавало право на перші три роки наймати християн для навчання господарству. Цим побічно підкреслювалося, що вживані раніше методи навчання євреїв селянській праці виявилися неефективними [15, с. 910-917]. Безумовно, найнятий досвідчений селянин міг за три роки багато чому навчити початкового землероба. Проблема полягала в тому, що незаможний єврей-землероб не мав засобів для найму.

Таким чином, всі проаналізовані законодавчі акти кінця XVIII – першої половини XIX ст. свідчать, що царський уряд активно намагався вирішити єврейське питання, яке постало перед владою з приєднанням до імперії, за поділами Речі Посполитої, литовських, білоруських і правобережних українських земель, коли понад мільйонна маса єврейського населення потребувала юридичної легітимації. Постанови Сенату та царські укази доби Катерини II, Павла І та Олександра І свідчать про намагання вписати нових підданих в етнічну структуру імперії, взяти під контроль їх економічну та громадську діяльність, врегулювати проблеми єврейського життя. Царська влада прагнула вирішити єврейське питання, ліквідуючи етнічну, соціальну та релігійну специфічність євреїв, намагаючись змінити спосіб занять єврейського населення, зокрема залучити його до землеробства через створення єврейських землеробських колоній, асимілювати його шляхом навернення у християнство.

Однак серед заходів російського самодержавства переважала практика обмежень і заборон, яка сягнула свого апогею за доби Миколи І. Основою антиєврейського обмежувального законодавства було запровадження наприкінці XVIII ст. смуги єврейської осілості, яка проіснувала до 1917 р.

Поставши в Російській імперії в досліджуваний період, єврейське питання не було вирішене і в подальшому залишалося одним з найгостріших, і до нього царська влада змушена була постійно повертатися.

Література:

1. Полное собрание законов Российской империи (далі ПСЗ). - 1-е  собрание: В 45 т. – СПб., 1830; 2-е собрание: В 55 т. – СПб., 1830-1884; 3-е собрание: В 33 т. – СПб., 1881-1913.

2. ПСЗ. - 1-е собрание. – Т. 23 (1789 – 31 октября 1796), № 17006. – С. 287.

3. Там само.

4. ПСЗ. - 1-е собрание. – Т. 23 (1789 – 31 октября 1796), № 19327. – С. 694-695.

5. ПСЗ. - 1-е собрание. – Т. 23 (1789 – 31 октября 1796), № 17224. – С. 532.

6. ПСЗ. - 1-е собрание. – Т. 28 (1804-1805), № 21547. – С. 731-737.

7. Там само.

8. Там само.

9. Там само.

10. ПСЗ. - 1-е собрание. – Т. 31 (1810-1811), № 24599. – С. 618.

11. ПСЗ. - 1-е собрание. – Т. 34 (1817), № 26752. – С. 119-123.

12. Там само.

13. ПСЗ. - 2-е собрание. – Т. 8 (1833), № 6085. – С. 193.

14. ПСЗ – 2- е собрание. – Т. 10 (1835), № 8054. – С. 308-323.

15. ПСЗ – 2- е собрание. – Т. 19 (1844), № 18562. – С. 910-917.

Науковий керівник:

доктор історичних наук, професор Гедьо Анна Володимирівна.