НАРОДНИЙ РУХ УКРАЇНИ: ПРОБЛЕМА ВИНИКНЕННЯ.

І хоча започаткований процес, що мав назву перебудова, значно суперечливіший і складніший від запропонованого тлумачення, все ж варто відзначити, що саме її гуманітарна складова відіграла ключову роль у зміні світоглядних орієнтирів і мала найбільше значення в наступному розвитку незалежної Української держави.

Не випадково, виникнення такої громадсько-політичної організації як Народний Рух України не можна розглядати поза її контекстом, з одного боку, а з іншого – ігнорувати сам факт становища української нації на той час. Тому особливої уваги вимагає аналіз двох взаємозалежних аспектів – загальнодемократичного та національного у процесі кристалізації рухівської ідеї. Таке поєднання в історії українського національного руху не нове. Схожі риси притаманні були українській революції 1917 – 1921 рр. доби Центральної Ради та Директорії.

У контексті наукової проблеми дослідження цінною є монографія Г. Гончарука „Народний Рух України: історія” [4], де здійснено першу спробу комплексного вивчення НРУ, простежено основні етапи створення та розвитку організації, її організаційного зміцнення. Однією з перших публікацій стосовно проблем виникнення і становлення Народного Руху України була невеличка за обсягом, але важлива за змістом  монографічна праця О. Гараня „Від створення Руху до багатопартійності” [2], яка побачила світ у 1992 р. Як зароджувався Рух? Які основні тенденції у його політиці? Як закладалися підвалини багатопартійної системи в Україні? Над цими питаннями української ще недавньої історії розмірковував автор – історик-політолог, один з учасників перших київських політичних об’єднань.

Метою продиктовано основні завдання дослідження, які автор намагається розв’язати в процесі вивчення наукової проблеми: проаналізувати загальні тенденції й особливості розвитку, визначальні напрями діяльності НРУ та його впливу на національно-політичні процеси; провести історико-теоретичний аналіз передумов виникнення, ідеологічно-політичні витоки Народного Руху України, причин його актуалізації наприкінці 80-х рр. XX ст. на тлі доби перебудови в СРСР.

На середину 1980-х рр. тоталітарна фаза була подолана, а в усіх сферах життя різними темпами відбувався процес детоталітаризації. Зокрема, в політичному житті домінували авторитарні риси [1, с.125]. Саме тому український національний рух отримав чергову можливість для розвитку в легальних, а не конспіративних формах як це спостерігалося в роки сталінізму. Це, в свою чергу, дозволяло сподіватися на поступове залучення до нього широких верств населення в міру ослаблення тиску зі сторони партапарату, що уособлював авторитарний режим. На головне питання, яке постало на початку перебудови, хто має очолити цей процес, відповідь була дана очевидна – КПРС як „керівна і спрямовуюча сила радянського народу”. На квітневому пленумі 1985 р. М. Горбачов це чітко означив: „В авангарді народу завжди йшла і йде ленінська партія, партія комуністів. Сьогодні вона покликана очолити всенародний рух за прискорення соціально-економічного розвитку країни” [1, с.127]. Однією з умов для успішного втілення обраного курсу черговий ХХVІІ з’їзд КПРС назвав дотримання партійними ланками всіх рівнів курсу квітневого пленуму [1, с.128]. Здійснення цього відбувалося шляхом ротації кадрів та стимулюванням приходу нових сил у партію. Зокрема, до січня 1988 р. протягом двох років в Україні було замінено 1912 працівників, що затверджувалися ЦК КПУ.

У червні 1989 р. ідеологічним відділом проведено соціологічне опитування, яке засвідчило продовження поглиблення процесу втрати довіри до партії та її органів як з боку трудящих, так і комуністів. КПУ підтримувала лише третина населення та 62 % комуністів. Спостерігалася тенденція до звуження соціальної бази – більшість робітників промисловості, будівництва, транспорту, зв’язку проголосували б проти партії – 40 %, і лише 26,3 % підтримали б її ініціативи [7. с.204]. Всупереч історичним традиціям Російської соціал-демократичної робітничої партії саме селяни виявилися найбільшою групою підтримки КПРС, що в умовах посилення модернізаційних процесів зовсім не сприяло росту її популярності.

Найбільший ідейний вплив на створення НРУ мали народні фронти Прибалтійських республік, котрі боролися за демократизацію суспільного життя, адже практиці кавказьких фронтів характерна релігійна ворожнеча, авторитаризм. Навіть експерти КПУ, аналізуючи проект програми НРУ, відзначали в ній саме прибалтійські впливи. „Проект програми НРУ – документ далеко не оригінальний. Назви розділів і багато програмних положень запозичено із „Загальної програми Народного фронту Естонії”, з підготовленої “Саюдісом” ”Проекту Конституції Литовської РСР” та інших документів прибалтійських народних фронтів”, – говорилося в аналітичній записці, підписаній директором інституту історії партії при ЦК КПУ Ф. Рудичем.

Першими в Україні ідею створення народного фронту підтримали дисиденти. Поштовхом для їх роботи якраз і стало виникнення Народного фронту в Естонії. Насамперед було реорганізовано Українську гельсінську групу в Українську Гельсінську Спілку. Дещо пізніше у Львові створено ініціативну групу по створенню демократичного фронту підтримки перебудови, ядро котрої склали брати Горині, В. Чорновіл, І. Калинець та І. Макар. На мітингу 7 липня 1988 р. цю ідею було вперше озвучено публічно. Демократичний фронт задумувався як своєрідна федерація неформальних об’єднань, що гарантуватиме кожному з них збереження власного обличчя.

Погодимося із думкою історика О. Гараня, що усім цим об’єднанням не вистачило сил, політичних лідерів, здатних очолити процес згуртування опозиційних сил у межах всієї республіки, і, головне, їм не вдалося подолати протидію влади [2, с.17]. Причина цього очевидна – допоки влада представляла собою єдиний моноліт, в межах якого еліта могла узгоджувати свої інтереси, будь-які спроби „знизу” створити опозиційний рух були приречені на невдачу.

Аналіз викристалізації рухівської ідеї ще попереду, натомість наразі зупинимося на вкрай важливому аспекті об’єднання інтелектуальних сил української інтелігенції із зростаючим культурницьким і вже помітно політизованим неформальним рухом. В Україні його піднесення розпочинається не раніше 1988 р. О. Бойко виділяє такі характерні риси та особливості неформальних об’єднань: 1) стихійний процес формування; 2) розбудова неформальних структур „знизу” під впливом народної ініціативи; 3) об’єднання громадян на основі спільних інтересів та особистих стосунків; 4) відсутність на початковому етапі чіткої регламентації діяльності; 5) обрання, а не призначення лідера на основі визнання його авторитету та компетентності у відповідному виді діяльності; 6) консолідація на основі демократичних засад; 7) порівняно значний ступінь самостійності та незалежності від державних та політичних структур [1, с.24]. Додамо також відсутність єдиного членства, переважання вербальної комунікації над іншими видами передачі й обміну інформацією, локальний характер діяльності тощо.

Уже в червні 1989 р. партійні органи звітували про діяльність більше ніж 47 тисяч самодіяльних об’єднань наступної спрямованості: соціально-політичної – 6957, культурно-історичної – 1460, екологічної – 1946, художньо-розважальної – 10 859, фізкультурно-оздоровчої – 6124, спортивно-технічної – 4239, колекційно-збиральницької – 685. Втім, особливе занепокоєння в партійних чинів викликала діяльність 14 політизованих угрупувань – київських׃ Українського культурологічного клубу, Української народно-демократичної ліги, „Громади”, „Спадщини”, „Товариства реабілітованих політв’язнів”, Комітету за відродження Української автокефальної православної церкви, львівських׃ Комітету захисту Української католицької церкви, „Товариства Лева”, одеського Народного союзу сприяння перебудові, ялтинської „Доброї волі”, харківських „Апрєля” й „Шани”, івано-франківського Українського християнсько-демократичного фронту, а також Української Гельсінської спілки, яка нараховувала 9 обласних осередків [1, с.140-141].

Паралельно до розгортання неформального руху відбувається еволюція в поглядах української інтелігенції на становище української нації. Виступи письменників сміливішають на ІХ з’їзді СПУ, в червні 1986 р., коли вперше публічно висловлено занепокоєння станом розвитку української мови.

Яскравим свідченням зближення інтересів української інтелігенції та неформалів стало створення республіканських організацій Товариства української мови, Меморіалу та Зеленого світу. Простежимо це на прикладі виникнення першої з них. У лютому 1988 р. на засіданні колегії СПУ по зв’язках із навчальними закладами, ініціативу академіка АН УРСР В. Русанівського щодо створення „Товариство рідної мови” підтримав І. Драч.

Цікаві дані по Львівській області на січень 1990 р. щодо намірів населення голосувати за різні громадсько-політичні організації. За ТУМ проголосувало б 65 % опитаних, проти – 6, не визначилося – 24; НРУ – 58, 9, 28 % відповідно; Меморіал – 31, 14, 47 %. Як бачимо ці організації мали різні соціальні бази. ТУМ підтримувало 65 % колгоспників, 68 % інтелігенції та інженерно-технічних працівників, 68 % молоді, 69 % комсомольців, 67 % українців та 36 % росіян, тоді як НРУ – 71 % інтелігенції, 64 % робітників, 61 % інженерно-технічних працівників, 65 % молоді, 66 % комсомольців, 60 % українців та 32 % росіян, а Меморіал – 44 % інтелігенції, 35 % робітників, 36 % інженерно-технічних працівників , 32 % молоді, 31 % людей старшого віку, 33 % безпартійних, 31 % українців [5, с.83-87].

Усі ці питання суттєво відкоригували спрямованість майбутньої організації, зробили саму її ідею суспільно витребуваною, здатною мобілізувати різні верстви населення. І головне – дозволило саме національній ідеї стати спрямовуючим вектором у наростаючому демократичному русі. В цьому, на нашу думку, врешті-решт виявився успіх сучасного етапу українського націотворення, коли українське суспільство, на відміну від звитяг І-ї половини ХХ ст., не було втягнутим у різні зовнішньополітичні проекти, а змогло сконцентруватися навколо побудови власної незалежної держави.

У процесі кристалізації рухівської ідеї виділимо наступні етапи:  Публічні висловлювання потреби створення народного фронту в підтримку перебудови (липень – вересень 1988 р.); підтримка ідеї письменницькою організацією та робота над програмовими документами (жовтень 1988 – 16 лютого 1989 рр.); публічне обговорення програмних документів (16 лютого – 9 вересня 1989 р.).

Особливості першого – неформального етапу нами вище проаналізовано. Спроби у Львові й Вінниці створити щось на зразок прибалтійських фронтів виявилися невдалими. Однак, без них реалізація ідеї руху в підтримку перебудови, безперечно, розтягнулася б у часі. На це вказує один із ініціаторів НРУ В. Терен: „Ідея якоїсь об’єднувальної сили, спільного громадського руху вже аж витала в повітрі. Хочу підкреслити, що коли б цю ідею не висунули ми, це зробив би хтось інший. Скажу так: на це ми були приречені. Просто всі відчували, що треба щось робити, треба комусь ось-ось починати” [6, с.49]. Другий етап розпочався у жовтні 1988 р., коли на екологічному семінарі СПУ пропозицію Ф. Бурлачука щодо створення народного фронту підтримав С. Плачинда. Однак тоді жодного рішення не прийняли. 30 жовтня на неформальних зборах київських письменників В. Терен висловив думку створити ініціативну групу для заснування Народного фронту за перебудову й повторив це на звітно-виборних партійних зборах СПУ 1 листопада 1988 р.: „Вношу конкретну пропозицію. Назріла потреба створити на строго добровільних засадах ініціативну групу письменників на підтримку перебудови, яка б – повторюю – найпершим своїм завданням визначила об’єднання всіх перебудовних сил у республіці, консолідацію цих сил [4, с.154].

До першого складу ініціативної групи увійшли В. Яременко, В. Чмир, В. Дончик, В. Терен, а згодом долучилися І. Дзюба та С. Тельнюк, котрі й розпочали роботу над програмою. Однак, вирішальне значення на даному етапі для ідеї руху мали збори київських письменників 23 листопада 1988 р. з порядком денним „Про створення ініціативної групи Народного Руху України за перебудову”, які вели П. Мовчан і В. Терен. Їх наслідком стало створення ініціативної групи в складі І. Драча (голова), Д. Павличка, С. Тельнюка, М. Слабошицького, В. Терена, П. Мовчана, В. Яременка, В. Брюховецького, А. Погрібного, І. Ющука, В. Дончика, І. Дзюби, В. Чмира, О. Божка, Г. Сивоконя, та доручення їй створити проект Програми НРУ за перебудову [8, с.58-59]. Свою роботу комісія скінчила 30 січня 1989 р., а 31 січня на загальних зборах Київської письменницької організації Програму НРУ та звернення до українського народу схвалено. На початку лютого пленумом СПУ прийнято рішення – створити НРУ й опублікувати в пресі програмні документи.

Офіційна партійна позиція на роботу ініціативної групи була висловлена у виступі Л. Кравчука на зборах 31 січня 1989 р. Високопосадовець ідеологічного відділу ЦК заявив, що програмні документи НРУ претендують на створення альтернативної КПРС організації, яка прагне вбити клин між трудящими республіки та партійним і радянським апаратом. На його думку, зусилля авторів проекту спрямовані на демонтаж централізованої держави та ліквідацію політичної єдності країни, а тому загальний висновок однозначний – потреби у створенні НРУ немає [6, с.95]. Третій етап розпочався після публікації в „Літературній Україні” (17 лютого 1989 р.) звернення ініціативної групи до українського народу та Програми НРУ за перебудову. Власне на цьому закінчився інкубаційний період у розвитку ідеї Руху, а в суспільстві розпочалася дискусія стосовно потреби в цій організації.

Насамперед відзначимо обережну лінію української інтелігенції. Виступи В. Яворівського, І. Драча, Д. Павличка, виголошені в публіцистичному стилі, дуже завуальовано розкривали сутність кризи українців. Прагнучи зберегти лояльні відносини з частиною партапарату, вони, як значно досвідченіші діячі, уникнули прямої відповіді на завдання Руху, обмежившись доволі обтічними гаслами підтримки перебудови, демократизації суспільства та національного відродження. Головним противником постає партапарат, котрий узурпував владу в країні й протистоїть усім позитивним зрушенням. Значно глибшими були доповіді В. Черняка та М. Швайки про реформи в економіці, М. Брайчевського про традиції української державності та С. Конєва про боротьбу за виборчий закон, тобто теми так би мовити другого порядку. Погляди цієї частини інтелігенції підсумував у своєму виступі І. Дзюба. На його думку, успіх національного відродження прямо зв’язаний з долею перебудови. Її крах став би крахом усіх надій українців і тих надбань, які вже є. Справа національного відродження має бути розрахована на роки й десятиліття конструктивної праці, а не на вибуховий момент. Тому головну увагу варто звернути на збереження міжнаціонального миру в Україні. Окреслений шлях передбачає: 1) вихід УРСР на рівень справжнього суверенітету; 2) заміна етнічного націоналізму територіальним патріотизмом; 3) рівноправність громадян республіки всіх національностей [7, с.99 – 101].

Позиція І. Дзюби на установчому з’їзді була розкритикована В. Чорноволом. Він, зокрема, не погодився з думками Дзюби щодо поспішності впровадження національної символіки та несприйняття позиції радикально налаштованих сил щодо радикалізації перебудовних гасел. У виступах В. Чорновола, Л. Лук’яненка, М. Гориня була закладена принципово інша концепція Руху. У ній, насамперед, акцентувалася увага на державотворчій лінії УГС, яку партапарат штучно протиставляє решті націонал-демократичних сил, спробах створення народних фронтів у Львові та Вінниці. Ця лінія – вільна, незалежна, самостійна Україна, а головне завдання Руху – боротьба за демократизацію та свободу друку . Сама концепція перебудови для них втратила сенс, хоча процеси демократизації залишаються тією платформою, на котрій варто реформувати суспільство. М. Горинь, зокрема, констатував, що „чотири роки перебудови не перетворили Радянський Союз у правову державу, Україну – у суверенну республіку, а її населення – у вільних громадян, захищених законом і рівних перед ним [1, с.157].

Актуалізація рухівської ідеї в суспільстві стала ознакою його політизації, відмови від пасивного сприйняття готових рішень до готовності самостійно їх виробляти й відповідати за них. Не випадково цей перехід був позначений пошуком нових форм участі в громадському житті країни поза межами партійних структур. Ключове значення для реалізації ідеї народної організації в підтримку перебудови мали внутрішні процеси в Спілці письменників УРСР, спрямовані на підвищення суспільної ролі інтелігенції, гуманітарної еліти в житті суспільства, котрі співпали зі зростанням низової активності громадян, реалізованої в масовому неформальному русі. З самого початку рухівська ідея була синкретичною, поєднувала в собі часом полярні погляди на стратегію й тактику боротьби. Радикальні погляди УГС на початковому етапі не були визначальними. Домінувала поміркована лінія київської інтелігенції, яка передбачала еволюційний поступ.

ЛІТЕРАТУРА

1. Бойко О. Україна 1991 – 1995 рр.: тіні минулого чи контури майбутнього? – К.: Абрис, 1996. – 208с.
2. Гарань О. В. Від створення Руху до багатопартійності. – К.: Знання, 1992. – 48 с.
3. Гарань А. В. Убити дракона (З історії Руху та нових партій України). – К.: Либідь, 1993. – 200 с.
4. Гончарук Г. Народний Рух України. Історія. – Одеса: Астропрінт, 1997. – 378  с.
5. Грицак Я. Нарис історії України: формування модерної української нації ХIХ −  ХХ ст. – К.: Ґенеза, 2000. –  360 с.
6. Ковтун В. Історія Народного Руху України. – К., 1995. – 382 с.
7. Литвин В. М. Політична арена України: дійові особи та виконавці. – К.: Абрис,    1994. – 496 с.
8. Мартинюк І. Чи стане „Народний Рух…” всенародним? // Філософська і  соціологічна думка. – 1989. – № 10. – с.  61.