УКРАЇНСЬКІ ВІЙСЬКОВІ ЧАСТИНИ У ЛАВАХ РОСІЙСЬКОЇ АРМІЇ ПІД ЧАС ВІТЧИЗНЯНОЇ ВІЙНИ 1812 РОКУ.

Вітчизняна війна 1812 року належить до однієї з найбільш досліджуваних тем історичної науки, оскільки до її вивчення звертаються історики як нашої країни, так й іноземні вчені. Але проблема участі українців у європейських подіях початку ХІХ ст. залишається мало дослідженою. Висвітлення внеску нашого народу в перемогу у війні є актуальною ще й тому, що ця проблема довгий час була заідеологізованою.

Основним джерелом інформації участі українців у війні 1812 року є спогади очевидців та учасників тих подій. Серед них був видатний полководець Михайло Іларіонович Кутузов, який в щоденнику описав героїзм своїх солдатів, серед яких були вихідців з України.

У дореволюційний період дану тематику досліджували різні вчені, зокрема, Аглаїмова С.П., Ахлестишев Д.П., Васенко А.П. та інші [1; 2; 7].

Крім спогадів, учені продовжували працювати з новим матеріалом, що знаходили в особистих архівах. Після подій 1917 року почався новий період у вивченні даної теми. Хоча багато вчених займались її дослідженням та до початку Другої Світової війни була видана одна праця, яку написав І. Борщак. Він досліджує війну 1812 року. Також автор робить акцент на планах Наполеона щодо України. Зроблений вагомий внесок у висвітлення подій 1812 року та роль українців у них [5].

Певні зрушення в дослідженні подій 1812 року відбулися на завершальному етапі Другої Світової війни. У той час було надруковано кілька праць, присвячених військовій справі. Наприклад, Ф.Муравін аналізує стратегію Багратіона у веденні війни [8]. Л. Безкровний опрацьовує архівні дані і видає розвідку про весь етап війни аж до її закінчення. Автор звертає увагу на постать видатного полководця М.І. Кутузова [3]. А.Буцик крім війни досліджує і крах наполеонівської імперії [6].

На сучасному етапі розвитку історичної науки вчені повертаються до вивчення різних тем, не оминаючи і війни 1812 року. З’являється новий матеріал, котрий повинен бути опрацьований, а результати опубліковані.

З перших днів війни 1812 року пліч-о-пліч із росіянами хоробро боролися з ворогом воїни-українці. Особливо їх багато було у тих частинах, які формувалися в Україні.

Першими прийняли удар супротивника кавалерійські частини. Бузькі козаки вели бої із французькими роз’їздами з 12 по 30 червня 1812 року. В ар’єргарді 1-ї армії перебували також Ізюмський, Маріупольський, Сумський гусарські полки. Охтирський гусарський, Київський і Чернігівський драгунські полки брали участь у прикритті відходу 2-ї армії. 27 і 28 червня 1812 року ар’єргард 2-ї армії вщент розгромив дев’ять наполеонівських полків біля містечка Мир (Білорусія). У цьому бою поряд з іншими відзначилися також Київський драгунський та Охтирський гусарський полки. Їх дії високо оцінив П.І. Багратіон [3, с. 41].

Під час контрнаступу російські війська вступили на територію Білорусії. Командуванням армії було поставлено завдання – визволити край від французького агресора. Даний план було покладено на корпус генерала       Ф.Ф. Єртеля, а також на українське ополчення і партизанські загони. 22 жовтня 1812 року Головний штаб наказав командуючому об’єднаного чернігівсько-полтавського ополчення генерал-лейтенанту М.В. Гудовичу заволодіти Могильовом – стратегічним опорним пунктом супротивника на півдні Білорусії. Крім них, до Могильова рухалися ополчення з Калуги (Росія) і партизанські загони під командуванням А.П. Ожаровського, Д.В. Давидова та О.М. Сеславіна. 28 жовтня 1812 року головнокомандуючий М.І. Кутузов наказав генералу об’єднаних військ Ф.Ф. Єртелю спрямувати свій корпус на Бобруйське (Білорусія).

Незважаючи на осінні дощі й білоруські шляхи, ополченці своєчасно виконали наказ. У ніч на 30 жовтня 1812 року загін ратників здійснив переправу через річку Сож (Білорусія). 2 листопада бузькі і чернігівські козаки перейшли в наступ. Французькі війська чинили опір, кожен населений пункт доводилося брати з боями. Під містом Сверстне загін ратників розбив батальйони піхоти та ескадрон французької кавалерії. У бою в с. Гедимовичі козаки в складі батальйону гренадерів розгромили піхотні і кавалерійські частини супротивника. Це було 300 осіб піхоти і 2 ескадрони кавалерії. Особливо тяжкі бої точилися під Журавичами, Пропойським та Биховим. Бій за Журавичі, де знаходилися близько 2000 солдатів, тривав два дні. Внаслідок енергійних дій ратників і козаків, супротивник був змушений залишити містечко. У бою за Бихів відзначився 3-й чернігівський козачий полк, за що 14 козаків отримали винагороду.

Населення Білорусії радісно зустрічало російську армію, в тому числі українське ополчення, надаючи їм різнобічну допомогу: ділилися із вояками запасами продовольства, віддавали коней, теплий одяг і взуття. Активна підтримка населення сприяла швидкому визволенню Білорусії.

У той час, як українське ополчення наступало на Могильов, 3-тя російська армія визволила Борисів. Таким чином, шлях відступу наполеонівської армії на захід був відрізаний. Передбачаючи можливість відходу противника на південь від Борисова, М.І. Кутузов 10 листопада надіслав розпорядження П.В. Чічагову, котрий командував об’єднаною армією (3-ою і Дунайською). У ньому йшлося про те, що Наполеон, імовірно, буде рухатися на Україну. З цього приводу М.І.Кутузов наказав об’єднати чернігівсько-полтавське ополчення з 3-ю армією і прикрити Волинь. Частина українського ополчення рушила на Белиничі, де встановила зв’язок із військами П.В. Чічагова. 12 листопада партизанський загін під керівництвом А.П. Ожаровського ввірвався до Могильова, а через два дні (тобто 14 листопада 1812 року) в місто вступив авангард чернігівсько-полтавського ополчення [3, с. 50].

Але не лише ополченці брали участь у військових діях проти Наполеона, але й українські  козацькі полки. Їх було сформовано на території України 15: 6 чернігівських і 9 полтавських. Є дані про участь 1, 6, 7 та 8-го полтавських козачих полків у бойових діях. Наприклад, 6-ий козачий полк використовувався російським командуванням для розвідки на Малоярославському шляху (Росія). Він знаходився на службі в Калужського губернатора Каверіна. За його наказом козаки збирали інформації про рух ворога, надаючи точні дані. Також цей полтавський полк використовувався при розвідці в напрямку Медини. 1-й ескадрон козаків із цього полку охороняв транспортні засоби, які рухалися до діючої армії. Це були, в основному, вози із продовольством, фуражем, одягом, зброєю [4, с. 78-79].

8-й Полтавський козачий полк, яким командував де-Коннор, писав рапорти про рух свого полку, зокрема повідомляв про наступ у напрямку Калуги через містечко Мглієв. 1-ий полтавський козачий полк очолював Куклярський, який ішов із міста Калуги до з’єднання з армією М.Кутузова. За його даними у полку налічувалося 1222 особи, зокрема: штаб-офіцерів – 1; обер-офіцерів – 8; унтер-офіцерів – 20; козаків – 1193. 7-м Полтавським козачим полком командував Олександрович, який 23 жовтня 1812 року прибув у Калужську губернію. У селі Ромаданов (Росія) він розмістив свій полк та чекав нових наказів від командування російської армії. Калузький губернатор Каверін дозволив йому залишатися в Мещерському повіті до розпорядження зі штабу армії. 3-й та 9-й Полтавський козачі полки були в складі “Летючого корпусу” генерала А.Ожаровського. До нього входив і Маріупольський гусарський полки. Їхнім завданням був похід на Смоленськ. Вони повинні здійснювати нападати на малі загони ворога, його транспортні засоби, які йшли по старому Смоленському шляху. Також повинні були здійснювати розвідку та подавати точні дані про ворога, перехоплювати їх кур’єрів, а також знищувати всі засоби для переправ, щоб не дати ворогові відступити [4, с. 79-89].

“Летючий корпус” А.Ожаровського виконував диверсійні роботи. Крім цього, його загін прикривав лівий фланг російської армії. Корпус брав активну участь у боях під Красним, у с. Повніло, Кутьково (Білорусія). Маріупольським гусарським полком командував майор Раншанін, котрий відзначився у воєнних діях за с. Кутькове, куди хотіли прорватися французи. Під час цієї сутички він був поранений.

Корпус А.Ожаровського переслідував ворога й успішно діяв у напрямку з м. Горки до м. Дубровни (Білорусія). У м. Горки ворожа кавалерія в чисельності 2000 осіб була відкинута на інші позиції.

9-й Полтавський полк був поділений. П’ять ескадронів цього полку відвоювали 800 полонених, які були захоплені у м. Горки. Три ескадрони 9-го полку залишалися при А. Ожаровському, так як були йому необхідними.

У боях за Красне взяли участь 8 козачих полків, Маріупольський гусарський і Ніжинський драгунський полки. Також ці частини відзначились при боях за м. Могильов [4, с. 84-94].

Українські військові частини не лише виконували незначні завдання, але й були безпосередніми учасниками воєнних дій. Під час Бородінської битви загинув увесь Таврійський полк. Волинський піхотний полк втратив 80% свого складу, захищаючи село Семенівське. Новоросійський, Харківський драгунський, Охтирський, Ізюмський, Глухівський, Катеринославський та Малоросійський гусарські полки входили до складу 12-ти тисячного угруповування, яке героїчно обороняло Шевардинський редут (Бородінська битва). Сумський і Маріупольський гусарські полки перебували у складі 3-го кавалерійського корпусу, що обороняв позицію біля Семенівського струмка. У корпусах Ф. Уварова і М. Платова були Ізюмський, Єлизаветградський і Чернігівський полки. Під час одного з рейдів корпус М. Платова відкинув за річку Воїну італійську кавалерійську дивізію, знищивши три ескадрони і примусивши відступити вишикуваний у каре піхотний полк супротивника      [3, с. 47-48].

Крім цього, є дані, що українські козачі полки вели бойові дії проти корпусів Шварценберга і Рельє. Цими  полками керував граф Вітт. Вони виконували різні бойові завдання. Наприклад: ескадрон 4-го Українського козачого полку поповнював артилерійські полки, які знаходилися в Острозі та Оліне. 2-й і 4-й Український козачий полк знаходилися в районі м. Брест-Литовського. 2-й полк потрапив під керівництво генерал-майора Лідерса, а 4-й залишився в Брест-Литовському. Про 1-й і 3-й козачі полки схвально відгукувався генерал-лейтенант О.Сакен командуючому Дунайської армії адміралу П.В. Чічагову. За його ж наказом вони залишилися на лівому березі Бугу, навпроти Бреста. Полковник, граф Вітт отримав наказ діяти на лівому березі Бугу вниз аж до Гронова. За даними розвідки, там вважали, що ворог збудував мости для зв’язку з Варшавою.

Українські козачі полки проводили активні бойові дії на території герцогства Варшавського. За наказом генерал-лейтенанта О.Сакена 1-й та 3-й українські козачі полки рухаються на Пінськ (Польща).

Українські полки діяли проти переважаючої сили ворога. Провівши розвідку, генерал-лейтенант О.Сакена дізнався, що австрійці та угорці під командуванням Шварценберга нараховували 30 тис., а саксонці, баварці і французи з поляками під командуванням Рельє – 20 тис. осіб. Ворожі війська не вели ніяких дій, так як знаходилися на правому березі Бугу. Дізнавшись, що армія виступила до міста Мінська, почали їх переслідувати, переправившись на правий берег Бугу біля містечка Дорогочин.

Після отримання таких даних 20 листопада корпус генерал-лейтенанта О.Сакена перейшов на правий берег Бугу. Дивізія українських козаків під командуванням полковника де-Вітта слідкувала за роз’їздами поляків на лівому березі Бугу. Через деякий час, маючи в своєму корпусі 22 тис. солдатів, генерал О.Сакен почав самостійно шукати ворога [9, с. 108-116].

Українські військові частини не тільки взяли участь в Бородінській битві, битві під Малоярославцем, у вигнанні Наполеона з території Російської імперії, у визволенні Західної України і Білорусії. Вони воювали в герцогстві Варшавському і брали участь у закордонному поході російської армії, зокрема, полтавське і чернігівське ополчення та 20 козацьких полків з України. Оскільки чисельність ополчення перевищувала 55 тис. осіб, то українське ополчення і козаки виконували важливі завдання головного командування.

32-х тисячне чернігівсько-полтавське земське ополчення посилене 7-ма полками козаків, відіграло значну роль у блокаді і взятті фортець Замостя, Модрин, Торн (Польща). Решта козачих полків брали участь у визволенні Варшави, Кракова, Дрездена, Гамбурга та інших міст Польщі й Німеччини.

У битві під Лейпцигом 4-7 жовтня 1813 року в складі російської армії було 8 козацьких полків. Так 1-й український козачий полк під час контратаки відбив кілька гармат і взяв у полон 150 солдатів та офіцерів супротивника.

У боях за французьку столицю Париж узяли участь 3 бузьких і 3 українських козацьких полків. Відзначилися козаки з Київщини, які брали участь в оточенні французької дивізії генерала Пюто в районі гори Монматр.

Після взяття Парижа всі чекали швидкого повернення додому, але російський уряд розпорядився інакше. Українські ратники і козаки на території Польщі, Німеччини і Франції несли гарнізонну службу. 13 серпня 1814 року Олександр І наказав розпустити чернігівсько-полтавське ополчення, в якому налічувалось 24 тисячі осіб. На початку листопада 1814 року вони прибули в свої губернії [3, с. 55].

Отже, за допомогою українського народу було вигнано Наполеона за межі Російської імперії та визволено всю Європу. Воїни-українці воювали в Західній Європі і там проливали свою кров. За це вони чекали деяких змін відносно свого соціального становища, але нічого не отримували. Селяни хотіли звільнитися з кріпосної неволі. Для козаків – це відновлення їхнього стану. Однак цього не було зроблено. Усе повернулося до звичайного образу життя без жодних змін. Уряд Російської імперії був налаштований на те, щоб усе залишити так, як було до війни, але він прорахувався. Закордонний похід справив великий вплив на свідомість простого народу, який активно починає пропагувати європейський спосіб життя. Це був уже незворотній процес, котрий все ж призвів до виступів декабристів та пізніше до відміни кріпосного права.

Література:

1. Аглаимов С.П. Отечественная война 1812 года: Ист. материалы лейб-гвардии Семеновского полка // Аглаимов С.П. – Полтава, 1912. – 559 с.
2. Ахлестышев Д.П. Двенадцатый год: ист. док. Собств. канцелярии главнокомандующего 3-й Зап. Армией ген.- от-кавалерии А.П.Тормасова // Ахлестышев Д.П. – СПб.: Тип. М.М. Стасюлевича, 1912. – 722 с.
3. Бескровный Л.Г. Отечественная война 1812 года и контрнаступление Кутузова / Послесл. Е.В.Тарле // Бескровный Л.Г. – М.: Изд-во АН СССР, 1951. – 180 с.
4. Бессмертная эпопея. К 175-летию Отечественной войны 1812 года и Освободительной войны 1813 года в Германии / Отв. ред. А.Л.Нарочницкий, Г.Шеель. – М.: Наука, 1988. – 288 с.
5. Борщак І. Наполеон і Україна. З невідомих документів і тогочасними ілюстраціями / Передмова Едварда Дріо // Борщак І. – Львів: Б-ка “Діло”, 1937. – 129 с.
6. Буцик А.К. Вітчизняна війна 1812 року і крах наполеонівської імперії // Буцик А.К. – К., 1959. – 80 с.
7. Васенко А.П. Двенадцатый год. Очерк истории отечественной война // Васенко А.П – СПб.: Изд. Башмакова и К., 1912. – 288 с.
8. Муравін Ф. Багратіон // Муравін Ф. – К.: Військове вид-во народного комісаріату оборони, 1945. – 36 с.
9. 1812 год. Воспоминание воинов русской армии. Из собр. отд. письм. источников гос. ист. Музей // Ф.А Петров и др. – М.:Мысль, 1991. – 480 с.