САМОРЕГУЛІВНІ ОРГАНІЗАЦІЇ ПРОФЕСІЙНИХ УЧАСНИКІВ ФОНДОВОГО РИНКУ В УКРАЇНІ

Зростання і вдосконалення фондового ринку зумовлюють потребу в постійному оновленні механізмів регулювання й нагляду шляхом розвитку принципів саморегулювання та підвищення ефективності взаємодії саморегулівних організацій і державних органів регулювання.

В юридичній літературі переважаючою э думка, що, контроль, який здійснюється саморегулівними організаціями (далі – СРО) над діями своїх членів, є більш жорстким і ефективним, ніж державне регулювання. При цьому держава, як правило, віддає частину своїх повноважень і функцій з нагляду та регулювання ринку СРО, щоб професійні оператори ринку самі встановлювали для себе правила гри і здійснювали контроль за їх виконанням, маючи на увазі, що цей контроль (за обсягом і якістю) значно результативніший за наглядову діяльність, обмежену державою.

В одних країнах (насамперед у Великобританії) ринок більшою мірою саморегулюється, ніж знаходиться під контрольним впливом держави. Разом з тим в інших країнах моделі регулювання ринку фінансових послуг передбачають жорсткість державних наказів і значно меншу активність професійних учасників у встановленні та контролі правил на ринку [6, c. 395]. В умовах фінансової кризи у всьому світі посилюється роль державного регулювання. Зі свого боку, професійні об’єднання мають доводити ефективність їхньої діяльності. Незважаючи на це, дотримуємося думки, що фондовий ринок має йти шляхом поступового підвищення ролі СРО професійних учасників РЦП та встановлення їх більш тісного зв’язку з регуляторними органами.

В Україні закріплена змішана система регулювання фондового ринку. Вона ґрунтується на поєднанні саморегулювання та державного регулювання, але пріоритет надається останньому. Оскільки на сьогодні ні фондовий ринок України, ні вся система економічних відносин не готові до того, щоб СРО були передані усі повноваження контролю і нагляду за її членами в широкому обсязі.

Процес створення та функціонування саморегулівних організацій в Україні регламентується Законом «Про цінні папери та фондовий ринок» вiд 23.02.2006 № 3480-IV та Положенням про саморегулівні організації професійних учасників фондового ринку, затв. рішенням ДКЦПФР від 17.02.2009 р. № 125. Згідно з указаними нормативними актами саморегулівна організація професійних учасників фондового ринку визначається як неприбуткове об’єднання учасників фондового ринку, що провадять професійну діяльність на фондовому ринку (а) з торгівлі цінними паперами, (б) управління активами інституційних інвесторів, (в) депозитарну діяльність (діяльність реєстраторів та зберігачів), утворене відповідно до критеріїв та вимог, установлених ДКЦПФР.

У 2009 році набули чинності положення частини першої статті 48 Закону «Про цінні папери та фондовий ринок», згідно з якими з кожного виду професійної діяльності на ринку цінних паперів повинна існувати лише одна саморегулівна організація. В результаті, відтепер на вітчизняному фондовому ринку діятимуть три єдині СРО за основними видами професійної діяльності: Професійна асоціація реєстраторів і депозитаріїв (ПАРД), Українська асоціація інвестиційного бізнесу (УАІБ) та асоціація «Українські фондові торговці» (АУФТ).

Фактично таким чином була усунута множинність СРО на ринку цінних паперів (замість десяти залишилося три СРО). Основною причиною такого законодавчого кроку є усунення конкуренції серед СРО і унеможливлення заниження планки вимог при формулюванні стандартів саморегулювання.

Більшість прибічників «єдиності» СРО в одній сфері професійної діяльності, виходять з постулату необхідності забезпечення «єдиності» фондового ринку з точки зору єдиних стандартів поведінки його учасників. Наявність двох і більше СРО в одній сфері виправдана, якщо виправдана наявність різних стандартів діяльності [3, С. 11−14]. За умови «єдиності» стандарту необхідність в більше, ніж одній СРО відпадає, інакше це призводить до так званого «регуляторного» арбітражу і внутрішніх конфліктів, переходу професійних учасників під регулювання більш м’якої СРО, залежності діяльності СРО більшою мірою від суб’єктивних інтересів її учасників і якщо СРО не буде слугувати реалізації цих інтересів, вони можуть залишати конкретну СРО, скорочуючи фінансову базу саморегулювання.

Прибічники «множинності» (до них, зокрема, належить Я.М. Міркін) вважають, що «єдиність» стандартів на фондовому ринку може досягатися шляхом узгодження дій кількох СРО, створення ними різних робочих груп, обміну інформацією, під контролем державного регулятора. Крім того, якщо вдається формулювати міжнародні стандарти при великих розбіжностях у підходах у різних країнах і юрисдикціях, то чому цього не можна зробити в межах однієї країни і одного національного ринку.

Науковці, які підтримують «єдиність» СРО, залишають поза увагою ймовірну небезпеку монополізації ринку, яка може здійснюватися єдиною СРО. За цих умов може знівелюватися сама сутність саморегулювання, принцип добровільності та ініціативності, що обов’язково привнесе певні ризики для ринку у цілому, а також у разі, якщо СРО буде здійснювати політику, яка завдаватиме шкоду ринку (наприклад, реалізується непродумана концепція розвитку ринку, встановлюються монопольно високі ціни на послуги СРО тощо) [4, С. 8−10]. З іншого боку, конкуренція між різними СРО може мати позитивний ефект не тільки у сфері регулювання, але й у розв’язанні фундаментальних питань розвитку фондового ринку в державі.

Вбачається, законодавцю слід було б не скорочувати кількість СРО, а пред’являти більш суворі вимоги щодо видачі / продовження дії свідоцтва СРО (не дозволяти функціонувати чисто номінальним СРО, якою зокрема була АУФРУ та низка бірж) та видачі ліцензій професійним учасникам фондового ринку.

Професійний учасник фондового ринку (крім фондових бірж і депозитаріїв) не має права здійснювати діяльність, на яку він має ліцензію, якщо він не є членом принаймні однієї СРО (ч. 4 ст. 16 закону «Про цінні папери та фондовий ринок»). Отже, участь у СРО є обов’язковою для професійних учасників фондового ринку.

По-різному можна оцінювати законодавчо встановлені вимоги щодо обов’язкового членства в СРО. Так, деякі дослідники підкреслюють антагонізм принципу обов’язкової участі в СРО і статусу останньої як добровільного об’єднання професійних учасників РЦП [1, С. 8]. Інші ж зазначають, що немає підстав говорити про те, що вимога обов’язкового членства в СРО обмежує права професійних учасників РЦП. Держава, реалізуючи суспільні відносини, що виникають на цьому ринку, встановлює певні вимоги до певних суб’єктів цього ринку. Поряд з іншими законодавчо закріплена і вимога обов’язкового членства в СРО. Тому будь-який суб’єкт, який має здійснювати відповідну діяльність на РЦП, повинен серед інших обов’язкових вимог дотримуватися і цієї вимоги [5, С. 165]. Більш того таке положення є бажаною передумовою для делегування останній регуляторних повноважень [2, С. 10−11].

Однак Закон України «Про цінні папери та фондовий ринок» не містить вимоги, що професійний учасник РЦП в одній категорії ліцензування має бути членом єдиної СРО за цією категорією. Якщо ж до управління активами ніяких сумнівів щодо вибору СРО не виникає (у ч. 5 ст. 26 Закону «Про цінні папери і фондовий ринок» зазначено, що поєднання діяльності з управління активами інституційних інвесторів з іншими видами професійної діяльності на фондовому ринку забороняється), то щодо останніх двох є певні проблеми. Так, близько 90% усіх зберігачів цінних паперів в Україні мають ліцензію торговця цінними паперами. Отже, вони можуть стати членами як ПАРД, так і АУФТ.

Нормативно-правовими актами ДКЦПФР слід вирішити цю проблему, щоб не довелось вдаватися до саморегулівного арбітражу; наприклад, безвідповідальний торговець, який має також ліцензію зберігача, може стати членом ПАРД лише для того, щоб уникнути регулювання своєї торговельної діяльності з боку єдиної СРО торговців. Підтримуємо, думку, експертів Проекту розвитку ринку капіталу, які рекомендують закріпити у Положенні ДКЦПФР наступну вимогу: «Кожний професійний учасник ринку цінних паперів повинен бути членом (учасником) принаймні однієї СРО, а саме такої СРО, яка стосується виду професійної діяльності, яку переважно здійснює цей учасник ринку» [2, С. 15].

Таким чином, первісно в Україні була запроваджена модель СРО, яка була заснована на добровільності членства у СРО, а також їх множинності. Однак численні зловживання на ринку цінних паперів змусили державу відійти від неї та закріпити жорстку модель, засновану на обов’язковому членстві у СРО, кількість яких становить одна СРО з кожного виду професійної діяльності на РЦП. Вважаємо, що регулювання фондового ринку України має здійснюватися шляхом поступового підвищення ролі саморегулювання. При цьому повинна бути сформована належна правова основа їх діяльності, а саме, прийняті концепція саморегулювання та спеціальний закон «Про саморегулівні організації на фінансових ринках».

Література:

1. Гостюк В. Державне регулювання ринку цінних паперів // Цінні папери. – 1999. – №38. – С. 8–9.

2. Звіт та рекомендації щодо розвитку, функціонування та регуляторного нагляду за діяльністю саморегулівних організацій на фондовому ринку України. – Проект USAID «Розвиток ринків капіталу». – К., 2007 (жовтень). – 38 c.

3. Кирдяшкин Д., Лазарко И. О саморегулировании на финансовых рынках // Рынок ценных бумаг. – 2000. – № 13. – С.11–14.

4. Миркин Я.М. Множественность саморегулируемых организаций // Журнал Рынок ценных бумаг. – 2000. – № 13. – С. 8–10.

5. Онуфрієнко О.І. Правове регулювання впливу та обігу емісійних цінних паперів в Україні: дис… канд.. юрид. наук: 12.00.04. – К., 2000. – 197 с.

6. Рекуненко І.І., Бондаренко Є.П. Особливості діяльності саморегулівних організацій на ринку фінансових послуг // Проблеми і перспективи розвитку банківської системи України: зб. наук. праць. – Суми, 2010. − Т. 29. – С. 394−407.