ПРОБЛЕМИ НОРМОТВОРЧОЇ ТЕХНІКИ В УКРАЇНІ

В умовах швидкого розвитку суспільних відносин в різних сферах суспільного життя виникає гостра потреба їх правового регулювання за допомогою нормативних актів. Велика кількість підзаконних актів створюється на відомчому рівні, що зумовлює необхідність детального розгляду юридичної техніки їх створення та упорядкування. Юридична техніка відомчої нормотворчості, тобто техніка створення та упорядкування відомчих підзаконних актів, забезпечує якість відомчого регулювання, а отже, безпосередньо впливає на стан суспільних відносин. Саме тому визначення поняття, особливостей використання, елементів та змісту юридичної техніки відомчої нормотворчості є актуальним та необхідним.

У науковій літературі недостатньо уваги приділено визначення даною теоретико-правової категорії. Теоретики права досліджували переважно окремі питання правотворчості, законотворчості, нормотворчості, юридичної техніки, законотворчої техніки тощо. Так, до проблем юридичної техніки зверталися у своїх працях такі відомі теоретики права, як С.С. Алєксєєв, О.В. Бабкіна, А.Б. Венгєров, Г.І. Денисов, А.І. Коваленко, В.С. Ковальський, І.П. Козинцев, Р. Лукич, А.В. Малько, Л.А. Морозова, Г.І. Муромцев, Н.М. Оніщенко, А. Полешко, П.М. Рабінович, О.О. Тененко, А.Ф. Черданцев, Б.В. Чигидин, Є.С. Шугрина, М.К. Юков та інші науковці, які досліджували окремі аспекти юридичної техніки, а саме: її елементи, характер, види, сфери її застосування, призначення тощо. Р.А. Калюжний, М.С. Кельман, А.М. Колодій, С.Л. Лисенков, В.В. Лазарєв, О.Г. Мурашин, А.В. Міцкевич, І.В. Опришко, М.Н. Пархоменко, О.А. Пучков, Ю.М. Перерва, Е.І. Темнов та ін. присвячували праці проблемним питанням правотворчості: її способам, видам, стадіям, співвідношенню з такими категоріями як правоутворення, нормотворчість, законотворчість тощо.

Разом з тим, у другій половині ХХ ст. відомі вчені почали розглядати юридичну техніку не як самостійну правову категорію, а як елемент правотворчості [1, с. 2-3].

У 90-х роках у працях теоретиків права прослідковується тенденція у висвітленні питань, пов'язаних із технікою створення нормативно-правових актів взагалі та технікою створення відомчих підзаконних актів зокрема [2, с. 26-29].

Перетворення принципу верховенства права у реальність, забезпечення гармонійного вираження у правових нормах об’єктивних потреб суспільного розвитку є найвищою метою нормотворчості, діяльності, яка полягає у формуванні, систематизації, прийнятті та оприлюдненні нормативно-правових актів.

Розпочатий у 90-ті роки минулого століття процес створення та удосконалення правових засад нормотворчості триває і донині, також зберігаються негативні наслідки відсутності належних механізмів нормотворчості, відповідного правового мислення перших років розбудови самостійності Української держави.

Сьогодення потребує ефективних та обміркованих політичних рішень, завершення розпочатих реформ. У зв’язку з цим правове супроводження реформування набуває особливого значення і вимагає високого професіоналізму нормопроектувальника.

На особливу увагу у нормотворчому процесі заслуговує законопроектна діяльність, в якій з огляду на місце закону у системі нормативно-правових актів та його універсальність, вартість будь-якої помилки надзвичайно велика.

Зазначене вказує на необхідність органічного поєднання у нормотворчому процесі таких складових, як наявність виваженого політично та науково продуманого рішення стосовно розроблення законопроекту (яким можуть бути Програма діяльності Уряду, план дій щодо здійснення реформи у певній сфері суспільних відносин, концептуальні засади тощо, які засвідчують безумовну необхідність і корисність розроблення закону, а у випадку підготовки концепції навіть створюють його модель), а також високий професійний рівень безпосередньо нормопроектувальника, який буде втілювати у правові норми відповідне рішення.

Нормотворчість не можна зводити до законотворчості, остання є виключною монополією Верховної Ради України як вищого представницького органу держави. Нормотворчою діяльністю є діяльність з розроблення, прийняття, скасування підзаконних нормативно-правових актів, так і діяльність з розроблення проектів законів.

Зокрема законопроекти, що вносяться у порядку законодавчої ініціативи Кабінетом Міністрів на розгляд Верховної Ради, готуються Міністерством юстиції, іншими центральними органами виконавчої влади, а також Національним банком.

Встановлення нових правових норм є головним призначенням нормотворчості, зміна і скасування застарілих норм сприяє затвердженню нових а отже, вони входять до складу нормотворчості як її допоміжні прояви.

Те, що законодавство потребує постійного оновлення та удосконалення, а процес нормопроектування повинен зазнати позитивних змін, спрямованих на підвищення його результативності, не викликає сумнівів. І хоча у цих напрямах вже є певні зрушення на краще, водночас мають місце проблеми багаторічної давності. Проблеми, які мають місце у сучасному законодавстві, на вирішення яких, власне, і спрямована нормотворча діяльність та проблеми, які безпосередньо характеризують нормотворчість як процес, не можна ототожнювати. Вони настільки взаємопов’язані, що співвідносяться як причина, слідство і навпаки [3].

Конституційне визнання людини, її прав і свобод найвищою цінністю, проголошення України правовою державою висувають підвищені вимоги до правового регулювання, його якості й ефективності. В умовах інтенсивної нормотворчої діяльності, характерної для сучасної України, особливо гостро постає проблема юридико-технічної досконалості нормативних правових актів. Остання ж, як відомо, досягається через послідовне і правильне використання нормотворчої техніки. Від цього значною мірою залежать ефективність законодавства в цілому, правильне розуміння, законне й обґрунтоване застосування нормативних правових актів, їх належний облік та систематизація. На жаль, доводиться констатувати, що сьогодні значна частина чинних нормативних правових актів в Україні є неякісною з огляду на нормотворчу техніку.

Невдале формулювання або неточне вживання термінів, допущення суперечливих положень у законодавстві, некоректні посилання породжують зволікання, помилки й непорозуміння в юридичній практиці, заважають ефективному реформуванню всіх сфер державного і громадського життя, ускладнюють удосконалення правової системи України.

Отже, сьогодні вже не викликає сумнівів той факт, що нормотворча техніка має не тільки прикладне (допоміжне), а й істотне значення для нормотворчості. Тому цілком природним є значне підвищення інтересу науковців і практиків до проблем юридичної, нормотворчої, законодавчої техніки. Поміж тим, незважаючи на те, що окремі аспекти проблеми нормотворчої техніки привертали увагу фахівців як у галузі теорії держави і права, так і в інших юридичних науках, ще й дотепер в Україні не існує її комплексного дослідження [4]. Так, вкрай необхідно вирішити питання, пов’язані із з’ясуванням змісту поняття нормотворчої техніки і його співвідношенням з іншими юридичними поняттями (юридична техніка, законодавча техніка, правотворча техніка тощо), ретельно дослідити її основні елементи та напрями запровадження в нормотворчу діяльність.

Література:

1. Дзюбенко О.Л. Теоретико-правове розуміння юридичної техніки відомчої нормотворчості / О.Л. Дзюбенко // Юриспруденція: теорія і практика. – 2009. – № 7. – С. 2-11.

2. Документы и делопоризводство: Справ. пособие / [Т.В. Кузнєцов, М.Т. Лихачев, А.Л. Райхцаум, А.В. Соколов; сост. М.Т. Лихачев]. – М.: Экономика, 1991. – 271 с.

3. Шевченко Г. Проблеми нормотворчої діяльності суб’єктів нормотворення / Г. Шевченко // Юридичний журнал. – 2008. – №3.

4. Биля Ірина Олександрівна. Теоретичні основи використання нормотворчої техніки: дис... канд. юрид. наук: 12.00.01 / Національна юридична академія України ім. Ярослава Мудрого. – Х., 2004.