ІСТОРИЧНИЙ ТОПОНІМ В СУЧАСНІЙ ЛІТЕРАТУРІ

Топоніми займають значне місце в ономастичному просторі художнього твору. Особливо цікавими є історичні топоніми, бо вони, з одного боку, малюють реальну, об’єктивну картину, а з другого – вчать, виховують, допомагають зберегти історичну пам’ять.

«Історія – це насамперед мова, тобто середовище вільного обертання смислових еквівалентів», – проголосив німецький філософ Едмунд Гуссель [4, с. 28]. Мовна парадигма кожної епохи захоплює в коло свого обертання все нові оніми – імена історичних осіб, назви об’єктів, назви місць розгортання історичних подій, конкретні реалії, що з часом стають історизмами. В іменах закодована національно-культурна картина світу. Художня література, відбиваючи і по-своєму інтерпретуючи дійсність, теж звертається до імен. В українській поезії досить часто історичні топоніми – це біль, це зойк, це розпач, це «вогонь з попелу»: Бабин Яр, Биківня, Крути, Мордовія, Колима, Сибір, Соловки – місця масової страти людей. Різні часи, різні обставини склали підмурок значення історичних топонімів, збудований же ними образ має багато спільного. Історичні топоніми, вжиті у поетичних текстах, змушують замислитись над минулим і зробити висновки для сучасного життя: Пасуться кози на твоїх руїнах, / Батурине, мій орле сивих сліз. / Це з круч твоїх гетьманська Україна / Пішла на чорторні під укіс (І. Драч). А в іншому творі І. Драча читаємо: З безодні Берестечка, з пекла Кодні / Бредуть волами наші прапори. / В поразках наших визріла жура, / І наші біди мічені віками [1, с. 141].

Історичні топоніми – це оновлення власної історичної пам’яті, того ядра, яке об’єднує пращурів і нащадків, з якого виковується серце патріота, сина своєї землі. Вони нагадують, щоб не забували ми в Ромні, в Глухові, Тернах, Лебедині, в Конотопі, Груні чи Куземині, / Із якого всі ми роду-племені (Д. Білоус).

Варто звернути увагу, наприклад, як у різні часи згадується топонім Жовті Води – болотяне верхів’я річки Жовтої, де у 1648 р. козацьке військо Богдана Хмельницького при підтримці татарів вперше перемогло поляків, що сприяло розгортанню Хмельниччини [3, с. 504]. У XVIII ст., І. Некрашевич писав: Висипався хміль із міха / і наробив ляхам лиха, / показав їм розуму, / вивернув дідьчу думу, / до Жовтої Водиці / наклав їм дуже хмельниці – / не могли на ногах стояти, / воліли утікати. У творах XIX ст., у П. Куліша знаходимо: Поміж балок Жовті Води кров’ю червоніють: / по городах обгорілі дворища чорніють. Як бачимо, у часи, коли пам’ять про історичні події ще жила в народі, топоніми ужиті як метафори із стилізацією під фольклор. У XX ст., М. Рильський про Жовті Води пише так: Дніпро зеленим луком рокотав. / Трава шептала у лугах ласкава / Про Жовті Води, славу серед слав. / Про чуб і про сережку Святослава. А у М. Бажана зустрічаємо: Було всього – і звад, і згод, / І перша слава Жовтих Вод, / І Корсуня звитяжний клич, / І Берестечка чорна ніч / І сонце Золотих воріт, – / Всього було за плином літ. З часом пам’ять починає гаснути, і постає необхідність посилити образність топоніма синонімічним рядом з однотипними урочистими поняттями, історичними святинями – речі князя Святослава, Корсунь, Берестечко, Золоті Ворота. Так через географічну деталь, співвіднесену з історичною подією, читач має осмислити загальний зміст тексту, зіставити його із своїм сьогоденням. Різні епохи, різні стилі, по-різному спрацьовує потужність художнього потенціалу топоніма, включеного до поетичного тексту [1, с. 142]. Простежимо, яким чином можуть реалізовуватись художні можливості історичних топонімів.

Історичні топоніми як ономастичний клас, по-перше, конкретизують просторові відношення, по-друге, є носіями часової позиції, прив’язаної до певної епохи, по-третє, є національно маркованими одиницями. Наприклад, Д. Павличко у поемі «Бабин Яр (Реквієм)» поступово нарощує потужність оніма, винесеного у заголовок: Похилений вітром осіннім, / Над Бабиним Яром стою. / Отця сивобрового бачу, / І брата, і матір свою.

Вживання топоніма здебільшого метафоричне: Буде суд, і буде кара, / Отверзеться Бабин Яр, / Хлине кров, як повінь яра, / Вдарить хвиля аж до хмар... / Не сховається почвара, / Ані вбивця, ні грабар. / Буде суд і буде кара, / Отверзеться Бабин Яр.

Потім метафора стає елементом зв’язаного словосполучення, частиною образного твердження: Великий Боже, ми з твоєї згоди / Проходимо дорогу в Бабин Яр, / Де смертю ти поєднуєш народи. / Щоб зберегти життя й свободи дар.

«Дорога в Бабин Яр» пронизує часовий і просторовий вимір, з’єднує їх у єдине ціле, стаючи поза часом і простором, і сягає символічного значення загальнолюдської жертовності. Історичний топонім Бабин Яр належить до часто вживаних топонімів. У поезії М. Руденка онім Бабин Яр мотивується самим контекстом. Спочатку цей топонім виступає як аніконічний, дає звичайну локальну прив’язку до місця дії, наголошуючи, проте, на незвичності цього місця: Вітер клени чубаті стриже, / Жар осінній в долоні беру... / Та невже, та невже, та невже / Я у Бабиному Яру? У наступних рядках вступає в дію пробудження етимологічного значення топоніма: Баба, баба... Що за одна? / Все поглинув могильник-час. / Вже ту бабу ніхто не зна, – / Є лиш назва... Потім – звернення до моторошної історичної пам’яті: Здається мені – / чую з глинищ хрипкі голоси..., / потрапляю в оточення тих, / хто по ріках підземних пливе.... Однак у тексті сам онім ужитий лише один раз, далі працює його образ. А згадуваний М. Бажаном топонім Бабин Яр задіяний поетом у динамічному метонімному діалозі двох онімів: Могильний вітер з тих ярів повіяв – / Чад смертельний вогнищ, тіл димучих згар. / Дивився Київ, гнівнолиций Київ, / Як в полум’ї метався Бабин Яр [1; с.150].

До сумних подій історії повертає читача і топонім Крути. У Д. Павличка: Як ви від’їжджали під Крути, / Вагони скрипіли вночі... / Хотілось навіки заснути / На маминім теплім плечі. В О. Максимейка цей топонім стає топонімом-метафорою: Печуть мені Крути, стоять мені Крути / У грудях кривавим сталевим багнетом. / Російські матроси стискали, як спрути, / Голодних студентів під мороку тентом.

Топонімами-метафорами в художньому ономастичному просторі часто виступають світлі, опалені й очищені вогнем історії образи – святі місця. Так, у В. Борового Святогори виростають в узагальнений образ непохитності, незламності: Час на згасання, на покору... / Іду з обвітреним лицем... / Лиш вам я вірю, Святогори, / Як білі свічки над Дінцем, / Де знаком віщим непокори / Піднялись собором Божим свято гори [6, с. 276].

Символічного значення набув історичний топонім Київська Русь. Цей топонім огорнений серпанком надії, оновлення, повернення до минулої могутньої сили. «Як з епідемії, повертаюсь у Київську Русь,» – пише П. Осадчук. І. Павлюк звертається до образності планетаризму: «3 планетарного серця, як нафта. / Виблискує Київська Русь».

Світлом надії осяяні мікротопоніми – знаки Київської Русі – Десятинна церква, Золоті Ворота, Софія Київська: Бо є ці краплі, що лоскочуть руки, / І є Софія в сивих небесах, / І ніг моїх дощем розмиті звуки, / І місто, що згорнулося, мов птах... (Н. Поклад).

Метафорами-нагадуваннями звучать козацькі географічні імена у творчості багатьох поетів: Берестечко, Великий Луг, Січ, Хортиця, Чигирин, Зборів, Холодний Яр, Ясси, Кафа, Замостя, Корсунь, Чорний Шлях.

Менш уживаними в художньому топоніміконі виявляються топоніми-алегорії. Межа між метафорою, символом і алегорією дуже непевна, хистка. Літературознавчі словники роз’яснюють, що алегорія з самого початку сприймається як упереджений, навмисний прийом інакомовності, а інакомовний зміст символу прояснюється у процесі емоційних асоціацій [5, с. 103]. Топонім у силу своєї специфіки позначати насамперед місцевість, а історичний топонім – місце і час, алегорією стає тоді, коли позначає абстрактну ідею, втілену в географічному імені з чітко закріпленим постійним значенням. Наприклад, відомо, що Говерла – найвища вершина України, а Дунай – найдовша в Україні ріка, друга за довжиною в Європі [2, с. 335]. Тому оронім Говерла та гідронім Дунай сприймаються як алегорії у тексті «Якби був горою – то тільки Говерлою, / Якби був рікою, то тільки Дунаєм» (Д. Павличко). У поетичному рядку «У кожного своє Берестечко» (А. Камійчук) топонім Берестечко набуває основного алегоричного значення «битви і перемоги» і додаткового «доля» під впливом відомого Шевченкового «У кожного своя доля і свій шлях широкий». Алегоричним вважаємо назву міста Ур, згаданого Ліною Костенко, міста, що засипало себе, викидаючи сміття з міських мурів на свій некрополь у долині. Адже після цих рядків читач обов’язково перекине місток через тисячоліття і спроектує ці слова на власну історію: Ідуть роки. Ідуть століття. / Хтось щось руйнує. Хтось і створює. / А місто Ур зсипає сміття, / Зсипає сміття на свою історію. Алегоричність всього тексту впливає на лексичну навантаженість оніма, який виступає в ньому основним знаком-кодом до шифру. Топоніми-алегорії можуть поєднуватись синонімічними зв’язками і створювати спільний семантичний фон: Його благословив Господь на Зборів, Корсунь, Жовті Води (Д. Павличко, «Пісня про Богдана»). На Зборів, Корсунь, Жовті Води – значить, на битви, боротьбу.

Отже, історичні топоніми як клас літературних онімів у художніх текстах втілюють широкі можливості категорії образності.

Література:

1. Антонюк Т. Онімна номінація персонажів / Антонюк Т. / Наукові записки ТНПУ. – Тернопіль, 2005. – 1(13). – С. 141-151.

2. Етимологічний словник літописних географічних назв Південної Русі. – К.: Наук. думка, 1985. – 435 с.

3. Літопис Руський. – К.: Дніпро, 1989. – 615 с.

4. Михайлов В. Н. О системе лингвистического анализа ономастической лексики в художественной речи / Михайлов В. Н. / Методика преподавания русского языка и литературы. – К., 1981. – Вып. 14. – С. 101-111.

5. Лосєв А. Ф. Знак. Символ. Миф / Лосєв А. Ф. – М.: МГУ, 1982. – 324 с.

6. Сваричевська Л. Ю. Статус символа у мовній компетенції / Сваричевська Л. Ю. / Мова і культура. – К.: Видавничий дім Д. Бурого, 2003. – С. 276-281.