ДО ПИТАННЯ ПРО ОСНОВНІ ОЗНАКИ ТА ПРАВОПИС УКРАЇНСЬКИХ ВЛАСНИХ ОСОБОВИХ НАЗВ

Антропоніми, або власні особові назви, є помітною частиною лексичного складу мови. Вони завжди перебували в тісних зв’язках з апелятивним словником та топонімічною лексикою народу, живилися їх засобами, активно реагуючи на різні суспільні зміни. Тому антропоніми містять інформацію, яка має важливе значення як для історії мови, так і для історії її носія.

Праслов’янська мова мала той же тип називання осіб, що й індійська, іранська, балтійська, германська, кельтська, фракійська та грецька, тобто однойменну систему, в якій особу позначувано самим лише іменем [3, с. 26]. У морфологічному відношенні праслов’янські імена охоплювали три типи назв: а) складні, тобто двоосновні, б) похідні від них усічено-суфіксальні, в) прості апелятивні.

Такі ж імена були поширеними і в давньоукраїнській мові. Проте відомо, що на становлення і розвиток кожного національного антропонімікону мають значний вплив не тільки суто мовні фактори, а й екстралінгвальні чинники. І це зрозуміло, оскільки антропоніми існують у суспільстві і для суспільства. Суспільство невмолимо диктує їх вибір. В українській антропонімії, у різні періоди її історії, по-різному віддзеркалювалася суспільна свідомість людей, зміни в соціальній структурі суспільства.

У язичницькій Русі вибір імені людини визначався звичаєвим правом. Звичаєве право давало можливість батькам чи жрецям добирати ім’я дитині залежно від порядку, часу та обставини її народження [1, с. 5]. Так, третій у сім’ї дитині могли дати ім’я Третяк, шостій – Шестак, сьомій – Семак тощо. Дівчинка, що з’явилася на світ узимку, могла дістати ім’я Зима, а та, що народилася весною, – Весна. Хлопчика, що забарився з появою на світ, могли назвати Пізняком.

Через ім’я наші пращури висловлювали своє ставлення до нового члена сім’ї. Дитині, народження якої з нетерпінням очікували, давали ім’я Бажан, Ждан, Жадан, Милота, Кохан. Дітей, поява яких була небажаною, називали Нелюб, Неждан, Нерада. Поряд з іменами характеризуючими (на зразок Третяк, Зима, Пізняк, Нелюб, Слинько) дуже популярними в сиву давнину були магічні, або заклинальні, імена. Наші пращури свято вірили в магічну силу імені. Вважалося, що ім’я може оберегти дитину від хвороби, смерті, хижого звіра та іншого лиха, зробити її щасливою.

У сім’ях, де часто помирали діти, новонародженим давали імена Продай, Куплен. Даючи дитині ім’я Продай, або Куплен, мати виконувала спеціальний обряд: за незначну плату вона продавала дитя жінці, у якої діти росли здоровими і не хворіли. Після завершення обряду продажу дитина знову поверталась у свою рідну сім’ю. Ритуал продажі дитини та присвоєння їй імені Продан, Куплен повинен був обдурити злих духів, переконати їх, що дитина на ім’я Продан, Куплен чужа у цій нещасливій сім’ї. Як відголосок язичництва, цей звичай подекуди зберігається в Карпатах і понині [1, с. 7].

За язичницькими віруваннями батьки могли забезпечити своїм дітям добре здоров’я та щасливу долю, давши їй навмисно погане ім’я. Наші предки були переконані, що гарним і вродливим буде син на ім’я Некрас, Некраш, що добрий апетит і здоров’я дитини забезпечать імена Неїло, Худко, Худаш, Зав’ялко, Непокій.

Прийняття християнства докоріннно змінило засоби відображення соціального у слов’янському антропоніміконі. Традиційні язичницькі мотиви номінації, які активно почали витіснятися із сфери власних імен, зберігалися тільки серед прізвиськ. Соціально значущим стає вживання християнських власних імен.

Грамотно написати особове власне ім’я, прізвище та ім’я по батькові – обов’язок кожного. Проте у мовній практиці часто трапляються прикрі помилки, причому такі помилки нерідко зафіксовані у державних документах – у свідоцтвах про народження, паспортах тощо.

Щодо правопису власних імен, то слід пам’ятати, що, наприклад, в українській мові, на відміну від російської, подвоєння приголосних в іменах людей трапляються рідко. Слід порівняти: по-українськи: Інокентій, Іполит, Кирило, Сава, Пилип, Агрипина, а по-російськи: Иннокентий, Ипполит, Кирилл, Савва, Филипп, Агриппина тощо [2, с. 288]. І навіть якщо в деяких повних іменах іншомовного походження приголосні подвоюються, то школярі мають знати, що у деяких здрібніло-пестливих їх варіантах подвоєння може бути відсутнім, наприклад: Алла – Аллонька, Аллочка, Аллуся, але й Ала, Аля [2, с.118]; Белла – Беллонька, Беллочка, Беллуся, але і Бела, Белонька, Белочка, Белка [2, с. 122]; Елла – Еллонька, Еллочка, але й Ела, Еля [2, с. 135]; Жанна – Жанночка, Жаннуся, але і Жана, Жанонька, Жаночка, Жануся [2, с. 140]; Інна – Іннонька, Інночка, Іннуся, Іннусенька, Іннусечка, але й Іна, Інуся, Інуська, Інця [2, с. 143]. Те саме спостерігаємо і в давно засвоєних іменах: Ганна – Ганнонька, Ганночка, Ганнуся, Ганнусенька, Ганнусечка, Ганнуська, Ганнуля, Ганнуленька, Ганнулечка, Ганнулька, Ганнуня, Ганнуненька, Ганнунечка, Ганнунейка, Ганнушка, але і Ганка, Ганя, Ганька, Гануся, Гануська, Ганулька [2, с.128]; Іванна – Іваннонька, Іванночка, але й Іванка, Іванця [2, с. 142]; Ілля – Іллюша, Іллюшка, але й Ілаш, Ілашко [2, с. 64].

Слід запам’ятати й те, що в українській мові, на відміну від російської, в іменах після м’яких приголосних перед йотованими м’який знак не пишеться, наприклад, по-українськи Омелян, Уляна, Тетяна, а по-російськи Емельян, Ульяна, Татьяна.

Часто трапляються помилки і при написанні імен В’ячеслав та Святослав. За правилами української мови в імені В’ячеслав апостроф пишемо (після губного в – перед я), а в імені Святослав не пишемо, бо перед губним звуком в є приголосний звук с, який належить до кореня.

Варто зосередити увагу на тому, що, наприклад, ім’я Лев при відмінюванні має паралельні форми: Лева, Левові і Льва, Львові; кінцеві приголосні основи г, к, х в іменах – іменниках першої відміни в давальному та місцевому відмінках перед закінченням -і змінюються на з, ц, с: Інга – Інзі, Ольга – Ользі, Ївга – Ївзі, Одарка – Одарці, Палажка – Палажці, Домаха – Домасі, Солоха – Солосі, Явдоха – Явдосі.

В іменах типу Одарка, Параска в родовому відмінку множини в кінці основи між приголосними з’являється звук о: Одарок, Парасок.

В іменах типу Антін, Прокіп, Нестір, Ничипір, Сидір, Федір, Тиміш і пишеться тільки в називному відмінку, а в непрямих відмінках – о (Антона, Прокопа, Нестора, Ничипора, Сидора, Федора, Тимоша).

Імена, що в називному відмінку закінчуються на -р, у родовому відмінку твердої групи мають закінчення -а: Віктор – Віктора, Лавр – Лавра, Макар – Макара, Світозар – Світозара, імена м’якої групи мають закінчення -я: Ігор – Ігоря, Кесар – Кесаря, Лазар – Лазаря, Цезар – Цезаря.

У звертаннях, що складаються із загальної назви та імені, закінчення кличного відмінка набуває і загальна назва, і власне ім’я: брате Іване, друже Дмитре, сестро Оксано.

Щодо особливостей творення та відмінювання імен по батькові, то відомо, що в чоловічих іменах по батькові пишеться суфікс -ович (-ьович, -йович): Іванович, Васильович, Анатолійович, а в жіночих іменах по батькові перед суфіксом -н(а) завжди пишеться -ів (-їв): Іванівна, Василівна, Анатоліївна [4, с. 170]. Не можна за зразком чоловічих імен по батькові писати Оксана Васильовна (Миколайовна, Юрійовна та ін.).

Не можна писати й говорити Ганни Петрівної (слід уживати «Контрольна робота Шевчук Ганни Петрівни», а не «Контрольна робота Шевчук Ганни Петрівної»), Ганні Петрівній (треба вживати «Залишу зошит Ганні Петрівні», а не «Залишу зошит Ганні Петровній»).

Слід пам’ятати також, що імена по батькові при чоловічих іменах завжди мають в орудному відмінку закінчення -ем (а не -ом): «Зустрівся з Олександром Андрійовичем і з Олегом Карповичем», а не «Зустрівся з Олександром Андрійовичом і з Олегом Карповичом».

У звертаннях, що складаються з двох власних назв – імені та імені по батькові, – обидва слова вживаються у кличному відмінку: Сергію Петровичу, Галино Степанівно. На можна писати й говорити: Сергій Петровичу або Сергію Петрович, Галина Степанівно або Галино Стапанівна.

Коли в тексті трапляються поряд загальна назва, прізвище, ім’я та ім’я по батькові чоловічого роду, слід уникати одноманітних відмінкових закінчень і вживати паралельно закінчення -ові, -еві (-єві) та -у, -ю: директорові Тарасу Самійловичу Бондаренкові; викладачевіі Семену Яковичу Півторакові.

Отже, лише глибокий аналіз типових помилок, що трапляються в писемному та усному мовленні, допоможе уникнути їх.

Література:

1. Белей Л. До питання про християнізацію іменника українців / Белей Л. // Наукові записки. – Кіровоград: КДПУ, 2001. – Вип. 37. − С. 5-8.

2. Скрипник Л.Т. Власні імена людей / Л.Т.Скрипник, Н.П.Дзятківська. – К.: Наук. думка, 1996. – 332 с.

3. Худаш М.Л. З історії української антропонімії / Худаш М.Л. – К.: Наук. думка, 1977. – 236 с.

4. Як писати прізвища? // Культура української мови: Довідник. – К.: Либідь, 1990. – С. 169-190.