ІСТОРІЯ КРИМІНАЛЬНО-ПРАВОВОЇ ПОЛІТИКИ У СФЕРІ БОРОТЬБИ ЗІ ЗЛОЧИНАМИ, ПОВ’ЯЗАНИМИ З ПОРУШЕННЯМ ЗАКОНОДАВСТВА ПРО ПРАЦЮ, В ПЕРІОД ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ

Іспанський письменник Мігель де Сервантес Сааведра стверджував: «Історія – це скарбниця наших діянь, свідок минулого, приклад для сьогодення, пересторога для майбутнього» [1, с. 419]. Тому є цікавим та необхідним дослідження історії кримінально – правової політики у сфері боротьби зі злочинами, пов’язаними з порушенням законодавства про працю. Адже, як зазначає Н. Таганцев, «якщо ми, наприклад, бажаємо вивчити, який-небудь юридичний інститут, що існує в даний час, то для правильного його розуміння для себе, ми повинні прослідкувати історичну долю його, тобто ті приводи, в силу яких він появився та зміни, яким піддавався в історичному розвитку» [2, с. 21].

Питання історії кримінально – правової політики у сфері боротьби зі злочинами, пов’язаними з порушенням законодавства про працю, вже раніше досліджувалося [3, с. 311-318]. Щоб не повторюватися, доцільно дослідити тільки її історію в період Другої світової війни, який нами ще не розглядався..

Зокрема, для нього характерна тенденція до посилення кримінальної репресії у сфері трудових відносин. А саме, 26 червня 1940 р. Президією Верховної Ради СРСР прийнято указ «Про перехід на восьмигодинний робочий день, на семиденний робочий тиждень і про заборону самовільного уходу робітників і службовців з підприємств і установ» [4]. Ним (п.4) встановлено кримінальну відповідальність у вигляді тюремного ув'язнення за 1) запізнення на роботу більш як на 20 хвилин, 2) за прогул, 3) за самовільне залишення працівником підприємства чи установи, 4) за самовільний перехід з одного підприємства чи установи на інші. Тобто, цим актом «фактично було проведено закріплення («закріпачення») працюючих за підприємствами та установами» [5].

Крім того, 26 грудня 1941 р. було видано указ Президії Верховної Ради СРСР «Про відповідальність робітників та службовців підприємств воєнної промисловості за самовільне залишення підприємства». Відповідно до цього указу самовільна відхід з підприємств воєнної промисловості, в тому числі й дітей середнього віку, розглядався як дезертирство [6]. А 29 липня 1944 р. Раднарком СРСР видав постанову «Про усунення недоліків в практиці застосування указу Президії Верховної Ради СРСР від 26.12.1941 р.». В цій постанові було зазначено, що «прокурори само відсторонилися від керівництва розшуком дезертирів з підприємств, який здійснюється вкрай незадовільно… Наркомюст СРСР не забезпечив своєчасної організації необхідної кількості воєнних трибуналів та їх постійних сесій у великих промислових районах, внаслідок чого є затримки у розгляді справ і виконання приговорів» [7, с. 155]. Згідно з цією постановою справи про дезертирів з підприємств повинні були розглядати в триденний термін після проходження справи до трибуналу. Проводити розшук дезертирів та спрямовувати їх до суду повинен був НКВС СРСР. Проблемою дезертирства займалися й радянські органи прокуратури. Показовим у цьому плані є наказ прокурора СРСР від 1 липня 1944 р. «Про посилення боротьби з дезертирством з підприємств в промисловості. У цьому наказі зазначалося, що потрібно» 5. Посадових осіб підприємств, закладів, а також голів колгоспів, винних в прийнятті на роботу і укриванні дезертирів, притягати до кримінальної відповідальності…8. Міським і районним прокурорам не рідше 1 разу на декаду перевіряти в порядку нагляду виконання органами міліції інструкції по розшуку дезертирів. Воєнним прокурорам військ НКВД, в разі виявлення фактів невиконання розшукових завдань робітниками міліції, встановлювати виконавців цього й притягувати їх до відповідальності» [7, с. 157].

І тільки у післявоєнний період відмінено цю надмірну кримінальну репресію у сфері трудових відносин. Так, у квітні 1956 р. Президією Верховної ради СРСР прийнято указ «Про скасування судової відповідальності робітників і службовців за самовільне залишення підприємств і установ без поважних причин» Ним скасовувалася кримінальна відповідальність за прогул, за запізнення на роботу, самовільне залишення підприємств і установ, за дезертирство [7, с. 157].

Література:

1. Дорогоцінна енциклопедія геніальних афоризмів / Укладач О.В. Зав’язкін. – Донецьк: ТОВ «ВКФ «БАО», 2010. – 608 с.

2. Таганцев Н. С. Курс руського уголовного права: Часть общая Учение о преступлении. – Кн.1. / Н.С. Таганцев. – СПб., 1874. – 284 с.

3. Чекан Н.М. Джерела кримінально-правової політики у сфері боротьби зі злочинами, пов’язаними з порушенням законодавства про працю / Н.М. Чекан // Науковий вісник Львівського державного університету внутрішніх справ. – 2010. – №3. – С. 311-318.

4. Ведомости Верховного Совета СССР. – 1940. – № 20.

5. Прокопенко В.І. Трудове право України / В.І. Прокопенко [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://lawbook.by.ru//work/prokopenko/ogshtml.

6. Ведомости Верховного Совета СССР. – 1941. – № 32.

7. КПСС в резолюциях и решениях съездов, конференций и пленумов ЦК (1898-1986 гг.). – [9-е изд., доп. и испр.]. – М.: Политиздат, 1989. – Т.7. – 1938-1945. – 670 с.