СОЦІАЛЬНА ФІЛОСОФІЯ ТА ЇЇ РОЛЬ У СУСПІЛЬСТВІ

Об’єктом розгляду соціальної філософії є соціальні інститути як певна сукупність закладів та установ, що відповідає соціальній структурі суспільства. Функції цих інститутів досить своєрідні: вони заохочують діяльність осіб, що входять до них, і приймають як свої їхні домінантні норми та системи поведінки. Інститути регулюють поведінку та діяльність, що суперечать цим нормам, контролюють та упорядковують їх згідно з своїми принципами.

Інституціональність діяльності – характерна риса соціальності людського життя. Вивчення його – складне й актуальне завдання, яке дає змогу говорити про суспільство як систему різноманітних та розгалужених стосунків між людьми: – систему суспільних відносин. Ці стосунки в значній мірі тісно пов’язані з соціальною цінністю «дружба з собою», про яку Арістотель пише: «Якби усі змагались у прекрасному і спрямовували свої сили, щоб здійснювати найпрекрасніші вчинки, тоді у суспільстві було б усе, що потрібно, а у кожної окремої особи були б найбільші з благ, оскільки доброчесність саме таке благо [1, с. 258]». Вони виникають між людьми в процесі їхньої діяльності та спілкування, у відповідності з якими здійснюються діяльність і стосунки людей між собою.

«Суспільство – сукупність відносин між людьми, що здійснює процеси спільної життєдіяльності та збереження і підтримки функціонування певного типу соціальної організації в житті, а також продукують духовні норми, цінності та орієнтири людського життя» [8, с. 45].

Зі своїми рольовими функціями суспільні відносини можуть мінятися місцями. Наприклад, політика може передувати економіці; морально-культурне зубожіння нації може звести нанівець грандіозні економіко-соціальні задуми. Усі суспільні відносини органічно пов'язані між собою і проникають одне в одне.

Реальне життя суспільства характеризується химерним плетивом суспільних взаємозв'язків і стосунків. Розібратись у цьому плетиві завжди надзвичайно важко. Суспільство – це єдина, цілісна система суспільних відносин, яка позначається категорією «спосіб життя», що замикає теоретичну модель суспільства, синтезує різноманітні життєві процеси, підводить їх до єдиної й незаперечної основи – людини як самоцілі суспільно-історичного розвитку.

Спосіб життя – це синтетична характеристика сукупності типових видів життєдіяльності людей (індивідів та соціальних спільнот) у єдності з умовами життя суспільства. Спосіб життя охоплює всі сфери суспільства: працю і побут, суспільне життя й культуру, поведінку (стиль життя) людей та їхні духовні цінності. Він реалізується через діяльність, виробництво, в якому виділяються такі провідні елементи: безпосереднє виробництво, розподіл, обмін та споживання.

Пріоритетність виробництва за рахунок інших складових частин суспільної цілісності не забезпечить якісного способу життя. Він визначається не лише безпосереднім виробництвом, а й усією системою суспільних відносин. Спосіб життя відбиває також рівень розвитку духовної культури суспільства, наявні типи світогляду, моральні норми, ціннісні орієнтації, що реалізуються у вчинках і діях людей, у їхньому ставленні до праці, інших людей, різних соціальних груп і суспільства в цілому.

«Життя за своєю природою дуже скомпліковане, а коли хтось ще більше його комплікує, аби видатися мудрішим, аніж він є насправді, то все стає ще за плутанішим, і він ніколи не дійде до ясності справ, за які бореться», – наполягає Яцик [7, с. 88].

Соціальна філософія наголошує на пріоритетності кожного елемента способу життя, на цілісності суспільства як соціальної системи, що функціонує завдяки виробництву й постає як живий організм з усіма особливостями економічних, соціально-політичних, ідеологічних, культурних, побутових, сімейних та інших соціальних відносин, які безпосередньо характеризують життєдіяльність людей. У центрі суспільства – людина. Без неї воно не існує.

«Своєю цілеспрямованою діяльністю людина творить і змінює свій світ речей, свої способи спілкування, форми соціальності та відповідні інститути, свої здібності, тобто вона творить власну історію і врешті себе [9, с. 254]».

Духовне життя суспільства охоплює світ ідеального (сукупність ідей, поглядів, гіпотез, теорій) разом з його носіями – соціальними суб'єктами – індивідами, народами, етносами. Духовне життя здійснюється в нерозривному взаємозв'язку з іншими видами суспільного виробництва.

«З огляду функціонального підходу до моралі у суспільному житті Карл Маркс розглядає переважно в її «оберігаючій» функції стосунків у межах що усталилися урегульованість і порядок є саме формою суспільного зміцнення даного способу виробництва» [5, с. 328].

В умовах духовного розвитку все більше актуалізується роль і значення формування в суспільній свідомості моральних цінностей, які суттєвим чином активізують процеси моральної регуляції суспільних відносин, культурно-морального розвитку людини, прогресу суспільства в цілому.

«Моральність за характеристикою Гегеля, полягає в певній конкретності, а саме: тотожність добра і суб’єктивної волі їх істини» [3, с. 176].

Тому так важливо в сучасних умовах, щоб цінності моральної свідомості перетворювались у невід'ємну рису психології людини, її морального обличчя, служили критерієм оцінки та регулятором поведінки особистості, її моральної зрілості.

Особливо у сучасних умовах суспільного розвитку надвзичайно зростає роль моральної відповідальності особистості у всіх сферах суспільного життя. Моральна свідомість особистості найкраще проявляється в її активній життєвій позиції, бо справжня мораль – це мораль активної діяльності і «практичної взаємодії людини з навколишнім середовищем та іншими людьми» [9, с. 12].

Важливішою умовою вирішення суперечностей у сфері формування моральної свідомості є цілеспрямоване утвердження непримиренного ставлення до всіляких різновидів її антиподів, що гальмують як процес становлення моральної культури людей, так і духовних цінностей суспільства в цілому.

Як зазначає Володимир Соловйов «егоїстичне протиборство називає згубним для людини, применшує її людяність, духовний зв’язок між людьми – і прирікає людину на обмежене суто фізичне існування, щоб сильний дух моральний сенс не був злим, а добрим, потрібно щоб влада над власною плоттю поєднувалася в ньому з позитивними, доброзичливим ставленням до інших істот» [2, с. 152].

Важливе місце серед форм суспільної свідомості належить естетичній свідомості. Вона, як і будь-яка форма суспільної свідомості, естетична свідомість розвивається в органічному зв'язку з розвитком усього суспільства, відображаючи зміни, що відбуваються в бутті людей, насамперед у їхньому матеріальному житті.

Основою естетичної свідомості є художня культура, головним чинником у якій є художнє виробництво та споживання. Художня культура включає в себе естетичну активність особистості, її естетичне виховання, а також естетичні потреби, почуття, смаки, які реалізуються в художній творчій діяльності людей. Зміцнення духовно-морального аспекту в естетичній свідомості безпосередньо пов'язане з розвитком духовної культури, місце і роль якої в становленні почуттів прекрасного, загальнолюдського в розвитку самосвідомості людини все більше посилюється.

Важливе місце в духовному житті суспільства займає релігія, а також релігійна свідомість.

Це досить логічно прослідковується у книзі Івана Климишина «Вчені знаходять бога», а саме: «віра – це згода нашого розуму на істину навіяну нам «згори». Таке навіювання відчувається і через споглядання Бога Творця в Його творінні» [4, с. 36].

Релігія як форма суспільної свідомості охоплює релігійну ідеологію та релігійну психологію. Релігійна ідеологія являє собою більш чи менш струнку систему релігійних ідей, поглядів на світ. Релігійна ідеологія, як правило, розробляється і розвивається теологами.

У зв'язку з цим в процесі аналізу ролі та місця релігійної свідомості в духовному житті суспільства важливо враховувати ту обставину, що в суспільній свідомості сьогодні відбувається утвердження нового ставлення до релігії, намітився очевидний відхід від пануючих у цій сфері стереотипів. А тому стає особливо важливим нове переосмислення ролі релігії в духовному житті суспільства, її місця в консолідації людей, гуманізації суспільних відносин.

Література:

1. Аристотель. Никомахова этика / Аристотель. – Сочинения. В 4 т. –М.: Мысль, 1983. – 830 с.

2. Соловьев В. Оправдание добра / Соловьев В. – Сочинения. – В 2 т. М.: Мысль, 1990. – Т.1. – 892 с.

3. Гегель. Философия права / Гегель. – Сочинения. – Т.7. – М.: Соцэкгиз, 1934. – 380 с.

4. Климишин І. Вчені знаходять Бога / Климишин І. – Івано-Франківськ, «Нова зоря», 2004. – 93 с.

5. К.Маркс, Ф.Енгельс. Твори / К.Маркс, Ф.Енгельс. – Т.25. – Ч.2. – К; Політвидав, 1965. – 511 с.

6. Людина і світ: Підручник / Л.В.Губерський, В.Г.Кремінь та ін. – [2-ге вид., випр. і допов.]. – К.: «Знання»,2001. – 349 с.

7. Слабошпицький М. Українець, який відмовився бути бідним / Слабошпицький М. – К.: «Рада», 1994. – 167 с.

8. Шрамко Т. Соціологія / Шрамко Т. – Д.: «Посвіт», 2008. – 231 с.

9. Шрамко Т. Філософія / Шрамко Т. – Л.: «Новий світ», 2010. – 345 с.