Проблеми законодавчого регулювання У сфері науки і науково-технічної діяльності в Україні

На сучасному етапі розвитку українського суспільства в умовах активізації міжнародної торгівлі питання, пов’язані з використанням результатів науково-дослідної та науково-технічної діяльності, стають все більш актуальними. Це обумовлюється тим, що наукові розробки і технології є основою інноваційного розвитку провідних країн світу, а в Україні, за даними Держкомстату, в останні роки продовжується падіння показників інноваційної діяльності. Так, у 2009 р. результати НДДКР впроваджувало 12,8% обстежених підприємств, тоді як у 2008 р. питома вага інноваційно-активних підприємств складала 13,0%, а у 2000 р. – 18,0%. Частка реалізованої високотехнологічної продукції в загальному обсязі промислової продукції у 2009 р. зменшилася до 4,8% проти 5,9% в 2008 р.

Однією з причин такого стану є відсутність дієвих законодавчих актів та економічних стимулів для суб’єктів інноваційної діяльності в реалізації наукових проектів і впровадженні технологій та об’єктів інтелектуальної власності.

З урахуванням того, що 2011 р. оголошено в Україні роком інноваційно-інвестиційного розвитку, держава має вирішити низку завдань стосовно підтримки сфери наукових досліджень.

На початку 1990-х рр. Україна першою серед країн СНД прийняла Закон «Про основи державної політики у сфері науки і науково-технічної діяльності» від 13 грудня 1991 р. №1977-XII. У Законі проголошувалося, що держава надає пріоритетну підтримку розвитку науки як визначального джерела економічного зростання і невід’ємної складової національної культури та освіти. Даний Закон заклав основи державної науково-технологічної політики, визначив основні механізми її формування та реалізації.

Однак невідповідність Закону реальній політиці виконавчої влади щодо науки та поступове скасування низки його важливих норм призвели до помітної деградації науково-технічного потенціалу країни загалом. Тому згодом у 1998 р. даний законодавчий акт був замінений Законом «Про наукову і науково-технічну діяльність».

Нова редакція Закону була спрямована на врегулювання відносин, пов’язаних з науковою й науково-технічною діяльністю, та створення умов для підвищення ефективності наукових досліджень і використання їх результатів для забезпечення розвитку всіх сфер суспільного життя [1].

У 1999 р. Верховна Рада України схвалює Концепцію науково-технологічного й інноваційного розвитку України. Ця Концепція спирається на визнання того, що науково-технологічний та інноваційний розвиток є невід’ємною складовою задоволення широкого комплексу національних інтересів держави, що реальну незалежність і безпеку мають лише країни, здатні забезпечувати оволодіння новими знаннями та ефективне їх використання. Тому однією з основ Концепції стає віднесення збереження та підвищення якості науково-технологічного потенціалу до пріоритетних національних інтересів України.

Дана Концепція визначає, що вироблення і реалізація ефективної державної науково-технічної й інноваційної політики потребують певного удосконалення управління у сфері науково-дослідних, дослідно-конструкторських робіт та реалізації інновацій.

Основні заходи мають бути спрямовані на реформування центральних органів виконавчої влади за функціональним принципом, забезпечення структурної повноти їх повноважень, більш чітке визначення завдань і прав, механізму координації їх взаємодії між собою та з іншими органами виконавчої влади.

З цією метою головними завданнями галузевих міністерств, інших центральних органів виконавчої влади з проблем науково-технологічного й інноваційного розвитку визначаються:

• розробка та реалізація єдиної науково-технологічної політики відповідної галузі;

• здійснення функцій державного замовника в частині використання коштів державного бюджету, що надаються на підтримку науково-технічного розвитку галузей, і функцій розпорядника галузевих фондів;

• проведення експертизи наукових результатів;

• організація і проведення моніторингу інноваційної діяльності підприємств та установ своєї галузі незалежно від їх підпорядкованості.

Протягом становлення української науки приймається низка інших ключових законів у сфері науково-дослідних робіт. Одним з перших стає Закон «Про науково-технічну інформацію» від 25 червня 1993 р. №3322-XII, який визначив основи державної політики в галузі науково-технічної інформації, порядок її формування і реалізації в інтересах науково-технічного, економічного та соціального прогресу країни. Метою Закону стало створення в Україні правової бази для одержання та використання науково-технічної інформації. Законом регулюються правові й економічні відносини громадян, юридичних осіб, держави, що виникають при створенні, одержанні, використанні та поширенні науково-технічної інформації, а також визначаються правові форми міжнародного співробітництва в цій галузі.

В 1995 р. приймається Закон «Про наукову і науково-технічну експертизу» від 10 лютого 1995 р. №51/95-ВР. Він визначив правові, організаційні та фінансові основи експертної діяльності в науково-технічній сфері, а також загальні основи і принципи регулювання суспільних відносин у галузі організації й проведення наукової та науково-технічної експертизи з метою забезпечення наукового обґрунтування структури і змісту пріоритетних напрямів розвитку науки і техніки, наукових, науково-технічних, соціально-економічних, екологічних програм та проектів, визначення напрямів науково-технічної діяльності, аналізу й оцінки ефективності використання науково-технічного потенціалу, результатів досліджень.

До основоположних законодавчих актів у сфері наукової та науково-технічної діяльності можна віднести Закон «Про пріоритетні напрями розвитку науки і техніки» від 11 липня 2001 р. №2623-III, який регулює правові, фінансові й організаційні засади цілісної системи формування та реалізації пріоритетних напрямів розвитку науки і техніки в Україні.

Закон «Про інноваційну діяльність» від 04 липня 2002 р. №40-IV визначає правові, економічні та організаційні засади державного регулювання інноваційної діяльності в Україні, встановлює форми стимулювання державою інноваційних процесів і спрямований на підтримку розвитку економіки України інноваційним шляхом [2].

Характерною особливістю практичного застосування вищеназваних законодавчих актів є невиконання більшості з норм. Це свідчить про системні ознаки правового нігілізму у сфері реалізації державної науково-технологічної політики, що закладаються через державну систему законотворчості.

Порівнюючи розвиток науки та інноваційної діяльності в Україні з тенденціями, що мають місце у країнах ЄС, Росії, Далекого Сходу, Південно-Східної Азії, США, слід відзначити, що Україна загрозливо наближається до стану відсталої держави. Неприпустимо затягується процес інституційних перетворень системи науково-технічного і кадрового забезпечення економіки України відповідно до умов світового ринку. Загрозливих масштабів набуло старіння наукових кадрів, критичної межі досягла зношеність парку наукового обладнання та матеріально-технічної бази науки, внаслідок чого наукова складова національної конкурентоспроможності неухильно знижується.

Наразі, коли у всіх розвинених державах спостерігається виразна переорієнтація державної політики на використання наукових знань як головного ресурсу економічного зростання, науково-технічний потенціал України доведений нині до стану, за яким можуть статися незворотні зміни, що унеможливлять його використання в інтересах інноваційного розвитку суспільства [3].

Усвідомлення такого становища має знайти належне розуміння як у Верховній Раді України, так і в Кабінеті Міністрів України. Саме тому пріоритетом у законотворчій діяльності має стати розроблення та затвердження протягом найближчого часу Кодексу про науково-технологічну та інноваційну діяльність в Україні, гармонізованого зі стандартами європейської спільноти. Кодекс має містити законодавчі норми щодо розвитку інтелектуального потенціалу нації й здійснення науково-технологічної та інноваційної діяльності в Україні відповідно до умов процесу євроінтеграції й рівноправного залучення вітчизняних науковців до спільного європейського дослідницького простору.

Можна констатувати, що модернізація законодавчих актів у сфері науково-технологічної діяльності має полягати в гармонізації правових засад з європейськими стандартами, створенні нормативних підстав розбудови сучасної національної наукової системи. Стратегічним завданням трансформації державного управління в цій галузі повинна стати побудова нової моделі взаємовідносин між науковцем та суспільством, за якої дотримуватиметься рівність інтересів держави і вченого. Для цього держава має формувати свою наукову політику і створювати такі інституційні форми, які сприяли б збільшенню попиту на інтелектуальний продукт. З боку науковця це означає взяття зобов’язань щодо розкриття власного творчого потенціалу, задля чого держава створюватиме максимально сприятливі умови, у тому числі через формування належного законодавчого простору, спрямованого на реалізацію прагнень та можливостей кожного вченого.

Література:

1. Попович О.С. Про деякі особливості розвитку і практичної реалізації законодавства, що регулює науково-технологічну й інноваційну сферу // Юридична Україна. – 2004. – №7. – С. 77-84.

2. Законодавство України у сфері інноваційної діяльності: Зб. законодавчих актів / Верховна Рада України: Офіц. вид. – К.: Парламентське вид-во, 2007. – 152 с.

3. Воронкова Т.Є., Денисенко М.П., Ладика С.В. Проблеми формування національної інноваційної системи України // Актуальні проблеми економіки. – 2008. – №4. – С. 73-81.

Науковий керівник:

кандидат державного управління, доцент Гречко Т.К.