ПОЛЬСЬКО-УКРАЇНСЬКІ СТОСУНКИ У ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ XVI – ПЕРШІЙ ПОЛОВИНІ XVII СТ. ЧЕРЕЗ ПРИЗМУ КОЛОНІЗАЦІЇ ТА ПОЛОНІЗАЦІЇ

Із здобуттям незалежності перед Україною постало завдання формування своєї зовнішньої політики, встановлення відносин із іншими державами. Звичайно ж, кожна країна, вибудовуючи свої зовнішньополітичні пріоритети, насамперед, звертає увагу на своїх сусідів. До того ж, відносно молодим, незалежним державам надзвичайно важко самоствердитись на міжнародній арені в якості повноправних суб’єктів міжнародних відносин без підтримки з боку держав, що належать до категорії стратегічних партнерів або мають потенціал ними стати.

Якщо врахувати всі аспекти цього складного і багатопланового явища, то для нашої держави Польща була, є і буде одним із найбільш бажаних стратегічних партнерів. Саме тому, попри те, що Україна проводить політику на розбудову відносин з численними державами світу, розвиток багатоаспектних взаємин з Польщею має пріоритетний характер. Це зумовлено важливим місцем цієї держави у зовнішній політиці України, її суттєвою роллю у підтримці реґіональної безпеки та помітним впливом на розвиток міжнародної діяльності нашої держави.

Слід наголосити на тому, що українсько-польські стосунки мають свої давні історичні витоки, а їх вивчення дасть змогу не лише пояснити та обумовити близькість та інтенсивність розвитку сучасних відносин, але й подивитися на перспективи спільного майбутнього обох країн, що передбачають співпрацю у культурній, освітній, науковій, передусім історичній, галузях.

Так, одним із важливих питань українсько-польської історії є процес взаємодії та стосунків української та польської шляхти у другій половині XVI – першій половині XVII ст. В українській історичній науці цей взаємовплив визначається як однобічний, а саме – польський, загарбницький, пов'язаний, насамперед із насильним ополяченням, полонізацією української шляхти, але вагомих аргументів на підтвердження цієї тези не існує, окрім політично-ідеологічних висловів, які свого часу були покликані окреслити образ класового ворога та надати всім процесам винятково негативного відтінку та значення.

Тому актуальним є формування сучасного, наукового, а головне неупередженого, об’єктивного пояснення цих процесів, передусім з погляду світогляду сучасної освіченої людини, яка поєднує минуле, сучасне та пов’язує це позитивною перспективою і реалізацією у майбутньому.

Поширенню польського впливу на українських землях після Люблінської унії відведено значне місце в історичній літературі починаючи від ХІХ століття і до наших днів.

Наприклад, один із представників київської історично-юридичної школи М. Владимирський-Буданов звертав увагу на те, що польський уряд був зацікавлений, а відтак і приділяв значну увагу колонізації, але винятково у економічних та політичних інтересах [1; с. 209].

Аналізуючи польські впливи на українське життя, М. Грушевський звернув увагу на те, що в основі процесів модифікацій і полонізації староруських форм лежала насамперед сфера суспільно-політичних і економічно-культурних відносин, а найбільше вплинула на подальшу долю нашого народу “еволюція суспільних кляс…”. У цих суспільних змінах дослідник віддав данину полонізаційним процесам, які, на думку М.Грушевського, були тісно пов’язані з політичними змінами: “ … на всякі важнійші посади правительство осаджувало своїх людей, поляків, на яких могло б спуститися, а над старою системою урядників, для загального нагляду, творило нові, з широкими компетенціями й екзекутивою, для своїх повірників. Для Русинів лишалися самі малозначні посади; все інше було для поляків та хиба зовсім спольщених Русинів, як наприклад, подільський воєвода Грицько Кердеєвич, і різних зайдів, що трималися польського режиму...” [2].

Разом з тим М. Грушевський вказує на байдужість до цих процесів ополячення самої української шляхти незважаючи на свою чисельність [2].

Таким чином, українська шляхта постає як слаба і економічно, і чисельно, а це, в свою чергу, уможливило її інтенсивну полонізацію.

Характерна теза про польське загарбання яскраво простежується у нарисах з історії України за редакцією К. Гуслистого. Так, читаємо “… з перетворенням Польщі в крупного експортера сільськогосподарської продукції в Західну Європу польська шляхта надзвичайно підсилила свої зазіхання на українські землі і все настирливіше добивалась проникнути на ці землі. Одночасно польська шляхта продовжувала просуватись на Підляшшя, Волинь та інші землі, набуваючи тут володіння за допомогою шлюбів, спадкування та іншими шляхами і одержуючи посади й маєтки від королів польських…” [3; с. 163-164].

Крім того, дослідник звертає увагу і на позицію та зацікавленість української шляхти у контактах із польською. Намагання польських панів захопити Україну й інкорпорувати українські землі зустріло підтримку руської шляхти, що добивалась шляхетських вольностей Польщі і обмеження

диктатури магнатів. Литовсько-руська шляхта хотіла піднести свою політичну роль і одержати права шляхти польської щодо військової служби та інших державних повинностей [3; с. 163-164].

Н. Полонська-Василенко, оцінюючи засоби та методи польської колонізації український земель, прийшла до висновку, що українська шляхта, по-суті, опинилася у безвиході: або зректися політичного життя, або полонізуватися. Більшість вибрала останнє. Це посприяло тому, що “поволі польське право, мова, католицизм ширилися так, як то було в Галичині. Король дістав необмежене право роздавати землі, і цим широко користалися поляки” [4 с. 4; 57].

Поштовхом до освоєння українських земель дослідниця вважала насамперед економічну ситуацію того часу, на яку впливали і політичні чинники : “ … в Польщі давно вже вичерпано було вільні землі, а в зв'язку з загальною економічною кон’юнктурою в Європі збільшився попит на збіжжя, і сільське господарство стало прибутковим. Це викликало бажання побільшувати площу орної землі. Майже негайно після Люблинської унії починається широка роздача землі польським панам на Київщині, Брацлавщині, на Задніпров’ї, що славилися родючим чорноземом. В Україні з'являються величезні латифундії “королев'ят” – польських маґнатів: Замойські володіли землями від Тернополя до Паволочі, Тарновські – Уманщиною, Конецпольські мали староства Барське, Плоскіровське, Чигиринське, Корсунське, Переяславське, Гадяцьке, Миргородське. Найбільше одержали Вишневецькі – Олександр та Михайло: в 1590 р. все Посулля, що наприкінці XIX ст. охоплювало Полтавську та частину Чернігівської губерній. Землі ці були слабо залюднені, і, щоб привабити селян, в цих латифундіях встановлено “слободи”, пільгові роки, від 20 до 40, протягом яких вони не платили податків і не робили панщини. Люди з усіх частин України з неймовірною швидкістю стали заселяти ті землі…” [4; с. 457-459].

Інженер Боплан, який служив у Конецпольських, писав, що вони заснували 50 слобід; у Тарновських виросло 110 містечок та 200 сіл. Окремі пункти були густо залюднені: в Ромні було 6000 господарств, у Лохвиці — 3325, у Лубнах – 2646, Пирятині –1749 [5].

Усі дослідники так чи інакше сходяться в тому, що своєрідним пунктом відліку проникнення польського землеволодіння в Україну є 1569 рік.

Разом з тим слід вказати й на те, що це не був всеохоплюючий колонізаційний наступ. Показники щодо рядової польської шляхти взагалі не виходять за межі природного переміщення людності у такій багатоетнічній державі, якою була Річ Посполита. Відсоток магнатського елементу, як головної сили просування на схід є вищим (див. табл. 1) [6; с. 231] .

Щоправда слово “прийшлі” у заголовку до таблиці є дещо умовним та неоднозначним, адже соціальний та етнічний склад цієї групи доволі строкатий [5; с. 230]. Приміром, із середовища давнього галицького боярства вийшли Даниловичі. Яскравий представник роду – руський воєвода, корсунський та чигиринський староста Ян Данилович, одружившись з донькою та спадкоємицею Станіслава Жулкевського Софією, став власником Бориспільщини в Київській землі [6, с.230]. А його син – Станіслав, породичавшись із Семашками, отримав у володіння Хупківську волость та інші маєтки Семашків. Як великі землевласники постають і галицькі зем’яни Чолганські, які закріплюють свій вплив головним чином через споріднення з волинянами Добринськими.

Завдяки службі в князів Збаразьких закріпилися на Волині ще одні представники шляхетського стану – зем’яни Стемпковські. Мацея Стемпковського бачимо слугою і повіреним у Збаразьких уже з 1583 року, згодом він стає гродським суддею (1592-1599), а потім луцьким підстаростою (1600-1618) [6; с. 231].

У поширенні впливу польського середовища важливими були не скільки політичні події чи фактори, а більше шлюбні зв’язки. Насамперед це стосується волинських князів як представників найзаможнішої ланки українського упривілейованого стану, котрі родичалися із польським панством. Серед таких зокрема шлюб Андрія Семеновича Збаразького з Анною Гербутівною, князя Іллі Констянтиновича Острозького з Беатою Костелецькою, князівни Галшки Острозької – з познанським воєводою Лукашем Гуркою, Василя-Констянтина Острозького з Софією Тарновською, Миколая Харленського з князівною Анною Богданівною Друцькою Любецькою [6; с. 233].

В. Липинський доповнює список прибулих польських шляхтичів такими іменами: Бялобоцкі, Долецкі, Гаварецкі, Гротковскі, Яблковскі, Янушевські, Каліскі, Кончицкі, Лешковскі, Ліхоцкі, Малішевскі, Мановскі, Мікуцкі, Рожен, Ринковскі, Ставінскі, Завадовскі [7; с. 97]

Сам факт шлюбних відносин з польською шляхтою є досить показовим, оcкільки він свідчить про усвідомлення князівським прошарком себе як частини польської держави. З іншого боку інтенсифікація шлюбних зв’язків із польською знаттю значною мірою передбачала перетікання земельних ресурсів у ті чи інші руки.

На додаток до викладеного вище слід зазначити, що наступ польського землеволодіння не був надто всеохоплюючим, але разом з тим суспільне життя засвідчувало наявність нового, прийшлого соціального елементу, що яскраво засвідчує вислів Б. Хмельницького: “ Поляк і спокій на Русі разом існувати не можуть ”.

Література:

1. Владимирский-Буданов М. Население Юго-Западной России от половины ХV в. до Люблинской унии ( 1569 г. ) // Архив ЮЗР. – К., 1886. – Ч. 7. – Т. 2

2. Грушевський М. С. Історія України-Руси. – Т. 5. – К., 1994. – [електронний ресурс]. Режим доступу: http://litopys.org.ua/hrushrus/iur502.htm

3. Нариси з історії України. – Вип. 2: Гуслистий К. Україна під литовським пануванням і захоплення її Польщею (з XIV по 1569 р.) / Відп. ред. С. Н. Бєлоусов. Інститут історії України Академії наук УРСР. – К.: Вид-во Академії наук УРСР, 1939. – 198 с.

4. Полонська-Василенко Н. // Полонська-Василенко Н. Історія України. Україна під Польщею – Т. 1. – К., 1992. – [електронний ресурс]. Режим доступу:http://www.infoukes.com/ukremb/history/POLONSKA/Part3.html

5. Г. Л. де Боплан. Опис України. Пер. з фр. Я. І. Кравця, З. П. Борисюк. К., 1990.–[електронний ресурс]. Режим доступу: http://izbornyk.org.ua/boplan/opys.htm

6. Яковенко Н. Українська шляхта з кінця XІV – до середини XVІІ ст. Волинь і Центральна Україна. – К.: Критика, 2008. – 472 с.

7. Липинський В. Участь шляхти у великому повстанні під проводом гетьмана Богдана Хмельницького. – Філадельфія, Пенсильванія, 1980. – 638 с.

8. Бовуа Д. Російська влада та польська шляхта в Україні 1793 – 1830 рр. / переклад Зої Борисюк. – Львів: Кальварія, 2007. – 296с.

Науковий керівник:

кандидат історичних наук, доцент Михайлюк Юрій Миколайович