Сучасна людина як дзеркало постмодерну

Розглядаючи сучасну людину в процесі повсякденних практик все більшої уваги заслуговує її непередбачуваність та неоднозначність вчинків. Складні соціальні та внутрішні процеси накладають на людину значний відбиток чим постійно змінюють її світогляд, життєву філософію та цінності. Така невизначеність та по-суті відсутність стійкої життєвої філософії, є однією з засадних рис постмодернізму, яка значена авторами праці «Філософія ХХ віку» [1 c. 199]. Висока актуальність підходу Ніцше для реалій сучасного соціального життя вимагає переосмислення парадигми постмодерну в контексті історичного розвитку та трансформації.

Найчастіше під терміном „пост-модернізм” – розуміють той широкий ментально-психологічний рух, який розпочався в розвитку тих країн Західної Європи і Північної Америки десь в середині ХХ (тепер вже минулого) століття з наміром побороти чергову ідейно-теоретичну кризу, сутністю і центральним моментом якої стала знову таки чергова криза суспільствознавчих наук, яка проявилася насамперед, як криза пояснення. Це означає, що в суспільстві взагалі, в його (суспільство) науково-теоретичній сфері особливо накопичилася достатня кількість внутрішньо-суперечливих проблем, які вимагають свого пояснення, але на які в соціальних і гуманітарних (частко також природничих) науках на даний момент не лише немає готової відповіді, але навіть не має достатньо чіткої постанови проблеми, тобто достатньо чіткого формулювання того, що ж вимагає свого пояснення, чого саме і в яких межах ми щось розуміємо чи не розуміємо.

Проте з часом мало-помалу було сформульовано ряд більш-менш між собою пов’язаних проблем, які було пояснено (щонайменше – у першому наближенні) більш-менш між собою подібним чином і ця словесно-ментальна (розумова) конструкція отримала назву „пост-модернізм” (у вільному перекладі українською – післясутність), яка з часом була легалізована в якості законної самоназви.

Зразу ж обмовимось, що бажано при цьому не зміщувати два досить між собою близькі, але різні поняття: модерн – пост-модерн та модернізм – пост-модернізм. Перша пара понять має, так би мовити, онтологічну спрямованість. Вона вживається для характеристики тих суспільств чи їх найбільш важливих характеристик, одне з яких існувало напередодні до цього (модерн), а друге приходить тут (в Західній Європі, Північній Америці, частково Австралії і деяких найбільш розвинутих країнах далекосхідної чи південно-східної Азії) і зараз (починаючи з другої половини ХХ ст.). Друга пара понять (модернізм-пост-модернізм) означає той спосіб мислення, аналіз і дослідження який застосовує суспільство стосовно самого себе, аби зрозуміти власну історичну еволюцію і нинішній стан. Серцевиною цього є модерна і пост-модерна концепція, теорія чи скоріше раціоналізована картина соціальної дійсності.

Стосовно того, що таке модерн і пост-модернізм у своєму повному і вичерпному сенсі поки, що говорити зарано. Вкажемо лише на те, що однією із найбільш помітних і важливих рис пост-модернізму є досить різка, достатньо обґрунтована і вельми всебічна критика того, що ними називається у відношенні до суспільства „модерном” і у відношенні до розумово-свідомісних процесів – модернізмом. Тому перше наше знайомство з модерном відбудеться через його (модерну) критичний аналіз з боку пост-модернізму.

Закладена при цьому робоча модель чи висхідна аксіома (істина що не вимагає обґрунтування вона самоочевидна) достатньо проста: модерн – це суспільство яке вичерпало свій історично обумовлений соціотворчий потенціал, тобто пережило само себе і до подальшої позитивної історичної еволюції вже не здатне. Воно, так би мовити, технічно і морально устаріло і йому на зміну приходить (формується на наших очах) суспільство повного типу, яке, за відсутністю більш змістовного терміну, краще всього назвати (через їх послідовний часовий ряд) – пост-модерном, що визначає – після ........... після того, що ми ще бачимо перед собою але що зникає на наших очах, уступаючи місце тому суспільству, яке приходить йому на зміну, тобто пост-модерну. Природно, що в цьому зв’язку будь-яка серйозна теоретична робота вимагає показати і пояснити, що саме в суспільстві, яке зникає за історичний горизонт, було не таким, не життєздатним, що не дозволяє йому надалі продовжувати свій історичний поступ.

Відповідь, яку дають на це запитання критики модерну, на перший погляд досить проста – жодна з рис зникаючого суспільства не відповідає ні суб’єктивним очікуванням і надіям людей ні об’єктивним вимогам та історичним необхідностям. В нього не таке виробництво, інше споживання, неадекватна людина та її соціальна організація (соціогрупова структура, інституційний порядок, соціальна система), не такі канали соціальної комунікації, не та структура споживання і проведення дозвілля, не якісна політична система, застарілі соціальні звичаї і механізми само ідентифікації і т.д. і т.п. Але найбільше непокоїть критиків сучасності те, що це суспільство покоїться на засадах формальної логіки, раціонального мислення і специфічним типом організованої науки, наділеної виключно предметно-речовинне, механістично-матеріалістичне, каузально-детриміністичне пояснення світу.

Відразу ж стає зрозумілим проти кого чи проти чого у першу чергу спрямовано вістря критики: проти віку Просвітництва, Абсолютного Розуму і виключно раціонального, як найбільш продуктивного мислення зникаючої епохи. Персонально тут проглядаються всі діячі і авторитети французького Просвітництва Г. Гегель з його перебільшеним поклонінням перед Абсолютним Розумом і М. Вебер з його концепцією раціонального мислення як фактора, який заклав підвалини сучасного (за М. Вебером – капіталістичного) суспільства. При цьому розум звинувачується в соціальному (ради зиску і користі) і технічному (підпорядковані засадам і ритмам машинного знаряддя) відчуженні праці, формальному адмініструванні, знеособленні людських відносин, речовинному розчаклуванні дійсності, підпорядковані свободи і щастя ситуаційній вигоді та комерційному зиску і т.д. – практично у всіх бідах сучасного суспільства. Тут ми бачимо яскравий приклад суть формального негативізму простій і малозначності ..... знаків на протилежній: те, що в період Просвітництва вважалось упущенням всього позитивного, тут стає фактором всього негативного.

Заперечення науки (як речовинного тіла раціональності) супроводжується критикою всього спектру мислення і дії, більш-менш очевидно і тісно з нею пов’язаних. До критики раціоналізму (позитивізму, логіцизму, експерименталізму, прагматизму, прагнення доказовості висновків) додається критика самого способу осмислення отриманих результатів. В цьому пункті основним винуватцем об’являється текст як форма повідомлення, презентації і оформлення результатів дослідження, роздумів чи якоїсь іншої схожості на них інформаційної конструкції. Особливо достається при цьому крупним, розлогим і всебічно розгорнутим текстом, так званим „великим наративом”. Термін „наратив” має латинське походження і перекладається як оповідь, розповідь, переказ. У вживаному тут значенні його можна тлумачити як крупний, логічно і концептуально впорядкований набір знаків, це має місце змістовна взаємозалежність і взаємообумовленість окремих частин, а також таких розділів тексту, як його вступна, змістовна (виклад) і заключна (висновки) частина. Іншими словами, соціологія, яка в своєму висхідному історичному пункті виступила як наука (не протилежність філософії як спекулятивному розумуванні щодо суспільства та причин його появи, структури і способу функціонування), в пост-модернізмі стислій критиці виступила саме проти таких засадничих принципів науки як емпірична база, аксіоматичність, логічна послідовність міркувань, верифікованість (можливість бути перевіреними), діагностичність, технологічність та інше. Виникає у зв’язку з цим цілком реальна можливість того, що соціологія як наука зануриться у сферу гальмівних спекуляцій, спекулятивних суджень та ідеологічних кліше, тобто прийде туди, проти чого вона від самого свого виникнення перманентно застерігала і попереджала.

Виходячи із складної системи чинників, що визначають соціальну поведінку людини в реаліях вітчизняного сьогодення, доцільним є перегляд базових домінант її формування з позицій постмодерністського світогляду. В основу такого світогляду мають бути закладені не історично сформовані світоглядні цінності, а принципи постійної динамічності знання, яке в сучасному суспільстві виступає в якості основної світоглядної філософії і ціннісних орієнтацій та базових домінант суспільного розвитку. При цьому наукової уваги вимагає розуміння потіння та ролі колективного знання, яке з позицій постмодерністського підходу виступає в якості певного штучного узагальнення (приведення) індивідуального знання та індивідуальної світоглядної філософії яка шляхом фільтрації через систему науки визначає певні риси соціальної поведінки соціальних акторів.

Не наполягаючи на всеохоплюючій ролі науки в розвитку суспільства постмодерну, роль відповідних підході в та цінностей на соціальну поведінку сучасних акторів стає базовим імперативом який знаходить застосування у все білішій широкій сфері соціальних практик, що вимагає чіткого визначення тієї системи фільтрації індивідуального знання у системі філософського світогляду, які визначають особливості соціальної поведінки індивіда в умовах постмодерну. Принциповим є також визначення в системі соціальної життєдіяльності заснованої на принципах постмодерну тих поведінських актів, які можуть виступати безпосереднім дзеркалом нормативності та соціальності поведінки сучасної людини.

Література:

1. Философия XX века. Учебное пособие. М., ЦИНО общества "Знание" России, 1997. — 288 с.

2. Ницше, Фридрих. [Избранные произведения : Перевод] / Фридрих Ницше ; [Сост., подгот. текста Ивановой М. Ш.]. - Л. : ЛКК "Ступени", 1990-. - 20 см. Кн. 2: По ту сторону добра и зла : [Сборник]. - М. : Сирин ; Л. : ЛКК "Ступени", 1990. - 414,[2] с, с. 346