ТРАНСФОРМАЦІЯ ФЕНОМЕНУ «СИНТЕЗ МИСТЕЦТВ» В ХОДІ ІСТОРИЧНОГО РОЗВИТКУ

Сучасна світова культура починає все більше актуалізувати тенденцію та нагальну потребу в синтезуванні різних видів духовної діяльності людини, в тому числі різних видів мистецтва (від грец. Synthesis – поєднання, складання в єдине ціле). Філософія та культурологія єдині в твердженні, що XXI століття, прагнучи до гуманітарного ренесансу, повинно повернутися до органічного художнього синтезу.

Спостерігається певна закономірність в тому, що проблема синтезу мистецтв загострювалася в перехідні епохи, на перехресті епох (середньовіччя – Відродження; романтизм – к.XVIII – пер.пол. XIX; модерн – к.XIX – поч. XX; сучасний етап – межа XX та XXI століть – якісно нові, не вивчені та не осмислені технології мистецтва). Синтез мистецтв бере свої витоки в глибокій давнині (первісний синкретизм), органічно лунає в культурі античності та стає особливим творчим знаменням в культурі Нового часу.

Проблема синтезу мистецтв носить як прикладний, так і світоглядний характер. Саме це явище, вперше обмірковане в працях філософів (І.Кант, Г.Гегель, Ф.Шлегель, Ф.Шеллінг, Новаліс, Л.Тік, В.Ваккенродер та ін; в Росії XX століття – це М.Бердяєв, П.Флоренський, О.Лосєв, В.Ванслов, Ю.Борев, М.Каган), все більше привертає увагу художників, письменників, вчених-літературознавців, дослідників культури.

Практично в усі епохи активізації синтезу мистецтв філософи відводили йому важливу роль у справі вдосконалення світу. Цей аспект не втрачає значущості й на межі XX-XXI століть. Більш того, ця проблема загострюється, набуває нової напруги. У зв’язку з необхідністю гуманізації виникає й потреба в новому духовному синтезі, який протистоїть тенденції роз’єднання.

Таке поняття, як синтез, із самого початку міститься в надрах комплексного підходу філософії до найширшого діапазону питань розвитку цивілізації та культури. Ще в XIX столітті Г.Флобер, торкаючись долі художньої культури писав: «Чем дальше, тем искусство становиться болем научным, а наука – болем художественной; расставшись у основания, они встретяться когда-нибудь на вершине» [ 1, с.46 ]. Такою є діалектика розвитку: разом із тенденцією до роз’єднання існує, бореться з нею протилежна, об’єднуюча тенденція. Проблема синтезу мистецтв як явища культури повинна розглядатися тільки в світлі комплексного підходу, не просто в рамках взаємодії різноманітних областей художньої творчості, але глобально, масштабно, в світлі взаємодії філософії та мистецтва. Адже прояви синтезу мистецтв стали не тільки творчою практикою художників різних епох, але також завжди носили світоглядний характер і вперше були теоретично осмислені в працях філософів.

В теорії мистецтвознавства синтез мистецтв – це органічна єдність, взаємозв’язок різних видів мистецтва в межах цілісного художнього твору чи ансамблю із відносно самостійних творів. Справжній синтез і досягається тоді, коли елементи різних мистецтв гармонійно узгоджені спільністю ідейного змісту. Ця спільність також створює передумови для стилістичного поєднання.

Спробуємо в загальних рисах прослідкувати основні етапи становлення та розвитку теорії синтезу мистецтв.

В культурології, в теоретичному плані, проблема синтезу мистецтв найбільш чітко розроблена в мистецтвознавстві. Особливо «рухливі», переломні етапи в історії художньої культури відмічені активізацією інтегративних процесів. На думку Карла Маркса, теорія синтезу, породжена соціально гострими, переломними моментами в мистецтві та суспільстві, ставила своїм головним завданням подолання тих чи інших соціально-ідеологічних протиріч загальними зусиллями всіх видів мистецтва. Теорія синтезу висунула соціально-естетичну програму, ідеологічно функціональну, яка активно входить в життя людей, організуючи його як дійство, ритуал, культ чи служіння красі. Таким собі уявляв синтетичне мистецтво Р.Вагнер, саме таким був ідеал мистецтва, який відстоював Ч.Морріс, теоретики та практики «нового стилю» – модерн, російські символісти. Проте враховувати лише соціально-ідеологічну сторону цього питання було б неправильно. Проблеми синтезу стосуються безпосередньо технології мистецтва. Тому синтез мистецтв став осмислюватись як творча й теоретична проблема лише тоді, коли, з одного боку, диференціація колись цілісних великих стильових систем на види та жанри, а з іншого – розрив зв’язків мистецтва з життєво-практичною діяльністю, викликаною цілим рядом соціально-технічних факторів, призвели на межі XVIII-XIX століть до явного занепаду монументальних форм творчості. Тому першими розробляти цю проблему стали романтики, головним чином, представники йенської школи, котрі вважаються визнаними родоначальниками теорії синтезу мистецтв в сучасному розумінні цього терміну.

Історія культури виділяє дві основні взаємодіючі тенденції розвитку мистецтва кожної епохи, які складаються в систему: це тенденція синтезу, взаємозбагачення різних видів художньої практики, і тенденція самовизначення, розмежування. Однак конкретний характер їх співвідношення, роль кожної з них в створенні культурного цілого в кожну епоху проявляється по-різному. І якщо за періодом розпаду синкретизму первісної культури слідував період художнього синтезу, то, починаючи з епохи Відродження, тенденція синтезу вже тільки сприяє процесу диференціації єдиного раніше мистецтва на розгалужену систему видів та жанрів. Вже в епоху Відродження синтезу мистецтв надавали величезного значення, хоча не було ще такого терміну.

Неймовірний парадокс, а, можливо, й цілком закономірне явище заключається в тому, що теоретичний інтерес до проблеми синтезу мистецтв починає проявлятися як раз у той момент, коли тенденція синтезу, не маючи змоги протистояти розмежуванню окремих видів мистецтв, втрачає практичне значення. Саме у йенських романтиків синтез вперше осмислюється як невід’ємна ознака органічної «узгодженої» культури. Феномен синтезу займає романтиків у зв’язку із утопічним вченням про «всекультуру», розробкою якого вони займалися. У «всекультурі» стикаються та взаємодіють такі різні явища як наука і мистецтво, мистецтво і філософія, мова і міфологія і т.д. принцип синтезу тут стає вирішальним методологічним аспектом. Постулати синтезу проходять через усю естетику романтизму. Згідно «натурфілософії» романтиків у бутті неможливо виділити сферу «живописного», «музичного» чи «пластичного», так як кожне із мистецтв потенційно міститься в іншому. Мова ж мистецтва в цілому може розглядатися як єдина стихія загального художнього мислення. «Произведения великих поэтов, - писав Ф.Шлегель, - нередко дышат духом смежных искусств. Не так ли в живописи? Разве в известном смысле Микеланджело не пишет как ваятель, Рафаэль – как зодчий, Корреджо – как музыкант» [1, с.54].

Оскільки природа для романтиків предстає як єдність звуків, форм та фарб, кожен твір живопису має близькі йому поетичні та музичні твори. Ваккенродер, наприклад, мріяв не тільки про пряме вторгнення музики в живопис, а й про те, «объять все искусства вместе, объединить их в единое художество» [1,с.9]. Музика як мистецтво, найменш пов’язане з емпірією безпосередніх вражень, відповідала уявленням романтиків про природу і метод справжнього мистецтва. Концепція синтезу у романтиків може бути визначена як панмузична – настільки універсальне у романтиків поняття музичності. Через музику визначаються усі види мистецтва. «Собственно видимую музыку составляют арабески, узоры, орнаменты и т.д. Поэзия в строгом смысле слова кажется почти промежуточным искусством между живописью и музыкой. Разве не должны соответствовать такт фигуре, а звук – цвету?», - писав Новаліс [2, с.254]. Синтез у романтиків розуміється як злиття двох видів мистецтва в новий вид. Мистецтво в якості «початкової цілісності», що об’єднує протилежності, яка представляє собою синтез усіх елементів та методів, розглядалася романтиками як модель універсальної «ідеологічної культури», яка створює синтетичний культурний космос [3, с.78]. Мистецтво стає універсальним засобом самовизначення людини в світі. Мрію романтиків про злиття усіх видів мистецтва оформлює в закінчене вчення, теоретично та практично обмірковане, Ріхард Вагнер, вона переростає в основний принцип його багатогранної творчості. Сам термін «синтез мистецтв» вперше був вжитий композитором Ріхардом Вагнером і до сих пір часто асоціюється саме з його музичними драмами.

На межі XIX-XX століть російська релігійно-філософська та богословська думка розробляла концепцію «синтезу мистецтв». Час формування та особливої популярності цієї концепції прийшовся на період «відкриття ікони» і пробудження підвищеного інтересу до іконопису в богословів, філософів, художників, мистецтвознавців та письменників тієї епохи. Одним із піонерів розробки теорії «синтезу мистецтв» в Росії був М.Ф. Федоров. Він розділяв мистецтво на два типи: «мистецтво подібності» та «мистецтво священне», яке є «художнім воскресінням» [4,с.158] . У «мистецтві подібності» зображення (словесне чи візуальне) пов’язано зі своїм оригіналом за подібністю, за зовнішньою схожістю, таке зображення є лише більш чи менш вдалою ілюзіоністською копією оригіналу. Мистецтво ж святе, по-перше, являє нам оригінал, відтворює його так, що він знаходиться в своєму зображенні. Найбільш повно та детально проаналізував богослужіння з точки зору єдності мистецтв П. Флоренський. Він виділяє основні види церковного мистецтва та допоміжні. До основних видів він відносить зодчество, стінопис (фрески), іконопис, вокальне мистецтво та церковну поезію разом із мистецтвом її читання, до допоміжних – «мистецтво вогню», «мистецтво диму», «мистецтво запаху» [5, с.134].

Таким чином, ми прослідкували та розглянули основні етапи розвитку та становлення «синтезу мистецтв».

Література:

1. Культурология: / [под ред. Драча]. — Ростов-на-Дону, 1998.

2. Искусство. Энциклопедия. — М., 2003.

3. История философии и культура. — К., 1991.

4. Шеллинг Ф.В. Сочинения: в 2 т. / Ф.В. Шеллинг.— М., 1989.– Т.2: Введение в философию мифологии. – 496 с.

5. Флоренский П. Иконостас. — СПб. , 1993.

Науковий керівник:

доктор філософських наук, професор Берестовська Д.С.