СОЦІАЛЬНИЙ ІНДИВІДУАЛІЗМ ТА СОЦІАЛЬНИЙ ХОЛІЗМ В СУБ’ЄКТОЦЕНТРИЧНІЙ ПАРАДИГМІ МИСЛЕННЯ

Сучасна філософія намагається подолати суб’єктоцентричну парадигму, яка була теоретичним підґрунтям наукових досліджень протягом більше як двох століть. Водночас треба розуміти, що суб’єктоцентризм є однією з наскрізних ідей модерну, тобто тієї доби, яка стала квінтесенцією європейської думки. Через ці ідеї не можна просто «переступити»; їх треба переосмислити. Тим більше, що саме через ідеї модерну відкривається шлях до розуміння таких проблемних зон сучасності як права та свободи громадян, легітимація політичного ладу держав, мораль та моральні устої в суспільстві, співвіднесення ідей європейського модерну з надбаннями неєвропейських культур тощо.

Метою докладу є дослідити та порівняти основоположні теоретичні конструкти модерної думки у вигляді соціального індивідуалізму та соціального холізму. Матеріалом дослідження виступають твори таких найбільш впливових мислителів модерну як І.Кант та Ґ.Геґель.

Головне в позиції І.Канта – автономія особистості. В своїх творах мислитель аналізував концепцію «природного права» і вважав її недостатньо обґрунтованою. Для мотивації діючих прав і свобод однієї констатації того, що вони належать людині від народження недосить. Праву необхідно набути значення внутрішньої спонукальної сили, йому потрібно стати чинником культури, тобто певного «самозмушення», праці над собою. Гранична обґрунтованість закону досягається лише тоді, коли джерело цього закону людина знаходить у самій собі, у своїх моральних настановах.

І. Кант переймає гоббсівське розуміння людської природи. Відмінність кантівського погляду полягає в тому, що він за первісною емпіричною природою відкриває другу природу, трансцендентальну, яка тотожна універсальності людського розуму. Якщо глузд і здатність судження мають справу із співвідношенням загального (поняттєвого) та одиничного (чуттєвого), розум стосується лише загального безвідносно до партикулярного. Розум – це чиста всезагальність. Те, що підносить людину над самою собою як частиною чуттєвого світу є не що інше як «особистість, себто свобода й незалежність від механізму всієї природи, що розглядається воднораз як спроможність істоти, яка підлегла власному розумові, чистим практичним законам» [1,с.98]. Тільки розумна істота має здатність діяти згідно з поняттям про закони, тобто згідно з принципами. Оскільки людина має вищий за все інше в природі статус, вона має й обов’язок бути гідною нього. «Тільки повага до закону складає мотив, який може надати вчинку моральну цінність» [2,с.283].

Свобода, на якій ґрунтується право, має декілька вимірів здійснення: внутрішня свобода в межах моралі, зовнішні владно-інституалізовані норми та публічна свобода, в якій суб’єкт права фактично є «громадянином світу». В кантівській філософії свобода завжди залишається в царині ноуменального світу, є приналежністю інтелігібельного морального начала.

Ґ.Геґель, на відміну від цього вважав, що індивід має бути «осуспільненим» через довгу низку корпорацій та асоціацій. Держава, з одного боку, – це зовнішня й вища влада як відносно сім’ї, так і громадянського суспільства, а з другого, – їхня іманентна мета [3,с.219]. Філософ критикує індивідуалізм і ототожнює його із провінціальністю й партикуляризмом, з одного боку, а з другого – з насильством, тероризмом та атеїзмом. Спільну хибу цих обох типів він вбачав у відокремленні людської істоти від її становища в організованому суспільстві, де вона має обов’язки, а також належний такому становищу статус. Якщо особистість до кінця наполягає на своєму праві, то тим самим певною мірою виявляється її обмеженість і мізерність. Такий погляд вказав на такий важливий факт, що структура особистості органічно пов’язується із структурою суспільства та з її становищем у суспільстві. Найвищою з усіх людських потреб є потреба активної причетності.

Свобода є невід’ємною від суспільного «добра». Добро не обмежується ні абстрактною всезагальністю права, ні сферою особливої суб’єктивності, особистого блага. Ґ.Геґель вважає, що це коло може бути розірваним тільки завдяки моральнісності. В останній добро отримує свою визначеність, а суб’єкт звільняється від свавілля. Це – конкретна наповнена означена єдність права і моралі. Як зауважує сучасний дослідник Людвиг Хайде, у Ґ.Геґеля іде мова про реальність, що виходить за межі всіх індивідуумів і разом з тим є їх носієм. Це – певна цілісність, що створюється правовими, моральними, економічними і політичними відношеннями, цінностями й нормами, яка виявляється в таких сферах життя, як сім’я, громадянське суспільство, держава [4,с.301].

Таким чином, в роботах таких центральних постатей доби модерну як І.Кант та Ґ.Геґель склались дві основоположні соціальні моделі – соціальний індивідуалізм та соціальний холізм.

Перша з них ґрунтується ідеєю автономії особистості, яка передбачає ствердження не суспільної, а індивідуальної природи людини, її самодостатність, що втілюється у невід’ємних правах на життя, свободу, власність. Головною теоретичною ідеєю цієї моделі є соціальний конструктивізм, який має своєю основою існування незалежних особистостей, що керуються розумовими принципами. Людина, як істота активна, має виборювати свободу, яка не є природним фактом, а має постати завдяки активності людського розуму. Тобто, свобода є надбанням внутрішніх зусиль особистості.

Соціальний холізм виходить з того, що суспільство і особистість постають одночасно і є невід’ємними одне від одного феноменами. Теоретичною основою цієї моделі є соціальна єдність, що означає однозначно встановлені смисли, спорідненість мови та мовлення, hen panta (грецьк. – все в одному), коли множинність існує в рамках загального. Свобода особистості – це соціальне досягнення, що постало через моральний розвиток спільноти.

Ці дві моделі відбивають методологічне розрізнення, яке сформувалось в соціальній теоретичній думці в період Нового часу і продовжує певним чином існувати й зараз, у вигляді протиставлення методологічного холізму та методологічного індивідуалізму. Але треба відзначити, що між першою і другою моделлю, незважаючи на їх здавалося б протилежні засади, існує подібність. І перша, і друга теоретичні позиції виходять із первісної наявності соціального суб’єкта, який розуміється або як «колективне Ми», або як «індивідуальне Я». Суб’єкт, як «емпіричний суб’єкт дії» або як «нормативний суб’єкт інституцій» [5,с.97] є монолітною сутністю, колективною або індивідуальною єдністю. Визначальною рисою такого колективного або індивідуального суб’єктоцентризму є самодостатність, наявна та потенційна спроможність до саморозвитку, онтологічна незалежність. Перспектива осягнення соціального світу у цьому випадку обмежена асиметричною категоріальною опозицією «суб’єкт – об’єкт», де суб’єктна категорія завжди є вищою, привілейованою, автентичною, активною та креативною. Об’єкт від суб’єкту відокремлений нездоланною метафізичною перегородкою і постає стосовно нього чимось чужим, або, навіть, ворожим, тим, що треба «засвоїти», привласнити, приборкати, перемогти.

На нашу думку, і колективний і індивідуальний «центризм» є однобічними поглядами на соціум. озумуРНе можна спростувати той факт, що ідея автономної особистості може стати суспільним досягненням лише за наявністю певних суспільних інституцій, які визнають автономію такою найвищою цінністю. Сучасна індивідуальність не могла б з’явитись без відповідних суспільних інституцій. В той же час, без ідеї самоцінності особи інститути перетворюються на насильницькі механізми, а суспільна практика набуває неправового характеру, коли відбувається інструменталізація іншого. Завданням сучасної соціальної філософії є подолання цієї дилеми.

Література:

1. Кант І. Критика практичного розуму / Імануїл Кант; [пер. з. нім., прим. та післямова І.Бурковського; наук. ред. А.Єрмоленко]. – К.: Юніверс, 2004. – 240 с.

2. Кант И. Основы метафизики нравственности / Иммануил Кант. Сочинения в шести томах; [пер. с нем. Б.А. Фохта; под общ. ред. В.Ф. Асмуса, А.В. Гулыги, Т.И. Ойзермана]. – М.: Мысль. – (Серия «Философское наследие»). – Т.4. Ч.1. [ред. 4-го т. В.Ф. Асмус]. – 1965. – С. 219 – 325.

3. Геґель Ґ. В. Ф. Основи філософії права, або Природне право і державознавство / Ґеорґ Вільгельм Фрідріх Геґель; [пер. з нім. Р.Осадчука, М.Кушніра]. – К.: Юніверс, 2000. – 336 с.

4. Хайде Л. Нравственность и ирония. Гегелевская критика современной субъективности в «Основах философии права» / Судьбы гегельянства: философия, религия и политика прощаются с модерном; [под ред. П.Козловски и Э.Ю. Соловьёва]. – М.: Республика, 2000. – С. 287 – 304.

5. Декомб В. Індивідуація та індивідуалізація / Венсан Декомб // Філософська думка. – 2006. – №1. – С. 82 – 109.