ПЕДАГОГІЧНІ ТЕХНОЛОГІЇ У СИСТЕМІ ВИЩОЇ ПРОФЕСІЙНОЇ ОСВІТИ

Прискорення соціально-економічного розвитку країни на основі науково-технічного прогресу і вдосконалення виробничих відносин вимагають від працівників вищих навчальних закладів посиленої уваги до питань професійної підготовки майбутніх спеціалістів, а також формування і розвитку у них соціальної й трудової активності. Першочергове завдання вищої школи передбачає здійснення рішучого повороту від масового навчання до посилення індивідуального підходу, розвитку здібностей майбутніх спеціалістів, спираючись на їх самостійну роботу, активні форми й методи навчання. В той же час, успішне розв’язання складних завдань навчання й виховання молоді вирішальною мірою залежить від професійної майстерності, ерудиції і культури викладача.

Одним із найбільш перспективних шляхів удосконалення підготовки майбутніх учителів, озброєння їх необхідними знаннями, практичними вміннями і навичками є впровадження активних форм і методів навчання. Тобто актуальності набувають новітні технології навчання, які допомагають викладачеві мотивувати студентів до навчання та ефективно опановувати вибрану професію.

Появі в педагогіці терміна «технологія» сприяв бурхливий розвиток науково-технічного прогресу в різних галузях теоретичної та практичної діяльності людини, а також бажання педагогів домагатися у своїй професійній роботі гарантованих результатів.

Противники ідеї технологізації у педагогічній діяльності вважають неприпустимою вільністю розглядати творчий, суто інтимний, як вони вважають, педагогічний процес як технологічний. Однак будь-яка діяльність може бути доведена до ступеня мистецтва. Адже мистецтво – це «високий ступінь уміння, майстерності в будь-якій сфері діяльності» [5; с. 84], а «технологія – це мистецтво, майстерність, уміння» [3; с. 507].

Навколо поняття «технологія навчання» в усьому світі ведуться серйозні наукові дискусії, що не дозволяють дати однозначного універсального визначення. Поряд з цим поняттям у науково-методичній літературі широко застосовуються такі терміни, як «педагогічна технологія», «освітня технологія», «технологія виховання» і навіть «технологія розвитку». Причому чіткого розмежування між ними поки також не встановлено.

Разом з тим поняття «технологія» міцно увійшло в громадське пізнання в другій половині XX століття і стало своєрідним орієнтиром наукового і практичного мислення. Його регулятивний вплив полягає в тому, що воно спонукає дослідників і практиків у всіх сферах людської діяльності, у тому числі в області освіти:

♦ знаходити підстави результативності процесу;

♦ мобілізувати кращі досягнення науки і досвіду, гарантуючи отримання необхідного результату;

♦ будувати діяльність на інтенсивній, тобто максимально наукової, а не на екстенсивній основі, що веде до невиправданих витрат сил, часу та ресурсів;

♦ приділяти велику увагу прогнозуванню і проектуванню діяльності з метою скорочення кількості процедур її можливого коригування;

♦ використовувати новітні інформаційні засоби в процесі їх розвитку, максимально автоматизувати рутинні операції [4; с. 7].

Іншими словами, технологічність стає домінуючою характеристикою діяльності людини, означає перехід на якісно новий щабель ефективності, оптимальності, наукоємності освітнього процесу. Узагальнюючи, можна зробити висновок, що технологія – не данина моді, а стиль сучасного науково-практичного мислення. Вона відображає спрямованість прикладних досліджень (у тому числі педагогічних) на радикальне вдосконалення людської діяльності, підвищення її результативності (за умови гарантування досягнення мети), інтенсивності, інструментальної, технічної озброєності. Технологія – це діяльність, що в максимальній мірі відображає об'єктивні закони предметної сфери і тому забезпечує найбільшу для даних умов відповідність результатів поставленим цілям[2; с. 158].

Поняття «технологія навчання» вперше прозвучала на конференції ЮНЕСКО в 1970 році. У доповіді «Вчитися, щоб бути», опублікованому цією організацією, названий термін визначається як рушійна сила модернізації освітнього процесу, а в доповіді «Як вчитися» вперше наводиться її визначення. У ньому технологія навчання характеризується як сукупність способів і засобів зв'язку (спілкування) між людьми, що виникають у результаті інформаційної революції і використовуються в дидактиці [1; с. 107].

З вітчизняних педагогів найбільший внесок у розробку проблеми технології навчання внесли В.П. Беспалько, Ю.Г. Татур, М.В. Кларін, Н.В. Кузьміна, В.А. Сластьонін, С.А. Смирнов та інші. З закордонним дослідників слід відзначити Л. Андерсона, Дж. Блока, Б. Блума, Т. Гілберта, Р. Мейджер та інших. Однак не завжди погляди вчених збігаються. Одні фахівці розглядають технологію навчання як педагогічну науку, інші вважають, що вона займає проміжне місце між наукою і практикою. Треті відводять технології навчання проміжне положення між наукою і мистецтвом, а четверті пов'язують її з проектуванням навчального процесу. Як правило, представники всіх підходів підкреслюють, що кожна із зазначених трактувань технології навчання не охоплює її повністю, а відображає лише певну сферу застосування.

Доцільно зупинитися на ще одній із значущих особливостей технології навчання. У цілому ряді науково-методичних і науково-популярних джерел авторами робиться спроба співвіднести це поняття з поняттям «методика навчання». Причому в більшості випадків автори чомусь намагаються протиставити їх один одному. У чому ж полягає відмінність між методикою і технологією навчання, чи не підміняється одне поняття іншим? По-перше, основною їх відмінністю є те, що методика вказує шлях, завдяки якому досягаються необхідні результати у навчанні, а технологія повинна гарантувати досягнення цих результатів. По-друге, технологія навчання носить яскраво виражений персоніфікований характер і по своїй суті дуже близька до поняття «авторська методика навчання». Якщо поняття «методика» висловлює процедуру використання комплексу методів і прийомів навчання, як правило, безвідносно до діяча що їх здійснює, то технологія навчання передбачає додавання до неї особистості викладача у всіх його різноманітних проявах
[4; с. 12-13]. Звідси очевидно, що будь-яка дидактична задача може бути ефективно вирішена за допомогою технології, спроектованої і реалізованої кваліфікованим педагогом-професіоналом. Таким чином, технологія навчання нерозривно пов'язана з педагогічною майстерністю викладача. Досконале володіння нею (тобто технологією) і є майстерність.

Але педагогічна майстерність, з іншого боку, – вищий рівень володіння технологією, хоча вона і не обмежується тільки операційним компонентом
[6; с. 265]. У середовищі педагогів щільне місце посідає думка про те, що педагогічна майстерність суто індивідуальна, тому її не можна передати з рук в руки. Однак якщо розглядати технологію навчання не як педагогічний процес, а як його проект, своєрідний інструментарій для організації та здійснення педагогічної діяльності, то можна стверджувати, що технологія може втілюватися не тільки її автором, але і його послідовниками. При цьому, звичайно, вона буде уточнюватися з урахуванням особистих професійних якостей та параметрів, але основні її структурні компоненти все ж будуть залишатися незмінними, оскільки вони пов'язані системно відповідно до конкретних цілей та завдань, для яких проектувалися. У цьому, на наш погляд, полягає одна з найважливіших відмінностей технології навчання від методики.

У той же час не можна протиставляти ці два поняття. З нашої точки зору, технологія навчання – це не що інше, як більш висока стадія розвитку методики, коли поряд з її персоніфікацією проводиться детальна розробка основних складових: цілетворення, прогнозування, вибору оптимальних форм, методів і засобів навчання, організації взаємодії учасників навчального процесу, оцінки, контролю і корекції знань, навичок і вмінь учнів з метою гарантованого досягнення дидактичних цілей. Таким чином, будь-яка методика навчання може бути доведена до рівня технології. Для цього необхідна її послідовна оптимізація на основі наявності зворотного зв'язку і корекції основних складових.

Стратегію сучасної вищої освіти складають розвиток і саморозвиток особистості фахівця, здатного не тільки обслуговувати наявні соціальні технології, але і виходити за межі нормативної діяльності, здійснювати інноваційні процеси, процеси творчості в широкому розумінні. Ця стратегія втілюється в принциповій спрямованості змісту і форм навчального процесу вищої школи на пріоритет особистісно-розвиваючих і професійно-орієнтованих технологій навчання. Міра їх ефективності суттєво залежить від того, наскільки повно представлена в них людина в її різноманітною суб'єктивності, як враховані її характерологічні та психологічні особливості, які перспективи їх розвитку або згасання. Щодо вимог до технологій навчання у вищій школі, то вони наступні: до уваги береться облік особистісних якостей учнів, оптимальність, відсутність протиріч дидактичним принципам, спрямованість на активізацію пізнавальної діяльності студентів.

Узагальнюючи вищезазначене, стверджуємо, що сутність технології навчання полягає у:

1. попередньому проектуванні навчального процесу з подальшою можливістю відтворення цього проекту в педагогічній практиці;

2. спеціально організованому цілеутворенні, що передбачає можливість об'єктивного контролю, а якістю досягнення поставлених дидактичних цілей;

3. структурної та змістовної цілісності технології навчання, тобто в неприпустимість внесення змін в один з її компонентів, не зачіпаючи інші;

4. виборі оптимальних методів, форм і засобів, що диктуються цілком визначеними і закономірними зв'язками всіх елементів технології навчання;

5. наявності оперативної зворотного зв'язку, що дозволяє своєчасно і оперативно корегувати процес навчання.

Звідси можна зробити висновок: технологія навчання представляє собою цілісну дидактичну систему, що дозволяє найбільш ефективно, з гарантованою якістю вирішувати педагогічні завдання. До структурних складових технології як дидактичної системи доцільно віднести дидактичні цілі і завдання, зміст навчання, засоби педагогічної взаємодії (методи навчання), організацію навчального процесу (форми навчання), засоби навчання, учня, викладача, а також результат їхньої спільної діяльності.

Література:

1. Бондарева К. I., Козлова О. Г. Педагогічний аналіз інноваційної діяльності вчителя: Науково-методичний посібник. – Суми, 2001 – 129 с.

2. Пєхота О.М. Освітні технології. –Київ: «А.С.К.», 2002. – 253с.

3. Большой энциклопедический словарь: В. 2 т. – М.: Сов. энциклопедия, 1991. – Т. 1. – с .507.

4. Виленский В.Я., Образцов П.И., Уман А.И. Технологии професионально – ориентированного обучения в высшей школе: Учебное пособие. Издание второе / Под ред. В.А. Сластёнина. – М.: Педагогическое общество Росии, 2005. – 192 с.

5. Макаренко А.С. Собрание сочинений в 4 т. – М.: Правда,1987. – с. 84

6. Педагогика: педагогические теории, системы и технологии: Учеб. для студ. высш. и сред. учеб. заведений / Под ред. С.А. Смирнова. – 4-е изд., испр. – М.: Академия, 2001. – 512 с.

Науковий керівник:

кандидат педагогічних наук Степанець Іван Олексійович.