ПІДГОТОВКА МАЙБУТНІХ ВИХОВАЕЛІВ ДО ВИКОРИСТАННЯ ПЕДАГОГІЧНИХ ІДЕЙ НАРОДУ В СУЧАСНІЙ НАУКОВО-ПЕДАГОГІЧНІЙ ПРАКТИЦІ

Важливим змістовим компонентом професійної підготовки майбутніх вихователів є застосування педагогічних ідей народу в сучасній науково-педагогічній практиці.

За свою багатовікову історію український народ накопичив велику кількість цінних знань про дітей і їхнє виховання, які принагідно представлені в етнопедагогіці. Насичення цим матеріалом усіх складових методичної системи професійної підготовки майбутніх вихователів створює передумови для ефективного виховного процесу дошкільників. Проте, аналіз роботи вищих навчальних закладів, зокрема тих, в яких здійснюється підготовка вихователів дошкільних закладів, дає підстави стверджувати, що студенти, не достатньо володіють знаннями про висвітлені в етнопедагогіці форми, методи, прийоми та засоби навчання, що несуть потужний народний виховний потенціал та розвивають індивідуальні особливості дітей дошкільного віку. Тому на нашу думку, ефективність дошкільної освіти залежить від рівня професійної готовності майбутнього педагога до виховання дітей, що ґрунтується на уміннях поєднувати сучасні наукові підходи з просвітницькими педагогічними надбаннями українського народу. У зв’язку з цим важливою педагогічною проблемою стає звернення до народних коренів та надбань.

Традиції давньоруської народної педагогіки, які стали джерелом української етнопедагогіки, склались у давні часи. Уже в часи Київської Русі народною педагогікою чітко усвідомлювалась мета, зміст навчання і виховання, висувалися основні засоби досягнення педагогічного ідеалу. Одним із важливих факторів виховання в народній педагогіці вважалася сім’я. Саме досвід родинного виховання, розвиток гри та поліфункціональність іграшки, казки, прислів’я, загадки, звичаїв та обрядів дають змогу говорити про притаманну нашим предкам народну педагогіку, що формувалася на слов’янській основі. Основні принципи народної педагогіки складалися на основі наївно натуралістичного народного світогляду. Так, відповідно до першого принципу природовідповідності у вихованні, людина, з народної точки зору, є частиною природи, і на неї впливають ті закономірності, які діють у природі.

Саме на традиціях народної педагогіки, яка своїм корінням сягає в сиву давнину, коли лише формувалася українська людність, зросли педагогічні погляди Г. Сковороди. Як своєрідний результат практичного впливу національної етнопедагогіки на конкретну особу можна розглядати етнопедагогічні погляди видатного філософа та педагога, які, збагатившись мудрістю його, повернулися в народ як природна скарбниця. [5, с. 146-157]. З великою повагою ставився до українського народу й української народної педагогіки інший відомий діяч — М. Добролюбов. Він розкрив мистецько-педагогічну велич і силу такої чудової пам’ятки української етопедагогіки, як народна пісня [8, 32].

Визначна роль у справі збирання і популяризації надбань етнопедагогіки належить видатним діячам української культури М. Драгоманову, М.Грушевському, В. Гнатюку та ін. Зокрема, В. Гнатюк неодноразово публікував збірники матеріалів народної творчості, у тому числі популярних народних казок, розрахованих на широке коло читачів. [9, с. 230]. Великим палким прихильником етнопедагогіки був В. Сухомлинський. Уся педагогіка видатного педагога спирається насамперед на надбання української народної педагогіки, принципи й методи якої він із дитинства засвоїв у батьківській хаті.

Як самостійна педагогічна дисципліна, етнопедагогіка виникла у другій половині ХХ століття. Вона включала в себе як загальнолюдське (інтернаціональне), так і самобутнє (національне). В історії української школи і педагогіки, за О. Любар, М. Стельмахович, Д. Федоренко, знаходимо, що безпосередньо сам термін «етнопедагогіка» в науковий обіг увів відомий чуваський педагог Г. Волков у 70-р.р. ХХ ст.

Зазначимо, що в українській педагогіці термін «народна педагогіка» запровадив педагог і культурний діяч О. Духнович 1857р. в опублікованому ним підручнику «Народна педагогія в пользу училищ і вчителів сельских». Це був перший підручник педагогіки в Україні, в його основу були покладені народні педагогічні принципи, форми та методи навчання та виховання [10, с. 8]. Він уперше в Україні систематизував педагогічні знання, узагальнив багатовіковий досвід народної педагогіки. У науковий обіг термін «народна педагогіка» ввів видатний російський педагог-демократ К. Ушинський. Він підкреслив її велике значення для виховання. «Марно ми намагаємось вигадувати виховання, – писав педагог, – виховання існує в російському народі стільки ж віків, скільки існує сам народ; з ним виросло, відобразило його історію, всі його гірші і кращі якості. Це грунт, на якому виростали нові покоління Росії, змінюючи одне одного. Його можна удосконалити, поліпшити, пристосуватись до нього ж самого, до його вимог, сил, недоліків…» [11, с. 64].

Історичне коріння найвидатніших ідей української педагогіки, як одного з джерел педагогічної теорії ХVІІ ст., теж слід шукати у народному досвіді виховання. Виховний досвід українського народу, окрім фольклору, знайшов відображення, пряме і опосередковане, у творчості майже всіх українських письменників, зокрема С. Васильченка, І. Котляревського, П. Куліша, Лесі Українки, Марка Вовчка, І. Нечуй-Левицького, Панаса Мирного, Г. Сковороди, І. Франка, Т. Шевченка, ряду письменників пізнішого часу. Відомому письменникові та громадському діячеві О. Кониському належить праця під назвою «Народна педагогія», у якій зроблена спроба осмислити здобутки нашого народу в цій галузі в кінці XІX ст. На думку сучасного науковця Т. Олексенко літературні твори, зокрема поезія В. Сосюри, Лесі Українки та інших поетів розкривають красу рідної України та допомагають виховувати любов до рідного краю, і тому педагог має бути обізнаним у літературній спадщині народу. Окрім того, автор зазначає, що твори місцевих письменників та поетів – це той матеріал, який дає змогу формувати поняття рідного краю.

Основою педагогічних поглядів видатної української поетеси Лесі Українки була, насамперед, народна мудрість. Саме на ґрунті кращих традицій народної педагогіки письменниця розглядала важливі проблеми освіти і виховання. Етнопедагогіка українського народу орієнтувала її на любов до Батьківщини, повагу до старших, до людей праці. Ідеї народної педагогіки про працю як основу життя, гуманне ставлення до дитини, використання рідної мови стали основою педагогічних поглядів поетеси, які вона поєднувала з досягненням передової думки. Знайомство з творами К. Ушинського, Х. Алчевської, М. Драгоманова дало можливість ґрунтовно проаналізувати діяльність тогочасної школи, давати поради з питань освіти, брати посильну участь у навчально-виховному процесі.

Видатний педагог А. Макаренко розглядав народну педагогіку як золотий фонд педагогіки наукової. Він черпав з народної виховної мудрості й повертав її народові в новому вигляді [8, с. 32].

Певну пізнавальну цінність у справі вивчення народної педагогіки мають праці українських етнографів кінця ХІХ – початку ХХ ст.: А. Малинки, А. Онищука, Йосипа і Данила Лепких. В цих працях подано картини народного виховання в різних місцевостях України, звичаї і обряди, якими супроводжуються найзначніші події в житті дитини, дитячий побут. У 20-ті роки з’явились перші спроби систематизації й узагальнення практичного досвіду народної педагогіки. Автор першої книги про народну педагогіку Г. Виноградов розглядає народну педагогіку як рівноцінну педагогічну систему серед інших педагогічних систем, що в різний час прописувались окремими вченими-педагогами. Він наголошує на необхідності вивчення народної педагогіки в її історичному розвитку для глибшого розкриття її значення в народному вихованні. Пізніше в Україні вийшла монографія Н. Заглади «Побут селянської дитини», яка є результатом багатолітніх спостережень автора над народним вихованням у селянській родині на Поліссі. Робота цінна значним фактичним матеріалом про традиційні засоби виховання дітей від раннього до підліткового віку. Однак автор, вказує Сявавко Є.І., майже не дає педагогічного аналізу народних виховних засобів, а обмежується лише описом їх [10, с. 10].

У 30-40р.р. через зміни політичної ситуації в країні практично зупиняються дослідження етнопедагогічного напряму. Лише в 50-60р.р., зауважує О. Христова, народна педагогіка розглядається у соціальному аспекті. Класовий підхід поглинає її етнічну специфіку. При цьому в середині 60-их років вчені під народною педагогікою розуміють зазвичай народно-педагогічну думку, ідею. А. Гашимов визначив це поняття «як народну мудрість про виховання», Ю. Намитков– як «висловлювання народу про виховання». Подібних підходів дотримувались В. Афанасьєв, В. Арутюнян, М. Гуртуєва, М. Ширбаєв та ін. Поступово в науковому середовищі розповсюджувалось розуміння народної педагогіки як сукупності педагогічних ідей та виховної практики [2, с. 42].

М. Стельмахович зазначав, що провідні принципи української етнопедагогіки репрезентують сукупність основних вихідних положень та ідей, що визначають основне спрямування, зміст і організацію виховних дій. Вони є переконаннями, нормою, правилом, якими керуються батьки з метою дійового впливу на своїх дітей. Наукове дослідження української етнопедагогіки дало змогу виявити її провідні принципи: гуманізм, природовідповідність, зв'язок виховання з життям, виховання працею, врахування вікових та індивідуальних особливостей вихованців, систематичність і послідовність виховання, єдність вимог і поваги до особистості, поєднання педагогічного керівництва з розвитком самостійності та ініціативи виховання [8, с. 47]

В. Кузь, зазначає, що цінність етнопедагогіки полягає в її єдності з укладом життя народу, його історією, культурними і побутовими традиціями, ідеї та засоби народної педагогіки, глибше і повніше втілюють у собі національну духовність, тобто національну психологію, філософію, світогляд, ідеологію та ін. Саме тому етнопедагогіка становить основу національної системи виховання [4, с. 74].

Істотного значення має думка дослідника Т. Стрипко. Науковець стверджує, що прогресивний розвиток суспільства став можливим завдяки спільним фізичним і духовним зусиллям усього народу, які нагромаджувалися сотнями поколінь. Саме етнопедагогіка максимально співвідносна дії закону: відповідність етносу географічному середовищу; отже, в побудові оптимальних національних педагогічних систем і моделей школи вона може бути рушійною силою [9, с. 6].

Водночас не менш потужним є процес утвердження етнопедагогіки у нових соціально-історичних реаліях, зумовлений прагненням народів зберегти, розвинути свою самобутність. Адже принципи етнопедагогіки відображені в мові, народних звичаях, традиціях, святах, обрядах, ритуалах, символах, образотворчому, музичному, хореографічному мистецтвах, досвіді родинного виховання, сімейно-побутовій культурі, народних дитячих іграх, іграшках тощо. А головними засобами виховання молодого покоління є рідна мова, історія, фольклор, мистецтво і свята народного календарного циклу, народні символи та прикмети, родинно-побутова культура, звичаї, традиції, обряди [6, с. 12].

Педагогами-дослідниками (І. Юрас, В. Бардінова та ін.) народна педагогіка розглядається як фундамент, без якого неможлива побудова наукової педагогічної системи. Науковець О. Сердюк зазначає, що народною педагогікою називають сферу емпіричних знань, вироблених народом, у яких відображені цілі та завдання навчання і виховання. Народна педагогіка має єдину основу, спирається на загальнолюдські норми, правила виховання і навчання людей. Пам’ятки народної педагогіки народ зберігає у прислів’ях, приказках, казках і т.ін. Їхня основна мета – формувати, цілеспрямовано виховувати і навчати молодь на кращих зразках та ідеалах народу. Найдієвішою рисою народної педагогіки є її зв'язок із життям, практикою навчання та виховання молоді. Педагогічний досвід народу зберігся не тільки в усній народній творчості, а й у звичаях, обрядах, дитячих іграх та іграшках [7, с. 107].

Упродовж останнього десятиріччя ХХ ст. інтерес до народної педагогіки постійно зростає, зазначає А. Богуш. На підтвердження цих слів автор зауважує, що останнім часом з’явилося у періодичній пресі цілий ряд статей, в яких неоднозначно називаються найвагоміші прорахунки сучасної педагогіки. Одним із них є свідоме нехтування загальнолюдськими цінностями, які викристалізувалися в народній педагогіці протягом віків, на основі яких формувались моральні принципи цілих поколінь українського народу [1, с. 40].

Отже, спираючись на думку видатного науковця М. Євтуха, можна зробити наступний висновок: якщо основу професійної підготовки майбутніх педагогів становлять педагогічні дисципліни, то потрібно оновити їх зміст, з метою глибокого вивчення національних особливостей системи виховання та навчання в Україні, що ґрунтується на народних традиціях, народній педагогічній спадщині [3, с. 66-76]. Відтак, у сучасній професійній підготовці майбутніх вихователів важливу роль може відігравати потужний виховний потенціал українського народу. У зв’язку з цим актуальності набуває підвищення вимог до особистості майбутнього вихователя, його професійно-педагогічної компетенції.

Література:

1. Богуш А. М. Українське народознавство в дошкільному закладі: навч. посіб. / А. М. Богуш, Н. В. Лисенко. – 2-ге вид., переробл., допов. – К.: Вища школа, 2002. – С. 40. 28

2. Болбас В. С. О понятиях и терминах этнопедагогики / В. С. Болбас // Педагогика. 2001. – № 1. – С. 42. 30

3. Євтух М. Б. Пріоритети професійної підготовки вчителя в системі університетської освіти / М. Б. Євтух // Розвиток педагогічної і психологічної наук в Україні 1992-2002: [зб. наук. праць до 10–річчя АПН України]. Ч. 2. – Харків: ОВС, 2002. – С. 66–76. 96

4. Кузь В. Г. Основи національного виховання / Кузь В. Г., Руденко Ю. Д., Сергійчик З. О. – К. ІСДО, 1993.– 152 с. 134

5. Науменко Ф. І. Традиції народної педагогіки в творчості Григорія Сковороди / Ф. І. Науменко, Є. І Приступа // Педагогічні ідеї Г. С. Сковороди. – К. 1972. – С. 146–157. 170

6. Поніманська Т. І. Дошкільна педагогіка: навч. посіб. для студентів вищих навчальних закладів / Поніманська Т. І. – К.: Академвидав, 2004. – С. 13. 192

7. Сердюк О. Народна педагогіка як джерело соціального виховання особистості / О. Сердюк // Вища освіта України. Теоретичний та науково-методичний часопис. – К.: ., Видав-во «Педагогічна преса». – 2000. – № 4. – 107 с. 207

8. Стельмахович М. Г. Народна педагогіка / Стельмахович М. Г. – К.: Рад. шк., 1985. – С. 32. 220

9. Стрипко Т. Екоосвіта українців з найдавніших часів / Т. Стрипко // Краєзнавство. Географія. Туризм. – № 38 (475), жовтень 2006. – С. 6. 223

10. Сявавко Є. І. Українська етнопедагогіка у її історичному розвитку / Сявавко Є. І. – Наукова думка, 1974. – С. 5-44 230

11. Ушинський К. Д. Рідне слово: вибрані педагогічні твори в 2-х т./ Ушинський К. Д. – К.: Рад. шк., 1983. – Т. 1. – С. 64, 121–133. 241