ОЦІНКА ДОКАЗІВ У КРИМІНАЛЬНОМУ СУДОЧИНСТВІ

Поняття доказів належить до основних у теорії доказів та доказовому праві.

Правильне визначення поняття доказів має принципове значення для вирішення багатьох кримінально-процесуальних питань. Воно допомагає практичним працівникам правильно орієнтуватися у питанні про те, які фактичні дані і об’єкти матеріального світу і за яких умов можуть мати значення доказів у кримінальній справі, цілеспрямовано здійснювати їх пошук, виявлення, своєчасно проводити фіксацію та вилучення.

Беззаперечно, що поняття „доказ у кримінальному процесі” має найважливіше, центральне значення у теорії доказів, оскільки правильне визначення поняття доказу, як вказує В.Нор, ‒ це „одна з необхідних умов досягнення істини, а отже – і забезпечення законності у розгляді кримінальних справ”. [2]

На всіх етапах розвитку кримінально-процесуальної науки оцінка зібраних у справі доказів провадилася різними способами, за допомогою яких встановлювалася істина.

Оцінка доказів є необхідною умовою цілеспрямованого провадження слідства і судового розгляду, ухвалення законних і обгрунтованих процесуальних рішень, правильного вживання кримінального закону. Перед слідчим, прокурором і судом, що здійснюють провадження у кримінальній справі, в нерозривному зв'язку із завданням забезпечити збирання всіх необхідних фактичних даних про істотні обставини справи стоїть також завдання з'ясувати, чи зібрана ця інформація з дотриманням вимог процесуального закону; чи має вона відношення до предмету доказування; чи можуть служити зібрані у справі докази підставою для прийняття процесуальних рішень (постанови про притягнення як обвинуваченого, затриманні, обшуку, виїмці і т.д.); чи досить доказів для достовірних висновків про обставини, що складають предмет доказування, чи представляють вони достовірну і повну інформацію про досліджувану подію у цілому і окремих її елементів.

Оцінка доказів представляє розумову діяльність слідчого, прокурора, судді, здійснювану у логічних формах при дотриманні наукової методології пізнання, що забезпечує досягнення істини.

У кримінальному процесі оцінка доказів провадиться за внутрішнім переконанням слідчого, прокурора, суддів, заснованому на всебічному, повному і об'єктивному дослідженні доказів; при цьому у законі не вказуються формальні умови, що заздалегідь визначали б цінність і значення кожного доказу окремо та їх сукупності.

При оцінці доказів слідчий, прокурор, суддя керуються вимогами закону, що висуває умови загального характеру (оцінювати докази у сукупності, всебічно, повно, об'єктивно і т.д.) установлюючого правила допустимості доказів та їх належності.

Необхідним є зазначити, що для правильної оцінки доказів слідчому, прокуророві, судді (судові) необхідно використовувати у доказуванні основні принципи вільної оцінки доказів.

Принципами вільної оцінки доказів у кримінальному судочинстві є ті найважливіші положення процесуального права, що закріплені українським законодавством як основні начала діяльності органів дізнання, досудового слідства та суду при оцінці доказів і здійсненні правосуддя. До цих принципів належать: вільна оцінка наявних доказів; всебічність, повнота й об'єктивність оцінки доказів; оцінка доказів у сукупності; презумпція невинуватості підозрюваного, обвинуваченого, підсудного; участь у відправленні правосуддя народних засідателів, присяжних; безпосередність; змагальність.

Принцип вільної оцінки доказів полягає, насамперед, у тому, що під час оцінки доказів органи дізнання, слідчий, прокурор, суддя (суд) вільні у своїх оціночних судженнях, у висновках, що робляться на основі дослідження і розгляду всіх обставин справи. Вони оцінюють усі наявні докази по справі вільно, за своїм внутрішнім переконанням, заснованим на усій сукупності обставин справи, і не обмежені при оцінці ніякими формальними розпорядженнями. Цей принцип оцінки доказів полягає також у тому, що жоден доказ для суду, прокурора, слідчого та особи, яка провадить дізнання, не має наперед встановленої сили (ч. 3 ст. 67 КПК).

Оскільки принцип вільної оцінки доказів є об'єктивним правовим положенням, закріпленим у законі велінням держави, внутрішнє переконання слідчого, прокурора і судді як складову частину цього принципу, слід розглядати передусім як правову кримінально-процесуальну категорію, що має важливе значення для вирішення справи та окремих її питань, як суб'єктивну основу рішень, що приймаються у кримінальній справі, зокрема вироку суду. [3, с. 144]

Як правильно відмічав М.М. Михеєнко, важливе значення для розкриття ролі внутрішнього переконання в оцінці доказів мають також його психологічний і гносеологічний аспекти. У першому аспекті внутрішнє переконання можна розглядати у динаміці (як процес його формування) і статистиці (як результат). У процесі його формування створюється власна думка, долаються й усуваються сумніви, невпевненість. У підсумку слідчий, прокурор чи суддя звертаються до внутрішнього переконання як стану твердої впевненості у правильності своїх висновків, рішучості зафіксувати їх у процесуальних документах і при необхідності публічно їх висловити, готовності відстоювати їх у відповідних інстанціях, нести за них відповідальність.

У гносеологічному аспекті внутрішнє переконання – це знання як про окремі фактичні обставини, що становлять предмет доказування у справі, так і про висновки у справі, у тому числі ті, що стосуються юридичної оцінки, кваліфікації встановлених фактів, обставин, подій. [4, с. 146]

Оцінка доказів за внутрішнім переконанням – питання, від правильного вирішення якого залежить успіх процесуальної діяльності. Відображаючи різні сторони доведення, переконання у всіх цих його значеннях має безпосереднє відношення і до оцінки доказів.

Таким чином, внутрішнє переконання характеризує процес дослідження, та його результат. Вказівка ​​закону, оцінювати докази за своїм внутрішнім переконанням, потрібно перш за все розуміти як винятковість компетенції особи, яка провадить розслідування у справі. Тим самим закріплюється прерогатива цієї особи в області оцінки доказів, підкреслюється, що оцінка доказів є його невід'ємним правом і обов'язком. Перекладати її на будь-кого або керуватися оцінкою, наданою іншою особою, слідчий, прокурор, суддя не має права.

У цьому сенсі внутрішнє переконання розуміється, як самопереконання, як формування власного погляду на фактичні обставини справи, як необхідність особистої оцінки доказів.

Зазначена вимога забезпечується, зокрема, шляхом реалізації принципу безпосередності кримінального процесу.

З урахуванням викладеного можна констатувати, що внутрішнє переконання, є необхідною умовою оцінки доказів, характеризує сам підхід до оцінки доказів.

Також, необхідно зазначити, що багатозначне поняття внутрішнього переконання характеризує і результат оцінки доказів. Між внутрішнім переконанням як процесом оцінки доказів і внутрішнім переконанням як результатом цієї оцінки існує тісний зв'язок: оцінка доказів за внутрішнім переконанням найкращим чином служить тому, щоб саме внутрішнє переконання у результаті оцінки доказів було істинним.

У свою чергу, прийняття законних і обґрунтованих процесуальних рішень мож­ливо лише тоді, коли вони ґрунтуються на перевірених та правильно оцінених відомостях, одержаних у відпо­відності до вимог кримінально-процесуального закону. Помилка суб’єкта доказування під час отримання, оцінки доказів та їх джерел може привести до прийняття незаконних рішень, порушення прав і свобод громадян, покарання невинуватого або виправдання особи, яка вчинила злочин. У зв’язку з цим правильна оцінка доказів та їх джерел має найва­жливіше значення не тільки для прийняття окремих процесуальних рішень, але і для вирі­шення кримінальної справи у цілому.

Література:

1. Кримінально-процесуальний кодекс України: чинне законодавство із змінами та допов. на 16 вересня 2011 р.: (Відповідає офіц. текстові) – К.: Алерта ; ЦУЛ, 2011. – 212 с.;

2. Нор В.Т. Проблеми теорії і практики судових доказів. – Львів : Вид-во при Львівському державному університеті видавничого об’єднання „Вища школа”, 1978. – 112 с.;

3. Міхеєнко М.М. Принцип вільної оцінки доказів у радянському кримінальному процесі // Проблеми розвитку кримінального процесу в Україні. ‒ К.: Юрінком Інтер, 1999;

4. Михеенко М.М. Доказывание в советском уголовном судопроизводстве. – К., 1984.