ОСОБИСТЕ НЕМАЙНОВЕ ПРАВО НА МІСЦЕ ПРОЖИВАННЯ БАТЬКІВ ТА ДІТЕЙ

 Особисті немайнові права батьків та дітей мають давню історію правового регулювання, зародки якого були сформовані ще в Стародавньому Римі під час формування інституту батьківської влади.

Як вказує Л.В. Красицька, в сучасній юридичні літературі склалось два основних погляди на правову природу відносин, які виникають в сім’ї: такі відносини є цивільно-правовими; такі відносини є сімейно-правовими [3; с. 432]. Так, наприклад, Л.В.Федюк зазначає, що система особистих немайнових прав закріплена в цивільному законодавстві, а її окремі елементи пов’язані із сімейним законодавством [6; с. 101].

З набранням СК України чинності з 01.01.2004 року посилились дискусії стосовно правової природи відносин, які регулюються сімейним законодавством, можливості застосування норм ЦК України для врегулювання відносин у сімейній сфері. Ця дискусія стосується, зокрема, врегулювання сімейним правом як особистих немайнових прав взагалі, так і особистих немайнових прав батьків і дітей.

Вважаємо обґрунтованою та підтримуємо точку зору Р.О.Стефанчука, який, розглядаючи систему особистих немайнових прав фізичної особи, поряд із загальними особистими немайновими правами виділяє окремі (спеціальні) особисті немайнові права, до яких, зокрема, належать особисті немайнові права фізичної особи в сфері сімейних відносин та особисті немайнові права дітей та інших фізичних осіб, які мають дефекти дієздатності [5; с. 258-259].

Варто зазначити, що в українському законодавстві відсутнє чітко встановлене положення про те, де саме повинно проживати подружжя чи за місцем проживання жінки, чи за місцем проживання чоловіка. Закон, стимулюючи подружжя до спільного проживання, прямо не зобов’язує їх до спільного проживання, а тому зміна місця проживання одним із подружжя не передбачає обов’язку змінити місце проживання для іншого.

Тобто, кожен з подружжя має право самостійно обирати для себе місце проживання. Це особисте немайнове право конкретизується, зокрема, у ст. 56 СК України, критикуючи положення якої, І.В.Жилінкова зазначає про доцільність закріплення у цій нормі тільки традиційного правила, про те, що чоловік та дружина мають право на вибір місця свого проживання [3; с. 430]. З.В.Ромовська, в цьому випадку, вказує, що у частину другу зазначеної статті було додано слово «вільний», хоча і без цього усім зрозуміло, що невільного вибору немає, якщо особу до чогось примушують, то це уже примус, а не вибір [4; с. 90]. Вважаємо, що зловживання одним із подружжя своїми правами та порушення особистих немайнових прав іншого із подружжя, зокрема, його права на місце проживання, може стати підставою для розірвання шлюбу.

Питання про право вільного вибору місця проживання кожного з подружжя має важливе значення та тісно пов’язано з іншими особистими правами членів сім’ї (подружжя) немайнового характеру, на що вказує, наприклад, Б.К.Левківський [2; с. 67-68]. Це питання, також, тісно пов’язано з громадянством осіб, які одружуються, громадянством подружжя.

В сучасній літературі відстоюється позиція, що розглядаючи особисті немайнові права батьків і дітей, необхідно їх розмежовувати, оскільки ці права не завжди кореспондують. Вважається, що поняття прав дітей ширше за обсягом, ніж поняття батьківських прав.

Незважаючи на те, що кожна особа має право на вибір свого місця проживання, дитина не може проживати самостійно, оскільки батьки повинні брати участь у її вихованні та утриманні. Звичайно, проживання разом із батьками є природною потребою та природним правом кожної дитини. Як правило, якщо батьки проживають разом, то і дитина проживає однією сім`єю із ними за місцем їхнього проживання або ж за місцем проживання її усиновлювачів, а якщо окремо — то у більшості випадків дитина проживає за місцем проживання матері, рідше батька. Наприклад Н.В.Волкова вказує на випадки, коли дитина може проживати не з батьками, а з дідом, бабою, або ж у силу тих чи інших обставин може перебувати на вихованні у спеціальних навчальних закладах або закладі охорони здоров'я [1; с. 98].

Відповідно до ст. 29 ЦК місцем проживання дітей віком до 14 років визнається місце проживання їхніх законних представників (батьків, усиновлювачів, опікунів).

З досягненням 10 років, місце проживання дитини визначається за спільною згодою батьків та самої дитини, але, згідно вимог ч. 3 ст. 29 ЦК України, місцем проживання фізичної особи у віці від 10 до 14 років є місце проживання її батьків, усиновлювачів або одного із них. З досягненням 14 років, фізична особа набуває права вільно обирати собі місце проживання.

На неузгодженість ч. 2 ст. 29 ЦК України та ч. 3 ст. 160 СК України звертає увагу Н.О.Давидова [3; с. 445]. Так, дослідниця зазначає, що ст. 160 СК України звужує права дитини, яка досягла 14 років визначати місце свого проживання тим, що це право дитині надається лише у випадку окремого проживання її батьків. При цьому, Н.В.Волкова вказує, що дитина з досягненням 14 років може обирати своє місце проживання не довільно, тобто де вона захоче, там i буде проживати, а лише з батьками (конкретно з ким саме, з матір'ю чи батьком). Саме це вона може вирішувати самостійно, якщо не встановлено інше [1; с. 98-99].

Виникає питання, норма ЦК України чи норма СК України повинна застосовуватись при визнанні чи невизнанні права дитини у віці від чотирнадцяти років самостійно визначати місце свого проживання при спільному проживанні його батьків. Тобто, чи може дитина, батьки якої проживають разом, самостійно визначати місце свого проживання та проживати окремо. Вважаємо, що відповідь повинна бути позитивною. Зокрема, як вказується, наприклад, Н.О.Давидовою необхідність в окремому проживанні може бути викликана, наприклад вступом дитини до навчального закладу, який знаходиться в іншому населеному пункті [3; с. 445].

Але, в науковій юридичній літературі зустрічається і негативна відповідь на вказане питання. Саме положенням СК України надається перевага, у зв’язку з тим, що по-перше, вони є спеціальними відносно ЦК України; по-друге, норма, яка вказує на проживання дитини разом з батьками чи одним із них, кореспондує обов’язку батьків відносно утримання дитини, забезпечення його виховання та розвитку.

Зазначимо, окрім іншого, що Н.В.Волкова вказує на статтю 7 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні», яка закріплює, що діти віком від 15 до 18 років подають заяву про зняття з реєстрації особисто. У зв’язку з цим вона робить висновок, що означене положення законодавства не відповідає нормам ЦК та СК України згідно яких фізична особа має право вільно обирати місце свого проживання, починаючи з 14-річного віку. Тому, відповідно, пропонує внести зміни до статті 7 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні», позначивши, що діти віком від 14 до 18 років самостійно подають заяву про зняття з реєстрації [1; с. 94- 97].

Зауважимо, що віковий критерій, який відповідно до ЦК України є достатнім для вільного вибору місця проживання є однією з серйозних проблем сучасності з питань вибору місця проживання дітей. Більша частина науковців і практиків однозначно висловлюються на користь підвищення зазначеного віку. Вважаємо, що ситуація, яка склалась пояснюється тим, що Закон було прийнято за чинності ЦК України 1963 року, де неповною дієздатністю володіли особи від 15 до 18 років, а тепер такий обсяг дієздатності мають особи з 14 років. А тому, вважаємо, що відповідні зміни слід внести саме до Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» і надати право самостійно подавати заяву особам з 14 років, що і буде відповідати праву особи обирати місце проживання також з 14 років.

Таким чином, спільне проживання дружини та чоловіка є виявом внутрішньої потреби бути разом та зовнішній прояв внутрішньої злагоди подружжя. Проживання разом із батьками дітей є їхньою природною потребою та природним правом. Чинне законодавство України закріплює і право батьків, і право дітей на місце проживання. При цьому, під правом дитини на місце проживання слід розуміти юридичну можливість дитини у віці до 14 років через законних представників, а у віці від 14 до 18 років – особисто (але за їхньою згодою) визначати місце проживання в межах України, тобто можливість обирати місце проживання, облаштуватися за місцем проживання, стати на облік осіб, які потребують покращення житлових умов (якщо є підстави), змінити місце проживання, вимагати від інших осіб не порушувати право на місце проживання, звернутися за захистом до правомочного органу держави у разі порушення цього права тощо. Якщо ж дитина не досягла десяти років, вона не визначається і не може визначатися самостійним та рівноправним учасником переговорного процесу, хоч а її думка має бути врахована.

Література:

1. Волкова Н.В. Цивільно-правові засоби індивідуалізації фізичних осіб. : дис... канд. юрид. наук: 12.00.03 / Волкова Наталія Василівна. - Одеська національна юридична академія. – О., 2008. – 198 с.

2. Левківський Б.К. Особисті немайнові права та обов'язки членів сім'ї [Текст] : дис... канд. юрид. наук: 12.00.03 / Левківський Богдан Казимирович. - Київський національний ун-т ім. Тараса Шевченка. - К., 2004. - 198 с.

3. Личные неимущественные права: проблемы теории и практики применения: сб. статей и иных материалов / под ред. Р.А.Стефанчука. – К.: Юринком Интер, 2010. – 1040 с.

4. Ромовська З.В. Сімейний кодекс України: наук.-практ. коментар: зі зм. та доп. станом на 01 вересня 2008 р. – Вид. 3-тє, перероб. і доп. – К.: «Правова Єдність», Всеукраїнська асоціація видавців. – 2009. – 428 с.

5. Стефанчук Р.О. Особисті немайнові права фізичних осіб (поняття, зміст, система, особливості здійснення та захисту) [Текст] : монографія / Р. О. Стефанчук ; НАН України, Інститут держави і права ім. В.М.Корецького. - К. : КНТ, 2008. - 625 с.

6. Федюк Л.В. Система особистих немайнових прав у цивільному праві [Текст] : монографія / Л.В.Федюк ; Прикарпатський націон. ун-т ім. В.Стефаника. Юридичний ін-т. – Івано-Франківськ, 2007. – 147 с.