ДОСЛІДЖЕННЯ ПИТАННЯ ВИЗНАЧЕННЯ ГОЛОВНИХ ЧЛЕНІВ РЕЧЕННЯ

Лінгвістична історіографія відображає різні погляди на природу головних членів речення. Тому для правильної інтерпретації та об'єктивного аналізу праць, присвячених дослідженню головних членів речення, необхідно знати, як той чи інший лінгвіст визначав основні поняття підмет і присудок. При визначенні термінів підмет і присудок доцільно спиратися на результати досліджень мовознавців ХІХ ст. – початку ХХІ ст.: О. Х. Востокова, Ф. І. Буслаєва, О. О. Потебні, О. М. Пєшковського, О. О. Шахматова, І. Р. Вихованця, Н. Л. Іваницької, Т. П. Ломтєва, О. М. Мухіна, О. Єсперсена, Г. Пауля, Л. Теньєра, Ч. Філлмора, К. Бейзелла та ін. мовознавців.

Для комплексного огляду проблеми визначення термінів підмет і присудок необхідно проаналізувати їх дефініцію, починаючи з періоду традиційного мовознавства до сучасного мовознавства та дати загальну характеристику визначення цих термінів лінгвістами ХІХ ст. – початку ХХІ ст.

У східнослов'янському мовознавстві представники логістичної граматики визначали підмет як предмет, про який судять. З часом для визначення підмета стали залучати відомості про формальні засоби його вираження. Мовознавці здебільшого визначали підмет як головний член панівного складу. Так, О. Х. Востоков визначає підмет як ім'я предмета, про який йде мова; а присудок – «дієслово, або усе те, що говориться про предмет». Подібне визначення ми спостерігаємо й у Ф. І. Буслаєва: «Підмет – предмет, про який ми судимо. Те, що ми думаємо про предмет, іменується присудком». Учений ототожнює підмет і присудок із суб'єктом і предикатом логічного судження.

У дослідженні проблеми визначення головних членів речення О. О. Потебня йде шляхом зближення членів речення з частинами мови. Учений стверджує, що «особова форма дієслова є тим самим присудком; ім'я у прямому відмінку, не узгоджуване з іншим, є підметом». В. В. Виноградов з цього приводу писав: «…Спираючись на частини мови при вивченні членів речення, О. О. Потебня по-новому підійшов до даної проблеми, вказавши нові шляхи її вирішення» [2, с. 23]. О. О. Потебня виділяє психологічний підмет і присудок. Присудок учений розуміє як визначення «ознаки в період її виникнення від діючої особи», а підмет – як «речову вказівку на безпосереднього носія ознаки».

Поняття підмета в сучасному мовознавстві звичайно виводять із поняття про структурну схему речення і його семантичні компоненти. Визначаючи підмет одним із головних компонентів речення, його зв'язок із присудком як другим головним членом, учені надають підметові різний статус: незалежного члена (Л. Блумфільд, І. І. Мєщанінов та ін.), панівного над присудком (О. О. Шахматов, О. М. Пєшковський, О. Смирницький та ін.), залежного від присудка (О. О. Потебня, В. Г. Адмоні та ін.). Так, Д. Н. Овсянико-Куликовський та О. М. Пєшковський зауважували, що найважливішою частиною речення є присудок (предикат), проте О. О. Шахматов вважав такою частиною речення підмет, а присудок лише «головним членом залежного складу». Сучасні мовознавці розв'язують цю проблему, виходячи з валентності дієслова-присудка. І. Р. Вихованець визначає позиції підмета і присудка у формально-синтаксичному плані як рівноправні, взаємозумовлені, що формують елементарну формально-синтаксичну структуру двоскладного речення.

У світлі нових ідей працювали Н. Л. Іваницька, О. М. Мухін, Т. П. Ломтєв та ін. мовознавці. Вони виступили з критикою традиційних визначень термінів головних членів речення і запропонували вживати нові поняття. Так, Т. П. Ломтєв виділяє головні і другорядні позиції; О. М. Мухін вводить поняття синтаксеми; Н. Л. Іваницька звертається до поняття компонент тощо. За твердженням З. Д. Попової, головні члени речення – це суб'єктиви і предикативи, тобто всі синтаксеми, які виражають суб'єкт і предикат. Проте загального поширення ці терміни не набули.

Як було зазначено вище, визначення підмета і присудка зазвичай не обмежується їх морфологічною характеристикою. Воно також містить їх змістову характеристику: підмет – те, про що йдеться у реченні, присудок – те, що говориться про підмет. Визначення головних членів речення неодноразово зазнавало змін, однак лінгвістичні словники подають узагальнене та конкретне визначення підмета і присудка, які не потребують схвалення чи заперечення. Так, наприклад, О. С. Ахманова у «Словникові лінгвістичних термінів» дає таке визначення підмета і присудка: «Підмет – головний член двоскладного речення, який граматично не залежить від інших членів речення і дає вказівку на те, до чого відноситься інформація, яку несе присудок. Присудок – слово, яке виражає предикацію і тому функціонує у якості головного члена речення; у двоскладному реченні воно граматично залежить від підмета» [1, с. 122].

У «Граматиці російської мови» читаємо: «Підмет – це головний член двоскладного речення, який граматично незалежить від інших членів речення, виражений іменником, займенником чи іншим відмінюваним словом у формі називного відмінку та вказує предмет, ознака якого визначається у присудкові. Присудок – це головний член двоскладного речення, який граматично залежить від підмета, зазвичай виражений особовою формою дієслова, іменником, прикметником або дієприкметником та позначає ознаку того предмета, який виражений підметом» [4, с. 117].

«Словник лінгвістичних термінів» Д. І. Ганича, О. С. Олійника дає таке визначення головних членів речення: «Підмет – головний член двоскладного речення, що виражає предмет думки, ознака якого розкривається присудком. Присудок – головний член двоскладного речення, що означає дію, стан, якість, властивість предмета думки, вираженого підметом» [3, с. 203].

Н. Г. Шкуратяна, С. В. Шевчук у «Сучасній українській літературній мові» дають такі визначення головним членам речення: «Підметом називається головний член речення, що означає предмет. Явище, поняття, якому властива якась дія, стан, ознака. Присудком називається головний член речення, що означає дію, стан, якість, властивість предмета, позначуваного підметом» [5, с. 87].

У «Словнику лінгвістичних термінів» Є. В. Кротевича, Н. С. Родзевича [116] виділення головних членів речення здійснюється на основі формально-граматичного принципу.

Як бачимо, визначення головних членів речення має широке тлумачення. Цього питання торкаються і зарубіжні вчені Г. Пауль, Ш. Бато, Н. Бозе, Г. Габеленц та ін. лінгвісти. Учені, як відзначав В. П. Даниленко, почали вживати терміни психологічний суб'єкт (підмет) та психологічний предикат (присудок), вважаючи ці терміни такими синтаксичними категоріями, які зустрічаються у кожній мові та виконують вирішальну роль у побудові речення. Г. Габеленц на перше місце ставить психологічний суб'єкт, адже важливішим є те, що породжує думку; а на друге місце – психологічний присудок – те, що мовець про це думає. Для Г. Пауля психологічний підмет – це думка або низка думок, які з’являються у свідомості мовця першими, а психологічний присудок – те, що потім приєднується до них. Учений зазначає, що психологічний предикат є найважливішим у реченні; він є метою повідомлення.

У другій половині ХХ ст. – на початку ХХІ ст. у центрі синтаксичних пошуків зарубіжних учених (Л. Теньєра, Ч. Філлмора, Г. Глінца та ін.) – семантичний принцип виділення членів речення. Саме тому всі члени речення співвідносяться з семантичними функціями.

У сучасних граматиках існує дві точки зору на підмет, що взаємодіють або виключають одна одну: 1) відмова від терміна – поняття граматичний підмет і заміна його терміном суб'єктив; 2) збереження поняття підмета з припущенням його можливої невідповідності імені (чи синтаксеми, що його заступає) в називному відмінку, в певній позиції і в певних відношеннях з предикатом.

Однак жодна з зазначених вище точок зору ще не розв'язує питання про аналіз головних членів речення.

Виділення присудка як граматичної основи речення становить набагато складнішу проблему в обох відношеннях – семантичному й граматичному. Дослідження форм присудка в синтаксичній науці спирається на вітчизняну традицію і зосереджує велике коло проблем: про співвідношення логічних, логіко-граматичних і граматичних форм предиката-присудка, про морфологічні форми присудка, про комунікативний присудок як психолінгвістичну категорію, про класифікуючий присудок – ознаку типології речень повних – неповних, неповних – еліптичних, дієслівних – бездієслівних, врешті, про присудок із пропозиційною семантикою, що задає конфігурацію моделі речення і вирізняє його серед інших моделей мови.

Не до кінця розв'язаним залишається питання у визначенні головного компонента речення.

Література:

1. Ахманова О. С. Словарь лингвистических терминов / Ольга Сергеевна Ахманова. – М. : Сов. энциклопедия, 1966. – 608 с.

2. Виноградов В. В. Из истории изучения русского синтаксиса (от Ломоносова до Потебни и Фортунатова) / В. В. Виноградов. – М. : Изд-во Московск. ун-та, 1958. – 400 с.

3. Ганич Д. І., Олійник І. С. Словник лінгвістичних термінів / Д. І. Ганич, І. С. Олійник. – К. : Вища школа, 1985. – 360 с.

4. Грамматика русского языка, т. ІІ (Синтаксис, ч. 1) / под ред. В. В. Виноградова. – М. : Изд. Академия наук СССР, 1960. – 702 с.

5. Шкуратяна Н. Г., Шевчук С. В. Сучасна українська літературна мова / Н. Г. Шкуратяна, С. В. Шевчук. – К. : Вища шк., 2007. – 823 с.