Ваcиль Захарченко і шістдесятники: до характеристики творчого світогляду

Суспільно-політичні умови шістдесятих років ХХ століття, знані в історії як «хрущовська відлига», спричинили появу могутнього вибухового творчого струменя, вільного від соцреалістичних догм, який отримав назву «шістдесятництво». У літературознавстві спостерігається стабільна увага до цього плідного творчого періоду. Усе ж досі немає єдиної думки про хронологічні межі цього явища, адже, за словами Л. Тарнашинської, воно й досі резонує у літературознавстві: «Маємо підстави говорити не про повернення шістдесятників історії, а про їхнє живе буття в духовному просторі сьогодення та про резонансну – нелінійну – рецепцію у свідомості наступних поколінь» [11, с. 59]. Більшість дослідників обмежує шістдесятництво періодом 1960–1963 рр., оскільки після почалися ідеологічні гоніння. Усе ж важко заперечити причетність до шістдесятництва, скажімо, Григора Тютюнника чи Ігоря Калинця, твори яких не вписуються в означені часові межі. Тож актуальною є розробка параметрів вимірювання так званого покоління шістдесятників. Наразі ми обмежимось характеристикою світоглядних зв’язків Василя Захарченка із шістдесятниками.

Художній доробок черкаського письменника Василя Захарченка (лауреата Національної премії ім. Тараса Шевченка, літературних премій ім. Юрія Яновського та Андрія Головка) тривалий час залишався поза увагою критики.

Незважаючи на те, що найбільш цінні, можна сказати, вершинні твори В. Захарченка написані у 90-ті роки, формування світогляду, перші літературні спроби письменника припадають саме на 60-ті роки. Значний вплив на становлення Захарченка-літератора мало безпосереднє знайомство й спілкування з ключовими постатями шістдесятих: Василем Стусом та Іваном Дзюбою. 1972 рік знаний черговою хвилею репресій проти української інтелігенції – влада вирішує розгромити шістдесятництво. Потрапив під «чистки» і Василь Захарченко. Шляхом шантажів і залякувань письменника примушують виступити в пресі з публічним осудом Івана Дзюби, Івана Світличного та Євгена Сверстюка. Але, як влучно відзначає Володимир Поліщук, Василь Захарченко за «своєю принциповою опозиційністю був одним із найпослідовніших шістдесятників» [8, с. 30–31], тож у січні 1973 року письменника арештують і засуджують до п’яти років концтаборів за «український буржуазний націоналізм».

За тринадцять років мовчання (ув’язнення і заборона друкуватися після звільнення) письменника забули, тож із кінця 80-х можна говорити про «друге пришестя» Захарченка в літературу. Одна за одною виходять друком книжки: «Лозові кошики» (1986), «Велика Ведмедиця» (1988), «Клекіт старого лелеки» (1989), «Брат милосердний» (1990). Не забарилось і визнання плідної праці письменника: роман «Прибутні люди» (1995) відзначений Шевченківською премією.

Наприкінці ХХ – початку ХХІ століття виходять друком нові твори та писані давніше, «в шухляду», але які з плином часу не втратили сучасного звучання: збірки «Дім під ясенами» (1999), «Нічні поїзди» (2003), «Крізь срібний іній» (2005), «На відстані зойку» (2007), повісті та романи «Прибутні люди» (2004), «Мобілізовані» (1995), «Великі лови» (2002), «Довгі присмерки» (2002), щоденники письменника, численні публіцистичні статті.

Твори В. Захарченка становлять велику історичну й художню цінність. Про це свідчать не лише присудження письменнику численних літературних премій, але й друк його творів у межах програми видання соціально значущих творів на замовлення головного управління внутрішньої політики Черкаської облдержадміністрації (у 2005, 2007, 2009 роках).

Тиражі перших збірок оповідань письменника «Співучий корінь» (1964), «Трамвай о шостій вечора» (1966), «Стежка» (1968) були вилучені з книгозбірень, а ім’я В. Захарченка на тривалий час забуте. І до сьогодні популярними назвати твори письменника важко. Ранні твори до цього часу малодоступні для широкого кола читачів, їх можна знайти лише в приватних колекціях. Сучасні твори мало відомі у зв’язку з невеликим тиражем та незначною увагою до них критики. Як зазначає сам автор, «у нас письменник не заробить, а ще й сам має вкладати, щоб його книга побачила світ» [4, с. 5]; «дуже мало про мене писали, і це, правду кажучи, трохи зачіпало, хоч і розумів, що мовчать, певно, з ідейних міркувань. Мабуть, за інерцією мовчать і зараз, а це не зовсім приємно» [6, с. 6].

Прикро, що й шкільна програма не сприяє популяризації творчості Захарченка, адже лише кілька оповідань та романи «Клекіт старого лелеки», «Пий воду з криниці твоєї» рекомендуються до позакласного читання в межах вивчення літератури рідного краю. Ознайомлюючи школярів із жахливими сторінками Голодомору в Україні, учителі звертаються до творів В. Барки та У. Самчука, хоча не менш значущим, мистецьки виваженим та масштабним є роман «Прибутні люди» В. Захарченка. Розповідаючи про виживання свідомих українців в умовах радянської системи, вчителі знайомлять школярів насамперед з романами Т. Осьмачки «План до двору» та І. Багряного «Тигролови», забуваючи про «Великі лови» В. Захарченка – роман-документ, роман-фактографію, написаний на основі вивчення тисяч справ репресованих.

За словником літературознавчих термінів, «шістдесятники – творче молоде покоління 60-х років XX ст., сформоване в період тимчасового «потепління» радянського режиму, осудження сталінізму та часткової реабілітації деяких представників «розстріляного відродження» [10]. Нова генерація ввійшла в культуру в другій половині 1950-х, сягнувши розквіту на початку 60-х років. Саме на період 1953–1956 рр. припадає навчання В. Захарченка в Київському державному університеті. Цей період надзвичайно важливий для становлення і громадянського змужніння письменника. Він спілкується з однокурсниками Б. Олійником, Д. Головком, І. Власенком, Р. Третьяковим, на курс старше навчався Василь Симоненко, на декілька курсів молодше – Іван Драч. В автобіографії В. Захарченко відзначає, наскільки сильне враження справило на нього знайомство з Аллою Горською, Віктором Зарецьким, Галиною Зарецькою: «Вони повели мене в домашній етнографічний музей Івана Гончара, в Софію Київську, поставили перед Орантою […]. І тоді я по-справжньому збагнув усю глибину поняття Україна, українець і відчув велике щастя і гордість, що належу до племені українців» [8, с. 54]. Не заперечує митець й значного впливу на нього І. Дзюби, навіть більше, відзначає його делікатне наставництво. Багато для становлення Захарченка як письменника дало спілкування з Василем Стусом: «Я зрозумів, що письменницька робота – це не аматорство, а наполеглива системна праця. У Стуса я навчився активного патріотизму, без порожніх балачок про любов до України» [3, с. 7].

У 60-ті роки тривала спроба демократизації суспільства, з’являються друком твори письменників «розстріляного відродження» (О. Влизька, Є. Плужника, Гео Шкурупія). Ці твори письменників 20-х років ставали за взірець для шістдесятників. Література зазнавала оновлення художніх форм, патетики романтизованого гуманізму, пожвавлення неонародницьких тенденцій та усвідомлення тяглості національних цінностей. Ці риси віднаходимо й у ранніх оповіданнях Захарченка. Твори молодих письменників вигідно контрастували з класиками соцреалізму. В. Захарченко, як і Є. Гуцало, В. Шевчук, Гр. Тютюнник, був вільний від впливу ідеологічних догм «соціалістичного реалізму», тож відкидав поширені на той час виробничі сюжети: «зовсім не зустрінете у В. Захарченка творів про передових доярок чи ланкових, про прогресивних голів колгоспів чи директорів заводів» [8, с. 25]. Письменник послідовний у своїх уподобаннях, його цікавлять люди з народу, носії українського колориту, через долю яких автор виявляє своє ставлення до життя. Ця «нетиповість» характерів зближує прозу Захарченка з творчістю Гр. Тютюнника, В. Близнеця, В. Дрозда, Є. Гуцала та інших письменників-шістдесятників. За словами В. Мельника, відбувся «поворот від глобального псевдомонументалізму 30–40-х до живої, звичайної людини з вразливою душею і тривожним серцем» [5, с. 48].

Національна самобутність, глибокий ліризм, тонкий психологізм, висока емоційна наснага, гуманістичний пафос прози – Захарченко придивляється до своїх літературних ровесників і швидко відмовляється від сухого традиціоналізму перших збірок («Співучий корінь», «Стежка» та ін.) на користь психологізованого неореалістичного письма з імпресіоністичними художніми вирішеннями, яскравою метафоризацією, елементами ірреального («Очима до голубих віконниць», «У п’ятницю після обід», «Атвєтчік»). Осмислює письменник й екзистенційні проблеми («По обидва краї ряду», «Вихідного дня», «Поки жива людина» тощо).

На думку, М. Слабошпицького україноцентричність – спільна риса, що ріднить твори Василя Захарченка із прозою Григора Тютюнника, Бориса Харчука та Анатолія Дімарова. У таких оповіданнях, як «Танці після розстрілу», «Шістнадцять георгіївських кавалерів» «національної історії більше, аніж у деяких підручниках з цього курсу» [9, с. 18]. Національну спрямованість творів Захарченка засвідчують насамперед обрані теми: Голодомор, репресії, Велика Вітчизняна війна, повоєнне лихоліття. Носіями національного колориту є самі герої творів, наприклад Остап Ненька («Стежка»), Кирило Шугай («Ярмарок»), дід Йосип Шаула («Прибутні люди»). Закодовано національний колорит і в численних прислів’ях, приказках та піснях, які щедро використовують герої Захарченка. Як слушно підсумовує В. Поліщук, «проблема національного в естетичній програмі В. Захарченка майже завжди присутня й виконує одну з провідних світоглядних і психофізичних функцій» [8, с. 23].

Психологізм, який є наскрізним у творах В. Шевчука, Є. Гуцала, Ю. Щербака, В. Дрозда, Гр. Тютюнника, домінує і в прозі В. Захарченка. Він зумовлений переважанням ідейно-моральної проблематики: розпад патріархального роду («Ясні твої очі, Вогню»), самотня старість («Запах анісу»), взаємини батьків і дітей («Клекіт старого лелеки»), покинуті діти («Довгі присмерки», «Золотий туман») тощо. Психологізм у Захарченка – це стильова тенденція, що дозволяє заново відкрити особистісний, екзистенційний смисл людського буття. Саме повернення прозі психологізму та ліризму Н. Зборовська називає «найвагомішими здобутками шістдесятників» [2, с. 28].

Важливо відзначити й глибокий ліризм, притаманний прозі В. Захарченка. Ліризації оповіді сприяють розгорнуті пейзажі, які характеризуються динамікою почуттєвого віддзеркалення подій. У багатьох творах ліризм виявляється на рівні мовної стилістики, якій прозаїк приділяє особливу увагу. На думку письменника, у мові вся краса твору, мова творить сам твір: «Уявіть собі музику без мелодії. Красиво? А мова – це та ж мелодія і ритм у музиці» [7, с. 7]. Василь Захарченко ніби смакує слово, мова творів істинно народна, ємна, полюбляє письменник уживати маловідомі слова, народну метафорику. Слово для письменника має смак, колір, форму: «Люблю смагляво-срібне, полиново гіркувате слово Григора Тютюнника» [8, с. 53].

Загалом, вплив Г. Тютюнника на письменника важко переоцінити. Так, І. Дзюба, аналізуючи ранню прозу В. Захарченка, писав про його стиль: «Якщо умовно означити два стильові полюси тодішньої молодої української прози іменами «раннього» Є. Гуцала з його відкритим емоційним спектром та Григора Тютюнника з його об’єктивним характерописанням і тугою, «вузлуватою» психологічною пластикою саморозкриття людських вдач, то молодий автор був десь між ними, але, мабуть, усе-таки ближче до Григора Тютюнника, хоч і не сягав його рівня насиченості і правдомовства» [1, с. 122]. Про наслідування стильової манери Тютюнника свідчить і присвята оповідання «По обидва краї ряду» пам’яті письменника. В. Захарченко використовує прийом інтертекстуальності, який зводиться до застосування алюзії з атрибуцією, зокрема найпростішого її типу – точкової алюзії. Автор вводить у текст обидва імені: Марфи – героїні оповідання «Три зозулі з поклоном», і самого автора Гр. Тютюнника. Спостерігаємо згущення прийому, що вказує на свідоме відсилання до іншого тексту, через який варто прочитати твір.

Таким чином, творчість Василя Захарченка розвивалась у силовому полі «шістдесятництва», для неї характерні гуманістичний пафос, висвітлення морально-етичних цінностей, ідеологічна незаангажованість, ліризація і психологізація письма, звернення до народних пракоренів.

Література:

1. Дзюба І. Визріває слово правди / І. Дзюба // Київ. – 1987. – №3. – С. 122–125.

2. Зборовська Н. Стильовий портрет шістдесятництва / Н. Зборовська // Слово і час. – 2001. – №12. – С. 26–42.

3. Кирей В. «У Стуса я навчився активного патріотизму» (інтерв’ю з В. Захарченком) / В. Кирей // Урядовий кур’єр. – 2011. – 6 січня. – С. 7.

4. Кривопишина К. «Я почуваю себе дома скрізь, аби тільки в Україні» (інтерв’ю з В. Захарченком) / К. Кривопишина // Черкаський край. – 2011. – 14 січня. – С. 5.

5. Мельник В. Маленька галузка у вінок пам’яті / В. Мельник// Слово і час. – 1992. – № 1. – С. 55–58.

6. Надточій О. «Я б ніколи не змінив свою долю…» (розмова з В. Захарченком) / О. Надточій // Нова доба. – 1999. – 18 серпня. – С. 6.

7. Пащенко В. Про «внутрішній голос» – серйозно (інтерв’ю біля робочого столу) / В. Пащенко // Літературна Україна. – 1990. – 24 травня. – С. 7.

8. Поліщук В.Т. Василь Захарченко: Штрихи до творчого портрета / В. Поліщук. – Черкаси: Сіяч, 1997. – 86 с.

9. Слабошпицький М. На запити нашого дня: штрихи до портрета Василя Захарченка / М. Слапошпицький // Дивослово. – 2003. – № 6. – С. 17–19.

10. Словник літературознавчих термінів [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.ukrlit.vn.ua/info/dict/6kx0j.html.

11. Тарнашинська Л. Українське шістдесятництво: аберація явища у постмодерному прочитанні / Л. Тарнашинська // Слово і час. – 2006. – № 3. – С. 59–71.

Науковий керівник:

доктор філологічних наук, професор Кавун Лідія Іванівна