СУТНІСТЬ ПОНЯТТЯ «СТИЛІСТИЧНА КУЛЬТУРА МОВЛЕННЯ»

Виховання людини, що володіє нормами літературної мови, здатної вільно висловлювати свої думки та почуття в усній та письмовій формах, дотримуючись етичної норми спілкування, є однією з пріоритетних цілей навчання. Досягти поставлених цілей можна завдяки знанням стилістичної культури мовлення.

Поняття «стилістична культура мовлення» розглядалося в працях таких мовознавців як Д. Розенталь, Л. Скворцов, Ю. Скребнєв, М. Фаєнова, А. Шахматов та інших. Перш ніж перейти безпосередньо до аналізу саме стилістичної культури, дамо визначення поняттям «культура мовлення» та «стилістика», оскільки стилістична культура є предметом вивчення даних наукових напрямків.

Проблема культури мовлення є надзвичайно важливою як у теоретичному плані, так і з позиції практичного впливу на виховання особистості. Вона завжди знаходилась у полі зору дослідників, які здійснювали пошуки її розв’язання, починаючи з найдавніших часів.

Багато питань цієї наукової сфери знайшло своє відображення в лінгвістичних працях О. Мельничука, Е. Поливанова, Ф. Фортунатова; у методичних дослідженнях Н. Бабич, А. Богуш, М. Пентилюк та в працях психологів Л. Виготського, А. Зимної, О. Леонтьєва та інших. Слід зазначити, що в аналізованій літературі існують різні визначення поняття «культура мовлення», розглянемо деякі з них.

Відмітимо, що культура мовлення – це не тільки дотримання правильної вимови, це також вміння вдало підбирати і використовувати мовленнєві засоби. Як тут не погодитися із думкою С. Ожегова, який писав, що висока культура мовлення виявляється не тільки в дотриманні норм літературної мови, але й вмінні знайти найбільш точний, найбільш дохідливий (найбільш виразний) та найбільш доречний (найбільш відповідний конкретному випадку) засіб для вираження власної думки [7; с. 64].

Педагогічна наука трактує культуру мовлення як «розділ філологічної науки, який вивчає мовленнєве життя суспільства в певну епоху чи встановлює на науковій основі правила користування мовою як основним засобом спілкування людей, знаряддям формування і вираження думок» [8; с. 551].

М. Пентилюк вважає, що «досконале володіння мовою, її нормами в процесі мовленнєвої діяльності людини визначає її культуру мовлення. Наука, що вивчає нормативність мови, її відповідність тим вимогам, що ставляться перед мовою в суспільстві називається культурою мовлення. Вона розробляє правила вимови, наголошення, слововживання, формотворення, побудову словосполучень і речень та вимагає від мовців їх дотримання» [9; с. 4-5].

Н. Бабич вживає термін культура мовлення, що означає «володіння різними функціональними стилями, тобто здатність використовувати мовні засоби, оптимальні для конкретної ситуації мовлення» [4; с. 16].

С. Дорошенко трактує культуру мовлення як «володіння нормами літературної мови у вимові, вживанні слів і їх форм, у побудові речень і вмінні користуватися мовними засобами в певних ситуаціях спілкування» [5; с. 8].

Перейдемо до розгляду визначення сутності стилістики як науки. Основу цієї науки складають стилістичні дослідження В. Виноградова, Г. Винокура, A. Пешковского, Л. Щерби. Подальший розвиток стилістика отримала в роботах Е. Азнаурової, О. Васильєвої, Т. Винокур, М. Кожиної, М. Шмельова та інших.

Як зазначає Е. Азнаурова «стилістика починається там, де виникає різниця в повідомленнях, зіставлених на одній мові, вона вивчає зміст висловлювання, яке визначається в умовах відповідного контексту чи мовленнєвої ситуації» [1; с. 10].

Стилістика, згідно визначення Ш. Баллі, претендує на огляд всієї системи експресивних засобів, наявних в певній мові. Свою концепцію стилю він змоделював на структурній концепції мови Ф. де Соссюра. «Стилістика – це метод інтерпретації текстів, в якому головна роль відводиться мові. Причина важливості мови для стиліста в тому, що різні форми, моделі та рівні, що складають мовну структуру – це важливий показник функції тексту» [13; с. 2].

В трактуванні І. Арнольд стилістика «порівнює загальнонаціональну норму з особливостями, характерними для різних сфер спілкування підсистеми, що називається функціональними стилями і діалектами і вивчає елементи мови, з точки зору їх здатності виражати і викликати емоції, додаткові значення і оцінку» [3; с. 12].

І. Гальперін визначає стилістику, як науку «про підсистеми літературної мови (стилі мови) і засоби мовного вираження, застосуванням яких зумовлений потрібний ефект (мета) висловлювання» [12; с. 6].

Стилістика XXI століття досліджує всі види текстів, дискурсів, функціональних стилів. Отже, стилістика постає як наука про всі види мовного спілкування, що узгоджуватиметься з визначенням стилістики, як науки, «що вивчає комунікативні та номінативні ресурси мовної системи і принципи вибору, і використання мовних засобів для передачі думок, почуттів, з метою досягнення певних прагматичних результатів в різних умовах спілкування», як стверджує А. Мороховський [6; с. 10].

На основі вищезазначених визначень, можна стверджувати, що стилістична культура мовлення – це уміння практично застосовувати комунікативно-стилістичні якості мовлення, оптимальні для конкретної ситуації спілкування, на основі набутих знань щодо особливостей функціонування існуючих літературних норм.

На думку М. Фаєнової, стилістична культура формується «в природних умовах комунікації, в процесі соціалізації індивіда як здатність, підкоряючись загальноприйнятим нормам, формувати вислів відповідно до конкретної ситуації» [11; с. 60]. Носії мови здійснюють вибір необхідних одиниць інтуїтивно, орієнтуючись на екстралінгвістичні умови, серед яких особливе значення має рівень офіційності середовища стосунків між комунікантами. Процес опанування іноземною мовою як «штучний процес соціалізації» [11; с. 61] має на увазі формування мовної поведінки, складовою частиною якої є стилістична культура, як уміння орієнтуватися у всьому різноманітті ситуацій мовного спілкування і підбирати необхідні мовні засоби.

Отже, одним із способів розвитку правильної, доречної, виразної мови є формування іншомовної стилістичної культури. В основі терміну стилістична культура лежить активне володіння мовою на основі дотримання культуромовних норм, що передбачають вибір і поєднання мовних засобів, адекватних ситуації спілкування і що створюють певну стилістико-мовну організацію.

Стилістична культура є базисом для створення коректних з точки зору стилю і форми мови висловів, «дозволяючи діяти відповідно до тих категоріально-семантичних структур і норм, якими регламентовано мовне мислення» [2; с. 21], як стверджує Н. Алефіренко.

Таким чином, стилістична культура є компонентом інтегральної інтелектуальної якості особи, тобто «сукупності здібностей і характеристик людини, які обумовлюють створення і сприйняття ним мовних творів» [10; с. 156]. Її формування сприяє розвитку соціально-активної, професійно-підготовленої особи, що орієнтується в сучасному світі.

Стилістична культура стає необхідною частиною загальної культури, яка передбачає підвищення гуманітарної культури особистості, формування у неї високих творчих, світоглядних і поведінкових якостей, необхідних для здійснення дій, відповідних роду виконуваної діяльності. Відповідно до цього багато зарубіжних дослідників (Belisle, Joras, Rey) характеризують поняття стилістичної культури не як набір здібностей, знань й умінь, а як здатність, готовність мобілізувати всі ресурси (організовані в систему знання, навики й уміння, здібності та психологічні якості), необхідні для виконання завдання на високому рівні, адекватно конкретній ситуації, тобто керуючись цілями і умовами протікання дії. Подібне визначення дозволяє співвіднести ефективність мови з оптимальними мовними засобами.

Стилістична культура передбачає ще й практичне опанування техніки спілкування, правил ввічливості, норм поведінки, важливість розвитку умінь, пов’язаних з доданням іншомовній мові виразності, доцільності, точності, яскравості, образності. Дане уміння необхідне в житті кожної освіченої людини. Правильна мова, в якій відсутні помилки у вимові, у вживанні форм слів, повинна відповідати цілям і умовам спілкування. Отже, формування стилістичної культури – складний процес, ефективність протікання якого залежить від сформованості стилістично конкретної мовної поведінки, реалізації системи педагогічних умов, інтеграції сучасних інформаційних технологій з традиційними методами і прийомами навчання.

Література:

1. Азнаурова Э. С. Очерки по стилистике слова. Ташкент, «Фан», 1973. – 405 с.

2. Алефиренко Н. Ф. Современные проблемы науки о языке: учеб. пособие для студентов вузов. – М. : Флинта: Наука, 2005. – 412 с.

3. Арнольд И. В. Стилистика современного английского языка. – М.: Просвещение, 1990. – 304 с.

4. Бабич Н. Д. Основи культури мовлення: навчальний посібник / Н. Д. Бабич. – Львів: Світ, 1990. – 232 с.

5. Дорошенко С. І. Основи культури і техніки усного мовлення: Навч. посібник / С. І. Дорошенко. – Х.: ХДПУ ім. Г. С. Сковороди, 1997. – 108с.

6. Мороховский А. Н., Воробьев О. А. и др. Стилистика английского языка. – К.: Высшая школа, 1984. – 284 с.

7. Ожегов С. И. Лексикология. Лексикография. Культура речи. М., «Высш. школа», 1984. – 352 с.

8. Педагогическая энциклопедия: В 4 т. / Гл. ред. И. А. Кошров, Ф. Н. Петров – М., 1965. – Т. 2

9. Пентилюк М. І. Культура мови і стилістика: Пробний підручник для гімназій гуманітарного профілю. – К.: Вежа, 1994. – 240 с.

10. Скворцов Л. И. Теоретические основы культуры речи. М., 1980.

11. Фаенова О. М. Обучение культуре общения на английском языке: науч.-теорет. пособие / О. М. Фаенова. – М.: Высш. шк., 1991. – 144 с.

12. Galperin I. R. Stylistics. – Moscow: «Higher School», 1977. – 336 p.

13. Simpson P. Stylistics: Resource Book for Students. – New York: Routledge, 2004. – 248 p.

Науковий керівник:

Кандидат педагогічних наук, доцент Татарина Інна Олександрівна