ДИНАМІЧНІСТЬ ОБСЯГУ ПОНЯТТЯ “ГРАМАТИКА”

Основним об’єктом уваги дослідників у сучасному вітчизняному термінознавстві є саме термінології (терміносистеми), тобто сукупність термінів, обмежених певною галуззю людської діяльності. Це, на наш погляд, дозволяє вважати аналіз і властивості термінологічних сукупностей одним із актуальних питань.

Досить помітним є той факт, що наукових праць, присвячених вивченню лінгвістичної термінології, набагато менше, ніж присвячених вивченню, наприклад, технічних або природничих наук, незважаючи на те, що філологічні науки відіграють чи не найважливішу роль у розвитку мови та мислення кожної особистості. Така лакунарність не свідчить про відсутність теоретичних досліджень мовознавчої термінології: різні аспекти цієї терміносфери вивчали Н. Москаленко, М. Лесюк, І. Вихованець, О. Медведь, В. Захарчин та інші українські дослідники.

Однією з проблем, що виникає у зв’язку з цим, на нашу думку, є розбіжності у визначенні складу окремих наукових термінологій, зокрема і граматичної термінології. Н. Москаленко у межах граматичної термінології розглядає фонетичну, морфологічну (у склад якої включає морфемну та словотвірну) та синтаксичну термінології [6; с. 3–4]. Досліджуючи українську граматичну термінологію, О. Медведь послуговується поняттями таких розділів, як морфологія і синтаксис [4]. В. Захарчин взагалі не оперує поняттям “українська граматична термінологія”, проводячи дослідження українських мовознавчих термінів кінця ХІХ – початку ХХ ст. (звертається до морфемної, морфологічної, пунктуаційної, синтаксичної, словотвірної, фонетичної терміногруп) [2].

Мета пропонованого дослідження полягає у тому, щоб визначити динамічність обсягу поняття “граматика”.

Поставлена мета зумовила такі завдання: з’ясувати склад української граматичної термінології на різних етапах її розвитку, виявити тенденції формування граматичної термінології як сукупності терміноодиниць.

Відзначимо, що суто теоретичне поняття “термінологія” трактується досить однозначно. Так, у Словнику лінгвістичних термінів Д. Ганич та І. Олійник зазначають, що “система термінів якоїсь галузі науки, техніки, мистецтва, суспільно-політичного життя” [1; с. 307] є термінологією. О. Селіванова витлумачує це поняття як систему “…слів та сполук, що позначають коло понять спеціальної сфери спілкування у науці, виробництві, техніці, мистецтві тощо” [9; с. 618]. Відомі термінологи Т. Панько, І. Кочан і Г. Мацюк розуміють термінологію як “…систему позначень наукових і професійних понять будь-якої однієї галузі знань” [8; с. 147].

Аналіз наведених дефініцій дозволяє стверджувати, що обсяг поняття “термінологія” зіставляють із такими термінами як “наука”, “техніка”, “виробництво”, поєднаними своїми функціями із такими явищами суспільної практики як “професія”, “суспільно-політичне життя”. Однак такі поєднання не дають можливість остаточно розкрити сутність рис термінології, що призводить до певного унеможливлення практичного використання термінологічного апарату.

Відомо, що розвиток українських граматичних учень перебував під впливом античної граматичної традиції. Термін “граматика”, який походив від прикметника грама (письмо, буква), означав науку про букви. Відповідно слово граматика спочатку мало значення наука про букви. Ще до становлення граматики як окремої галузі знань вона поділялася на чотири основні частини, “розташовані” з огляду на зручність та доцільність вивчення літературного тексту (найчастіше поетичного): виправлення – читання – пояснення – інтерпретація. Із виникненням Олександрійської школи граматику піднято на інший щабель: розроблялися вчення про частини мови, уперше створено морфологію, що містила детальні класифікації окремих граматичних типів слів залежно від виконуваних словами функцій у мові [7; с. 34].

Античне розуміння граматики як галузі філологічних знань, зокрема виділення морфології в її основний розділ, у багатьох рисах визначило розвиток української граматичної традиції на початкових етапах.

У ХVІ-першій половині ХІХ ст. власне граматику поступово (послідовно) визначали як науку, що вчить правильно говорити й правильно писати, також підкреслювали її величезне значення. М. Смотрицький зокрема у передмові до своєї граматики зазначає: “…грамматіка єсть всЂх наукъ основаніє…єсть бо благопотребна отрокиωмъ, пріятна старЂшмъ, сладка тайнамъ сопутница” [10].

До граматик цього періоду зазвичай входили такі частини: 1) орфографія (фонетико-орфографічний розподіл); 2) етимологія (учення про частини мови, тобто морфологія); 3) синтаксис, до складу якого входили правила “сочинения осьми частей слова”, учення про тропи та фігури; 4) просодія (в “Адельфотесі” й у Л. Зизанія вчення про різні види наголосу та його позначення на письмі; у М. Смотрицького – учення про віршові розміри).

Як слушно зазначає дослідниця ранніх східнослов’янських граматик Н. Мечковська, “…морфологічні розділи граматики, крім власне морфології, уміщували відомості зі словотвору й лексикології; у складі синтаксису були також елементи лексикології (й семасіології), стилістики, риторики” [5; с. 34–35].

Можна стверджувати, що вітчизняне граматичне вчення на різних етапах свого розвитку за своєю суттю становило конгломерат різних філологічних знань, і, відповідно, понять і термінів. Таким чином, до складу української граматичної термінології у цей час входили терміни фонетики, орфографії, морфології, морфеміки, словотвору, синтаксису, деяких інших філологічних дисциплін.

Серед дефініцій поняття граматика пізнішого періоду (зокрема другої половини ХІХ ст.) можна виділити такі: наука “про форми мови” (Є. Тимченко) [11; с. 5], “збір законів, які є в якійсь мові” [там само].

Подані тлумачення граматики позначаються на уявленнях про складові розділи граматики. Є. Тимченко виділяє три частини граматики: фонетику, морфологію (з поділом на словотвір і словозміну) та синтаксу; М. Осадца визначає звукословїє (фонетика), словообразованьє, видословїє (словозміна) словосочиненьє.

Це призводить до того, що з другої половини ХІХ ст. у граматиці більшої уваги надавали звукам мови, у зв’язку з чим з’явився новий розділ граматики – фонетика, поступово виокремився словотвір (учення про будову слова). Слід зазначити, що для кожної з граматик другої половини ХІХ ст. – початку ХХ ст. притаманним був поділ морфології на дві частини – словотвір і “словозміну”, до того ж, правопис та просодія поступово вилучалися із граматичного вчення.

Подальший розвиток мовознавства призвів до звуження граматичного знання, внаслідок чого склад вітчизняної термінології поповнився новими номінаціями. Помітно звузився обсяг української граматичної термінології, зокрема такі групи: філологічна (літературознавча) та деякі мовознавчі (пунктуаційні, орфографічні).

Із 20-х рр. ХХ ст. граматичне вчення усвідомлюється як окрема наука, що має свій предмет: “Граматикою називається наука про будову мови, тобто наука про способи творення слів і граматичних форм та способи сполучення слів у речення” [3].

Вітчизняна наукова традиція цих років усталилася як єдність морфології (із збереженням попередньо опрацьованого поділу на словотвір і словозміну) та синтаксису.

Цей період позначено виведенням за межі української граматичної термінології окремих термінологічних груп, у першу чергу, фонетичної.

Із другої половини ХХ ст. центральне місце в морфології почали посідати питання теорії частин мови, однак учення про будову і творення слова (морфеміка і словотвір) поступово розгорнулося в окремі дисципліни із своїми термінологічними апаратами. Такі процеси тривали до кінця першої половини 80-х рр. ХХ ст. Увага науковців була прикута і до опрацювання синтаксичних одиниць (речення, словосполуки), їхньої ієрархії.

Важливим у цей час є й те, що морфемна і словотвірна термінологія виділяються в окремі термінологічні системи, що функціонують поза межами граматичної.

Процеси, що відбуваються на сучасному етапі розвитку українського мовознавства (починаючи з другої половини 80-х рр. ХХ ст.), усталили поділ граматичного ладу української мови. Автори Словника лінгвістичних термінів Д. Ганич та І. Олійник зазначають, що “граматика як наука про граматичну будову мови, про її закони включає в себе морфологію і синтаксис” [1; с. 52], до того ж провідну роль відводять синтаксису. І. Вихованець подає таке визначення терміна “граматика” – це “розділ мовознавства, що вивчає граматичну будову мови”, підсистемами якого є морфологія, синтаксис і словотвір, додаючи, що “останнім часом словотвір виділяють в окрему підсистему мови і відводять їй місце поза граматикою” [12; с. 110]. Подаючи своє тлумачення терміна “граматика”, О. Селіванова також визначає його як “розділ мовознавства, що вивчає частиномовну диференціацію мови, її категорійну природу, закономірності словозміни й формотворення, способи зв’язку слів у реченні, граматичну будову та функціональну природу речень і словосполучень”, тобто “об’єднує дві лінгвістичні дисципліни: морфологію й синтаксис” [12; с. 98]. Таким чином, на сьогодні, граматика складається з двох розділів – синтаксису і морфології.

Отже, проведене дослідження історичних змін обсягу поняття граматика дозволило виявити дві протилежні тенденції у цій динаміці: з одного боку, це поповнення терміносукупності новими номінаціями, з іншого –виведення окремих груп термінів.

Перспективним, на нашу думку, є аналіз інших терміносистем для виявлення подібних чи відмінних тенденцій.

Література:

1. Ганич Д. І., Олійник І. С. Словник лінгвістичних термінів. – К.: Вища школа, 1985. – 350 с.

2. Захарчин В. В. Українська мовознавча термінологія кінця ХІХ – початку ХХ століття : автореф. дис… канд. філол. наук : спец. 10.02.01 / Захарчин Віра Валентинівна ; НАН України, Інститут української мови. – К., 1995. – 26 с.

3. Кулик Б. А. Курс сучасної української мови / Б. А. Кулик. – К., 1961. – 114 с.

4. Медведь О. В. Українська граматична терміносистема (історія та сучасний стан) : автореф. дис… на здобуття наук. ступеня канд. філол. наук : спец. 10.02.01 “Українська мова” / Медведь Олена Вікторівна. – Х., 2001. – 17 с.

5. Мечковская Н. Ранние восточнославянские грамматики / Н. Б. Мечковская; под. ред. П. Е. Супруна. – Минск : Университетское, 1984. – 159 с.

6. Москаленко Н. А. Нарис історії української граматичної термінології. – К. : Радянська школа, 1959. – 224 с.

7. Ольховиков Б. А. Теория языка и вид грамматического описания в истории языкознания. Становление и эволюция канона грамматического описания в Европе / Б. А. Ольховиков. – М. : Наука, 1985. – 234 с.

8. Панько Т. І., Кочан І. М., Мацюк Г. П. Українське термінознавство. – Л., 1994. – 216 с.

9. Селіванова О. Сучасна лінгвістика : термінологічна енциклопедія. – Полтава : Довкілля-К., 2006. – 716 с.

10. Смотрицький М. Грамматіки славенская правильное Сvнтагма… – Єв’є, 1619 (тип. Віленського братства). – 492 с. / Факс. перевид. – К.: Наукова думка, 1979. – 500 с.

11. Тимченко Є. Українська граматика / Є. Тимченко. – К. : Корчак-Новицький. – 1917. – 168 с.

12. Українська мова : Енциклопедія / [редкол.: Русанівський В. М. (співголова), Тараненко О. О. (співголова), М. П. Зяблюк та ін.] – 2-ге вид., випр. і доп. – К. : Вид-во «Укр. енцикл.» ім. М. П. Бажана, 2004. – 824 с.

Науковий керівник:

кандидат філологічних наук, доцент Баденкова Вікторія Миколаївна