МОВА РЕАЛІСТИЧНИХ ТВОРІВ І. НЕЧУЯ-ЛЕВИЦЬКОГО

І. С. Нечуй-Левицький – відомий прозаїк, драматург, автор етнографічних, літературознавчих і мовознавчих праць. Іван Огієнко називає І. Нечуя-Левицького письменником з широким мовним розмахом європейського зразка. Оцінюючи індивідуальну стильову манеру автора, дослідник зазначає: „…його [Нечуя-Левицького] мова сильно збагатилася й він однаково вільно веде й розмову дієвих осіб, і малює широкі картини природи чи психічні глибокі переживання” [5; с. 241].

Творчість І. Нечуя-Левицького була об’єктом наукових розвідок багатьох літературознавців та мовознавців. Мову його творів вивчали Г. Їжакевич, В. Русанівський, О. Муромцева, Л. Мацько, С. Єрмоленко, І. Матвіяс, Н. Дзюбишина-Мельник та інші. Це дозволяє, не заглиблюючись у докладний аналіз, зосередити увагу на загальних тенденціях розвитку мови в прозовій творчості досліджуваного нами письменника під кутом зору становлення та вдосконалення художнього методу письменників того часу, що дає змогу ще глибше зазирнути в творчу лабораторію митців слова й підкреслює актуальність цієї розвідки, її теоретичне й практичне значення. Об’єктом нашого дослідження є мова творів І. Нечуя-Левицького, а за предмет правлять його твори («Рибалка Панас Круть», «Хмари», «Причепа», «Бурлачка», «Микола Джеря», «Кайдашева сім’я»).

У авторській мові ранніх творів І. Нечуя-Левицького відчувається поєднання двох стихій: народної оповіді й письменницької розповіді, що виявляється, головним чином, в її художньо-образних засобах та емоційних відтінках. У повісті «Причепа» і особливо романі «Хмари», внаслідок своєрідності відтворюваного в них життєвого матеріалу, авторська мова набагато менше відбиває особливості селянського світосприйняття й перебуває в прямій залежності від інтелектуально-морального складу авторської особистості.

У повісті «Бурлачка» в авторській мові можна визначити кілька струменів: мова оповідача, пейзажиста, портретиста, а також мова публіцистичних і ліричних відступів. Мова оповідача відзначається простотою, ясністю, виразністю. У ній майже відсутні метафори, епітети, порівняння. Проте вона не є нейтральною щодо зображуваних подій. Мова авторської розповіді сповнена глибокого внутрішнього змісту, образності, в чому виявляються її стилістичні функції, а звідси й особливості художньої манери І. Нечуя-Левицького. Чудовий знавець мови, він показує глибоке розуміння найтонших образно-семантичних відтінків слова, уміння якомога точніше розкрити через них загальну ідейно-естетичну концепцію повісті.

Проілюструємо сказане передусім на образі головної героїні твору. Василина, одержавши дозвіл батьків найнятися на буряки, «…кинулась у хату, вхопила торбину, кинула в неї окраєць хліба і побігла до воріт… вхопила сапу, скочила через перелаз…як птиця, вилетіла з нестямки на фургон…З других дворів виходили дівчата й хлопці й сідали на фургонах» [4; с. 157]. У наведеному уривку письменник нагнітанням експресивних дієслів, а також засобами протиставлення (інші хлопці та дівчата не вискакували з подвір‘я, не вилітали на фургони, а сідали) підкреслює велику емоційність, безпосередність Василини.

Подекуди мова авторських характеристик наповнюється обуренням, і знову ж таки письменницька ідея виявляється не прямолінійно, а через прихований зміст слова. Так, розповідаючи, як Василина потрапила в тенета Лейби, І. Нечуй-Левицький зазначав, що вербувальник «...знав, як важко доводилось Василині, знав, що посесор прожене її од себе, знав, що вона вже не може вернутись до батька у Комарівку. Він знав усю Журавку й близькі села, знав, що лежить у кожного мужика в кишені [4; с. 223]. Кількаразовим повторенням дієслова «знав» показано закономірність ситуації, в якій опинилась Василина, підкреслено типовість образу хижака Лейби.

Позначена певними своєрідностями й мова І. Нечуя-Левицького-портретиста, багата на епітети та порівняння усно-народного походження. Найчастіше трапляються епітети кольорові, при тому переважають фарби – чорна, біла, червона. Це ж саме можна сказати про порівняння, як правило, яскраво барвисті, взяті в більшості з навколишньої природи та побуту.

Інша картина спостерігається в портретних характеристиках персонажів негативного плану. Тут І. Нечуй-Левицький оперує цілком оригінальними зображувальними засобами, також переважно епітетами та порівняннями, але іншого забарвлення (високий, як очеретина; тонкий, як дошка; тонкі руденькі брови; неначе позасмоктувані маленькі вусики; суха, як опеньок тощо).

Поетичною, глибоко образною є мова пейзажів, картин природи взагалі, в основі якої яскраві й соковиті епітети, порівняння, рідше метафори. Тут І. Нечуй-Левицький, як і при змалюванні портретів, широко звертається до засобів усно-поетичного образного слова.

Якщо мова І. Нечуя-Левицького – пейзажиста й портретиста – відзначається ліричною схвильованістю, пишністю і урочистістю, то в публіцистичних відступах він стриманий, спокійний і розсудливий. Відчувається, що розум, логічна думка тут домінують над його почуттями.

Виразною прикметою мови повісті «Микола Джеря» є тяжіння автора до стислості, простоти й виразності авторського слова, що відчувається і в авторських характеристиках, і в публіцистичних відступах.

У наполегливих шуканнях мовної образності, яскравої деталі, письменник часто вдається до повторення логічно наголошуваного одного слова, що значно підсилює зображуване, дає змогу розкрити конкретну авторську ідею.

Вдається письменник до цього засобу при відтворенні психологічної напруги Миколи Джері. У картині прощання з Нимидорою Микола схвильовано говорить: «Піду з села, бо тяжко мені жити; піду в ліси, піду в степи, піду в пущі й на гострі скелі, а панщини таки робить не буду і в москалі не піду. Піду втоплюсь, об камінь розіб'юся! Нехай звірі розшарпають моє тіло, а я все-таки втечу» [4; с. 64]. Кількаразове повторення дієслова «піду» з великою силою підкреслює непохитність молодого кріпака в досягненні поставленої мети. У цьому випадку цей мовно-стилістичний прийом служить одним із засобів індивідуалізації літературного образу.

Вдається І. Нечуй-Левицький до повторення логічно наголошуваного слова і для підсилення типовості обставин, у яких діють герої повісті: у казармах «...стояв якийсь чад од махорки, од гнилої соломи, од нечистої одежі, од кислого борщу, од бурлацьких онуч» [4; с. 83].

Інколи І. Нечуй-Левицький використовує цей художній засіб з метою поширення сюжетних рамок повісті, наприклад, відтворюючи подорож вербівських бурлак у Бесарабію.

Широке застосування І. Нечуєм-Левицьким засобу повторення логічно наголошуваного слова є свідченням внутрішньої єдності, відповідності художньої форми змістові, авторським ідейним настановам.

Характеризуючи мову художньої прози І. Нечуя-Левицького, слід окремо зупинитися на питаннях майстерності у індивідуалізації мови персонажів як одного з найдієвіших чинників їх типізації.

Поступовий відхід від фольклорної стилізації мови літературних образів, який почався у прозі 60-х рр. ХІХ ст., ще інтенсивніше відбувається в наступних роках. Але й тоді основою мови персонажів І. Нечуя-Левицького, І. Франка продовжує залишатися народна мова, але трансформована відповідно до особливостей певного людського характеру – типу.

Показова в цьому відношенні мова героїв з повісті «Микола Джеря». В її складі, як правило, відбиваються особливості соціального стану, інтелектуальний рівень, своєрідність психологічного складу героїв. Це видно вже в лексиці їх мовних партій. Так, словник мови Миколи Джері значно багатший, ніж його батьків, Нимидори. Однією з характерних рис мови героя твору є насиченість її дієсловами, що відбиває глибокий динамізм його характеру. Це надає мові Миколи відповідних інтонаційних відтінків: категоричності, впевненості. Подекуди вона набуває ліричних відтінків, навіть фольклорного забарвлення (наприклад, сцена прощання з Нимидорою).

Гостро експресивною і водночас ліричною є мова Мокрини, у чому виявляються особливості її темпераменту: рішучість, щирість, наполегливість. У мові старих Джерів, Нимидори – спокійній, як правило, лагідній – відбивається психологія покірних своїй долі кріпаків.

Однією з тенденцій розвитку мови прозових творів 60-70-х років XIX ст. була все більш зростаюча питома вага в ній драматизованих форм.

Зазначена своєрідність мови виразно простежується і у творах І. Нечуя-Левицького. Діалоги, монологи, полілоги – важливий складник мовної тканини роману «Хмари».

Дуже багата на діалоги й полілоги повість «Кайдашева сім'я». Вони служать важливим засобом створення типових обставин, у яких діють герої. Так, наприклад, унаслідок усе більш гострих словесних герців Кайдашихи й Мотрі взаємини між ними, а потім між Карпом та батьком усе більше ускладнюються і врешті призводять до розділу господарства. Так само гостро емоційні діалоги та полілоги передують взаємно агресивним вчинкам і бійкам, що відбуваються вже між Кайдашихою, Мелашкою та Лавріном і Мотрею та Карпом. При тому конфлікти в свою чергу породжують словесні двобої та масові баталії. Таким чином, відбувається своєрідна ланцюгова реакція, що правдиво відбиває усю складність і напруженість взаємин людей.

Діалоги також спрямовані і на індивідуалізацію персонажів. Уже в першій розмові між Карпом і Лавріном бачимо різні їх погляди на жіночий ідеал. Ця відмінність стає ще більш очевидною під час освідчення братів у своїх почуттях. Якщо діалог між Карпом і Мотрею грубувато жартівливий, сповнений недвозначних натяків, то розмови Лавріна й Мелашки теплі, щирі та відверті. Отож, слово, діалог з властивим їм внутрішнім змістом і емоційними відтінками стають прямим виявом людських особливостей закоханих.

Важливим чинником розкриття драматичної та комічної напруги діалогів та полілогів, посилення емоційного враження від цих словесних баталій є авторські ремарки (наприклад, залепетала, засичала, одрізала, підлила масла в огонь, защебетала, кричала, гукала, репетувала тощо).

Монологів у повісті майже немає, тим більше внутрішніх, що зумовлено особливостями персонажів як соціально-психологічних типів дрібних власників – людей інтелектуально і духовно обмежених. Певний виняток у цьому становить лише Мелашка, яка, зберігаючи деякий час душевну чистоту і навіть намагаючись вирватись із «темного царства», живе напруженим душевним життям, що виявляється, зокрема, в її внутрішніх монологах (наприклад, перед рішенням не повертатися з Києва до свекрухи). Отже, і тут виявляється органічний зв‘язок між авторською ідеєю та стилем.

Отож, розвиток і вдосконалення реалістичного творчого методу української прози 60-70-х рр. XIX ст. зумовив збагачення мовно-стилістичних засобів створення типових характерів і типових обставин, розкриття внутрішнього світу літературного героя.

Література:

1. Кравець Г. А. Деякі особливості реалізму роману "Хмари" І. С. Нечуя-Левицького / Г. А. Кравець // Бібліотекознавство та бібліографія. – Збірник. – Вип. 7. – Х., 1969. С . – 118-132.

2. Муромцева О. Іван Нечуй-Левицький в історії української літературної

мови / О. Г. Муромцева // З історії української літературної мови. Вибрані праці. – Х., 2008. – 229 с.

3. Мялковська Л. М. Мовний портрет І. Нечуя-Левицького: історія дослідження / Мялковська Л. М. / Лінгвістика. – Луганськ, 2011. – 2 (23). – С. 167-174.

4. Нечуй-Левицький І. С. Вибрані твори : Повісті та оповідання // І. С. Нечуй-Левицький. – К. : Дніпро, 1968. – 543 с.

5. Огієнко І. Історія української літературної мови / І. Огієнко. – К. : Наша культура і наука, 2004. – 436 с.

6. Язык украинской драматургии конца ХІХ – начала XX века: дис...д-ра филол. наук : 10.02.02 / Януш Я. В. – К., 1990. – 462 с.