ЗАСАДИ СУЧАСНОЇ ЛІНГВОМЕТОДОЛОГІЇ

Наприкінці ХХ ст. мовознавча наука пострадянського простору опинилася в стані методологічної кризи, з одного боку, через декларування відмови від жорстких канонів марксистсько-ленінської теорії пізнання, з іншого, через еклектизм методологічних позицій світової лінгвістики. Пошук виходу із кризового стану зумовив численні наукові розвідки, присвячені проблемам методологічних настанов лінгвістичних досліджень. У центрі уваги мовознавчої спільноти постало поняття наукової парадигми. На початку ХХІ ст. у лінгвістичних студіях значно посилився лінгвофілософський компонент, що звичайно, як це було і на початку ХХ ст., зумовлений прагненням переглянути загальні підходи і принципи дослідження мови, визначитися стосовно її ролі в житті людини, з’ясувати функціональну природу мови як семіотичної системи і, врешті-решт, виробити відповідний інструментарій її дослідження.

Вітчизняна лінгвістика, на жаль, почасти продовжує нести на собі тягар методологічних постулатів радянських часів, про що свідчать матеріали більшості дисертаційних робіт, монографічних видань і навіть енциклопедичних і термінологічних словників. Спостерігаються плутанина у визначенні загальнофілософських і теоретичних засад багатьох загалом цікавих і вагомих лінгвістичних розвідок, жонглювання термінами, які стосуються методів аналізу матеріалу, спрощене й вільне тлумачення багатьох доволі складних понять мовознавства. Як наголошує український мовознавець О.В. Лещак: «Здебільшого лінгвісти взагалі не переймаються питаннями щодо методологічної основи свого дослідження, оскільки думають, що просте та строге слідування фактам або традиційним постулатам забезпечить необхідний рівень „науковості” й „об’єктивності” їхньої роботи» [6; с. 46].

Нерідко методологічні засади дослідження свідомо підміняються теоретичними настановами або відповідними принципами, методологічно суперечливими, що зводить поняття методології до рівня теорії (наприклад, деякі мовознавці вживають сполуки «дескриптивна методологія», «когнітивна методологія», «генеративна методологія» і т. ін.). Існує непослідовність у розмежуванні методології й аспектів дослідження мови, що створює підстави для приписування методологічної значущості семантиці, ономасіології, теорії комунікації, прагматиці тощо.

Усе це зумовлює нагальну потребу виокремлення особливої галузі мовознавства − лінгвометодології, проблематика якої загалом не є новою. В американському мовознавстві на позначення дисципліни, що досліджує загальнофілософські засади лінгвістики, використовується термін «Metalinguistics». Однак застосування цього терміну ускладнене його багатозначністю, оскільки він позначає й розділ лінгвістики, спрямований на вивчення метамов природних мов – універсальних формалізованих семіотичних кодів семантичного й синтаксичного опису; і розділ лінгвістики, який вивчає співвідношення мовної системи з іншими семіотичними системами певної культури (кодами мистецтва, фольклору, обрядів, ритуалів тощо; і комплекс дисциплін, об’єктом яких є екстралінгвальні аспекти функціонування мови (те саме, що й зовнішня лінгвістика).

Метою нашої статті є з’ясування теоретичних настанов, принципів і завдань сучасної лінгвометодології, яка, безсумнівно, має посісти чільне місце в циклі лінгвістичних дисциплін.

Лінгвометодологія кваліфікується нами як маргінальна галузь, адже вона проектується в загальну методологію − учення про способи пізнання й осмислення дійсності й формування внутрішнього рефлексивного досвіду людини, а також про дослідницькі принципи та процедури аналізу об’єктів різних наук. Отже, лінгвометодологія спрямована на встановлення природи мови у співвідношенні зі свідомістю її носіїв, соціумом, культурою, комунікацією, процесами пізнання світу, а також на формування інструментарію, настанов і способів опису й аналізу мови та її продуктів.

Предметом лінгвометодології є системи трактування мови та її продуктів разом із настановами, способами, принципами та процедурами їхнього дослідження, що склалися в межах певних мовознавчих течій, шкіл, розвідок окремих лінгвістів. Об’єктом цієї галузі є пізнавальні настанови та дослідницькі принципи аналізу мови та її продуктів.

Насамперед треба зазначити, що еклектизм сучасних мовознавчих досліджень почасти пояснюється багатозначністю термінів «методологія» і «наукова парадигма», а також їхнім ототожненням.

У загальнофілософському розумінні методологія є способом пізнання й осмислення об’єктивної дійсності та процесів формування й упорядкування внутрішнього рефлексивного досвіду людини. Методологія визначає світоглядну позицію дослідника та впливає на розуміння ним природи об’єкта своєї науки, співвідношення предмета, об’єкта й суб’єкта дослідження, установлення науковцем загальної стратегії вивчення об’єкта тощо. Аналіз різноманітних світосприймальних і пізнавальних концепцій здійснюється в межах філософського вчення, яке також отримало назву методології. У філософському енциклопедичному словнику методологія визначається як «система принципів і способів організації та побудови теоретичної та практичної діяльності, а також учення про цю систему» [13; с. 359]. Деякі дослідники підкреслюють креативну настанову методології, яка не лише систематизує наявні принципи та способи наукового дослідження, а й розробляє нові підходи та засади. У російській традиції до методології залучають: а) комплекс онтологічних й есенціональних питань стосовно об’єкта та суб’єкта дослідження; б) комплекс епістемологічних проблем, що стосуються відношення пізнавального суб’єкта, пізнання та його об’єкта; в) комплекс власне методичних, технічних проблем, пов’язаних з організацією дослідницького процесу [6; с. 14].

Еквівалентом загальнофілософської методології є поняття епістемології, що є теорією наукового пізнання, яка досліджує природу, способи й методи пізнання й оцінює їхню достовірність, можливості перевірки правильності теорії тощо. Російський мовознавець Р.М. Фрумкіна наголошує на тому, що сучасна лінгвістика майже не має власної епістемології [14; 15]. Безперечно, мова йде не про відсутність загальнофілософського підґрунтя лінгвістичних розробок, а про відсутність його обґрунтування, яке з’ясовувало б вихідні пізнавальні орієнтири дослідження й пояснювало вибір концепції. Дослідниця пропонує звузити коло епістемології, виробивши спеціальну, окрему епістемологію, яка розв’язувала б конкретні питання дослідження, як-от: виокремлення його об’єкта, вироблення методів перевірки достовірності результатів і висновків, систематизацію понять і термінів, висвітлення актуальності досліджуваних проблем тощо. Таке завдання може взяти на себе лінгвометодологія, однак її звужена таким чином епістемологія завжди зумовлюватиметься загальнофілософськими пізнавальними принципами. Не випадково, російський філософ М.В. Наливайко цілком слушно наголошує на тому, що всі рівні методології так чи інакше визначаються філософією [8; с. 56].

Протягом усього розвитку лінгвістики науковцями було використано різні типи загальнофілософської методології, що визначають семіотичну, когнітивну, функціональну природу мови, взаємну детермінованість її з культурою, соціумом, етносвідомістю, життєдіяльністю етносу. Ці типи здебільшого еклектично поєднувалися в лінгвістичних ученнях певного напряму, школи, окремих науковців, що було результатом або коригування моделі чи концепції мови самим об’єктом, або непослідовності й суб’єктивізму висунутої теорії.

Дослідники виокремлюють чотири глобальних методології, які поступово склалися у процесі розвитку лінгвістики внаслідок спільності принципових онтологічних і гносеологічних постулатів щодо об’єкта мовознавства: феноменологічну, позитивістську, раціоналістську та функціональну [7]. Специфіка кожної з окреслених методологій у мовознавстві позначається на розгляді проблем мови та свідомості, системності мови, психологічного підґрунтя мовленнєвої діяльності, онтологічної та гносеологічної природи мовного знака, значення та смислу, мовних змін, мови й суспільства, інтерактивної взаємодії у процесі комунікації, синергетичності тощо.

Зважаючи на домінування в сучасних мовознавчих студіях терміна «парадигма», яким нерідко замінюють методологічну базу лінгвістичних досліджень, треба визначитися з відмінністю цих важливих понять. Наукова парадигма (від гр. parádeigma – приклад, зразок) також уживається в кількох значеннях, як-от: 1) спосіб пізнання й усвідомлення світу, що визначає загальні принципи дослідження об’єкта в різних науках; 2) представлення об’єкта науки в ракурсі понятійного апарату та процедур опису й аналізу певної течії, наукової школи (дескриптивістська, генеративна парадигма в мовознавстві); 3) зразок наукових уявлень і дій у певний період або на певній території (європейська, азіатська або західна, східна наукова парадигма; американська, європейська, радянська наукова парадигма і т. ін.) [14; 15].

У 1961 р. американський соціолог Т. Кун у книзі «Структура наукових революцій» висунув концепцію розвитку науки як процесу революційних перетворень, маючи на увазі природничі науки. Ці перетворення полягають у різкій зміні стилів наукового мислення, створенні нових категорійних ієрархій і методик аналізу об’єкта. Дослідник запропонував нове тлумачення терміна «парадигма» з атрибутом «наукова», зазначивши, що межа наукових знань зумовлюється загальною культурою соціуму, а наукова парадигма є визнаним усіма зразком наукових знань і дій у певний період, у відповідному суспільстві, які дають модель постановки проблем і їхнього вирішення в науковій спільноті [5; с. 31]. Приблизно в такому самому значенні термін «наукова парадигма» застосовується в наукознавстві, філософії, лінгвістиці тощо. У цьому розумінні наукова парадигма зближується з методологією, хоч перша більш тяжіє до сцієнтистського аспекту, а друга − до гносеологічного, тобто парадигма в науці може ґрунтуватися на кількох методологічних типах або допускати їх певний еклектизм.

У лінгвістиці наукова парадигма набуває значення підходу до розгляду мови, сукупності принципів її дослідження, прийнятих у певній мовознавчій спільноті. М.Ф. Алефіренко зазначає, що в сучасній лінгвістиці наукова парадигма − це панівна на кожному етапі історії лінгвістичних учень система поглядів на мову, яка визначає предмет і принципи лінгвістичного дослідження відповідно до культурно-історичного і філософського контексту епохи [1, 18]. О.С. Кубрякова виокремила три блоки у складі наукової парадигми: 1) установчий, що визначає засади й передумови її формування; 2) предметно-пізнавальний, що характеризується спільністю підходів до об’єкта науки; 3) процедурний (технічний), який ґрунтується на сукупності методів і методик дослідження об’єкта згідно з установками й підходами [4]. Мовознавці постулюють історію лінгвістики як послідовну зміну домінанти (або співіснування, згідно з концепцією швейцарського лінгвіста П. Серіо) трьох або чотирьох головних наукових парадигм [див. 2; с. 9-25; 3; с. 41-57; 12, с. 105-115]:

1) генетичної (порівняльно-історичної), яка набула особливої ваги у мовознавстві ХІХ ст., керувалася принципами історизму, діахронічного розгляду мови, почасти – емпіризму, психологізму й аналогійності, була спрямована на дослідження еволюційних змін мов, закономірностей розщеплення прамов, генетичної близькості мов світу тощо;

2) таксономічної (структуралістської), що домінувала в першій половині ХХ ст. і ґрунтувалася на принципах синхронічності лінгвістичного опису; онтологічного дуалізму інваріантів і варіантів мовних одиниць; системності мови, її рівневої ієрархії, наявності системних відношень на всіх мовних рівнях; опозиційності як визначення диференційного змісту елемента шляхом перевірки його протиставлень іншим елементам у парадигматичному класі або в синтагматичній послідовності, а також мала певні недоліки − була редукціоністською, що виявлялося в обмеженому зосередженні на внутрішній структурі мовної системи без урахування діяльності мовців у конкретних мовних ситуаціях; логіцистичною (застосування реляційної логіки в семантиці й синтаксисі) й реляціоністською (абсолютизація відношень у мовній системі на противагу проблемам зв’язку мови й мислення, мови й суспільства, мови й комунікації, а також постулювання залежності мовного елемента від системи в цілому і його місця відносно інших елементів);

3) прагматичної (комунікативно-функціональної), становлення якої відбулося у другій половині ХХ ст. і позначилося на переорієнтації лінгвістичних досліджень на аналіз людського чинника в мові, діяльнісної та телеологічної поведінки мовної системи в комунікативному середовищі (мова стала розглядатися як знаряддя досягнення людиною успіху, оптимізації інтерактивних відношень мовців у комунікативній ситуації, дискурсі). Прагматична наукова парадигма характеризується сприйняттям об’єкта в його взаємодії із середовищем як діяльності, функціонування системи. Функціоналізм у лінгвістиці забезпечує дослідження мови як діяльнісного, цілеспрямованого живого організму, представленого численними мовленнєвими продуктами у відповідних актах комунікації.

Четверта парадигма лінгвістики − когнітивна − орієнтована на пояснення постійних кореляцій і зв’язків між мовою, мовними продуктами, з одного боку, і структурами знань, операціями мислення та свідомості, з іншого. Означена парадигма характеризується спрямуванням на вивчення мови як засобу отримання, зберігання, обробки, переробки й використання знань, на дослідження способів концептуалізації й категоризації певною мовою світу дійсності та внутрішнього рефлексивного досвіду. Когнітивна парадигма будується насамперед на раціоналістській і феноменологічній методологіях. .

Спосіб переходу від однієї парадигми до іншої лінгвісти представляють по-різному: як коливання маятника (П.Б. Паршин), як коловий рух (Д.І. Руденко), як послідовну зміну (З.Я. Тураєва), як рух по спіралі (Ю.С. Степанов), як співіснування за умови домінування однієї чи двох парадигм (О.С. Кубрякова). На наш погляд, найбільш реалістичною є остання точка зору, адже актуальним залишається весь попередній доробок мовознавства, який «переплавляється» (= переглядається, перерозподіляється) з огляду на домінанту уваги сучасних дослідників мови. Рух по колу чи спіралі передбачає або перманентне повернення до старих пізнавальних настанов або набуття ними нового більш високого статусу, що не відповідає ані еволюції лінгвістичних концепцій, ані їхнім можливостям. Зміна парадигми означає заперечення настанов і принципів попередньої, що не завжди відбувалося в історії мовознавства (наприклад, при переході від системно-структурної до прагматичної, адже системність залишалася і принципом другої).

Якщо брати до уваги наведені вище мовознавчі парадигми, то поняття «наукова парадигма» взагалі віддаляється від методології і стає, так би мовити, своєрідною «парасолькою», під якою можуть співіснувати різні методологічні орієнтири.

Сучасний парадигмальний простір лінгвістики представлений співіснуванням двох домінантних парадигм: прагматичної та когнітивної, адже сьогодні увага дослідників насамперед зосереджена на мові як знарядді комунікації та впливу, а також когніції та концептуалізації. Дослідники мови розглядають таке співіснування по-різному, з одного боку, залежно від розуміння функціоналізму як загальної методології чи як методу, з іншого, з огляду на можливість інтеграції під дахом когнітивізму доволі різноманітних течій, напрямів і шкіл когнітивної семантики, граматики, синтаксису тощо. Науковці інтегрують функціональні дослідження до когнітивної парадигми, синтезують їх чи відокремлюють, уважаючи, що ці наукові парадигми мають відмінні підходи до аналізу мови, різняться понятійним апаратом і методиками аналізу.

Синтез означених парадигм зумовлює становлення нової когнітивно-дискурсивної лінгвістичної парадигми, орієнтованої не лише на способи представлення знань у мові, а й на комунікативну компетенцію мовця й адресата, дискурсивні чинники вибору тієї чи іншої мовної форми маніфестації знань у тексті чи комунікативній ситуації [3].

На початку нового тисячоліття відбувається зміна ставлення лінгвістичної спільноти до співвідношення наукових парадигм: якщо історію ХХ ст. характеризували як історію перманентного методологічного повстання у формі послідовних теоретичних переворотів [9; с. 19], то ХХІ ст. може стати часом терпимості до різних стилів лінгвістичного мислення й поєднання їхніх найкращих доробків.

Сьогодні до мовознавчих студій усе активніше проникають принципи синергетики, що постулюють погляд на мову як синергетичну суперсистему, нелінійну, нерівноважну, детерміновану зсередини й ззовні, яка перебуває у стані переходу від хаосу до порядку й далі – до нового порядку через взаємодію деструктивних тенденцій і параметрів самоорганізації цієї суперсистеми. Самоорганізація здійснюється шляхом спільного функціонування елементів і підсистем, які кооперуються задля збереження системи. Система мови є цілісною, еволюційною, а отже, й нестійкою. Такий погляд є якісно новим рівнем системного аналізу об’єкта науки, а в мовознавстві отримує назву лінгвосинергетики, яка має на меті представити мову, мовні продукти у взаємній детермінованості різних суперсистем (культури, етносвідомості, соціуму тощо).

Обсяг статті не дає змоги детально проаналізувати чимало важливих лінгвометодологічних проблем, тому варто задекларувати головні завдання цієї галузі. Завданнями сучасної лінгвометодології, що визначають її перспективи, є 1) розгляд еволюції методологічного простору лінгвістики починаючи з часів античності; 2) з’ясування співвідношення методології, парадигми, епістеми; 3) вияв у наукових мовознавчих парадигмах і школах світосприймальних домінанат, специфіки оцінок пізнавальної природи людської свідомості, її взаємодії зі світом дійсності; 4) розробка предмета й об’єкта мовознавчих досліджень; 5) обґрунтування зв’язку пізнавальної здатності людини з мовою й мовленням, процесами комунікації; 6) вияв напрямів взаємної детермінованості мови, свідомості її носіїв, соціуму, культури, комунікації; 7) інвентаризація й систематизація дослідницьких принципів у різних епістемах; 8) упорядкування лінгвістичних методів у розрізі наявних у лінгвістиці епістем; 9) розробка способів оцінки достовірності отриманих результатів лінгвістичного пошуку; 10) оцінка сукупності проблем мовознавства, які потребують розв’язання; 11) вияв причин методологічного еклектизму лінгвістичних теорій і шкіл; 12) пошук виходу зі станів методологічної кризи в лінгвістиці тощо.

Література:

1. Алефиренко Н.Ф. Современные проблемы науки о языке. − М.: Флинта, Наука, 2005. − 416 с.

2. Березин Ф.М. О парадигмах в истории языкознания ХХ в. // Лингвистические исследования в конце ХХ века: Сборник обзоров. − М.: ИНИОН РАН, 2000. − С. 9-25.

3. Кубрякова Е.С. Язык и знание. − М.: Языки славянской культуры, 2004. − 560 с.

4. Кубрякова Е.С. Эволюция лингвистических идей во второй половине ХХ века (опыт парадигматического анализа) // Язык и наука конца ХХ века. − М.: Ин-т языкознания РАН, 1995. − С. 114-238.

5. Кун Т. Структура научных революций. − М.: Прогресс, 1977. − 288 с.

6. Лещак О.В. Очерки по функциональному прагматизму: Методология − онтология − эпистемология. Тернополь-Кельце: Підручники та посібники, 2002. − 255 с.

7. Лещак О.В. Языковая деятельность. Основы функциональной методологии лингвистики. − Тернополь: Підручники та посібники, 1996. − 445 с.

8. Наливайко Н.В. Гносеологические и методологические основы научной деятельности. − Новосибирск: Наука, 1990. − 304 с.

9. Паршин П.Б. Теоретические перевороты и методологический мятеж в лингвистике ХХ века // Вопросы языкознания. − 1996. − № 2. − С. 19-43.

10. Селіванова О.О. Сучасна лінгвістика: напрями та проблеми: Підручник / МОН України. − Полтава: Довкілля-К, 2008. − 712 с.

11. Селіванова О.О. Лінгвістична енциклопедія. − Полтава: Довкілля-К, 2011. – 844 с.

12. Тураева З.Я. Лингвистика текста и категория модальности // Вопросы языкознания. − 1994. − № 3. − С. 105-115.

13. Философский энциклопедический словарь. − М.: Советская энциклопедия, 1989. − 815 с.

14. Фрумкина Р.М. «Теории среднего уровня» в современной лингвистике // Вопросы языкознания. − 1996. − № 2. − С. 55-67.

15. Фрумкина Р.М. Есть ли у современной лингвистики своя эпистемология?// Язык и наука конца ХХ века. − М.: Ин-т языкознания РАН, 1995. − С. 74-113.