ДУНАЙСЬКО-ЧОРНОМОРСЬКИЙ ФАКТОР СОЦІОКУЛЬТУРНОГО РОЗВИТКУ УКРАЇНСЬКОГО ПОДУНАВ′Я

Зміни у картині світу сучасної людини, зумовлені якісними зрушеннями її соціокультурного буття, вимагають пошуку нових ракурсів осмислення минулого і сьогодення. Один з них в сучасній соціогуманітаристиці пов′язаний з зростанням ролі соціального простору у науковому пізнанні, так званим «просторовим поворотом»: у зв′язці «простір-час» поняття простору істотно переосмислюється і усвідомлюється не тільки як синонім «території», але як вміщена у певні рамки соціальна реальність, «ансамбль невидимих зв′язків» [1, с.32]. У суспільній практиці це корелюється з розгортанням процесів регіоналізації і формуванням такого важливого різновиду територіальної ідентичності, як регіональна. Саме з останньою пов′язуються піднесення соціальної активності мешканців областей, їх мобілізація на культурну і господарську розбудову своєї малої батьківщини, відповідальне ставлення до її сьогодення та майбутнього [2, с. 36]. Фактором, що сприяє формуванню регіональної ідентичності та піднесенню регіональної свідомості людності краю, безумовно, є адекватні уявлення про його минуле, зокрема, про особливості соціокультурного розвитку, зумовлені, передусім, специфікою географічного розташування і того природного середовища, в якому формувалась місцева культура, набували своєрідності соціальні процеси.

Одним з регіонів України, історія якого потребує суттєвого переосмислення в контексті вищевказаних завдань з огляду на депресивний стан його економічного та культурного життя, є Українське Подунав′я, розташоване на південному заході Одещини, у дунай-дністровському пониззі. В радянській історичній літературі після включення краю в 1940 р. до складу УРСР у результаті радянсько-німецьких домовленостей 1939 року за ним закріпилась дещо штучна назва «Південна Бессарабія», хоча з історичною «Південною Бессарабією» - складовою історичної області «Бессарабія» - територія Українського Подунав′я не співпадає. Паралельно використовується також назва «Буджак», хоча в сучасних державних кордонах України перебуває лише частина цієї історичної області. Нові соціополітичні реалії, що склались після 1991 р., змусили науковців активніше використовувати ще одне ім′я краю – Подунав′я (Придунав′я), додавши до нього «Українське» з огляду на те, що існують румунське, молдовське та інші «Подунав′я» [3]. Натомість в сучасній краєзнавчій літературі [4], періодиці і навіть працях фахових істориків [5; 6], на жаль, не достатньо аргументовано використовуються усі вищенаведені назви краю, що, безумовно, заважає формуванню адекватних поглядів мешканців Подунав′я на минуле своєї вітчизни. Спробуємо довести: край має специфічні риси соціокультурного буття, що суттєво відрізняють його «регіональне обличчя» від «регіональних облич» південної частини Бессарабії і Буджаку через особливості розвитку в минулому, зумовлені його розташуванням на берегах Дунаю та узбережжі Чорного моря. Відтак, використання топоніму «Українське Подунав′я» є найбільш обґрунтованим і сприяє формуванню правдивих уявлень місцевого населення про історію краю та піднесенню його регіональної свідомості.

Вплив дунайсько-чорноморського фактора на розвиток краю досить виразно виступає вже на світанку євразійської історії. Кам′яна доба, як відомо, була часом періодичних геолого-кліматичних змін, у неоліті ще продовжувалось формування конфігурації материку, через геологічні катастрофи піднялись води Середземного моря і з озера утворилось сучасне Чорне море. Розвідки фахівців свідчать, що територія розглядуваного краю тим часом була затоплена водами останнього і лише з їх відступом почалось формування дунайської дельти, берегових ліній ріки та моря [7, с. 79-80]. Свідчення античних письменників та наукові дослідження останнього часу довели, що в давнину маршрут протікання Дунаю, форма його дельти, кількість рукавів у гирлі чимало разів змінювались [8, с. 7]. Як відомо, суттєвих змін у минулому неодноразово зазнавав і клімат Північно-Західного Причорномор′я. Будучи низовиною, що омивається водами моря, край має специфічну розу вітрів, відкритий повітряним масам зі спекотних частин континенту і навіть –північної Африки, Сахари. В силу циклічності кліматичних змін через космічні, глобальні і континентальні природні процеси, періоди посухи і спеки тут періодично змінюються часами доволі м′яких кліматичних умов, помірної вологості. Зрозуміло, це впливало на господарську діяльність людини [9, с. 231; 10, с. 4-5].

Історично, як відомо, цивілізаційні потоки в Європі у стародавню добу спрямовувались з півдня на північ, імпульси йшли з Малої Азії та Балкан. Українське Подунав′я перебуває у безпосередній близькості саме до цих найбільш активних у плані культурних контактів між стародавніми народами областей. Дунай зв′язує край з Карпато-Балканським регіоном, а чорноморське узбережжя – з Малою Азію, звідки відкриті шляхи до вогнищ землеробської цивілізації і стародавніх високорозвинутих культур Близького Сходу. Останні перебували в активних культурних контактах з іншими народами Стародавнього Сходу – Індії, Китаю, Єгипту. Отже, географічне розташування Українського Подунав′я на берегах важливих комунікаційних артерій – ріки Дунай та Чорного моря - робило край складовою тих макрорегіонів світу, з якими пов′язане формування базових культурних і цивілізаційних явищ людства. У свою чергу, слід припустити, що відповідно до змін кліматичних умов краю тут періодично домінував той чи інший спосіб господарського і культурного життя: в часи посухи – скотарський, помірного вологого клімату – землеробський. Дійсно, відступ Чорного моря у пізньому неоліті зробив долину Дунаю плодючою і сформував сприятливі умови для мотичного землеробства [7, с. 93]. Архелогічні дані підтверджують, що саме тоді з Анатолії через Балкани та Подунав′я рухаються на північ у пошуках родючих земель землеробські народи, які поступово заселяють чималу частину Східної Європи, у тому числі Правобережну Україну. Одні з їх назв - культура Кукутень та Трипілля. Аридизація, якої зазнало Північне Причорномор′я в кінці пізньонеолітичної доби – на початку бронзового віку, стала потужним природним фактором для переорієнтації місцевого господарського життя з землеробського на скотарський. У бронзовому віці ці зміни пов′язані з початком нової сторінки європейської історії – її індоєвропеїзацією. І хоча пошуки прабатьківщини індоєвропейців та етногенетичні процеси у їх середовищі залишаються науковою проблемою, археологічні дослідження довели, що один з шляхів формування цього нового етногенетичного стовбура та відповідної мовної сім′ї просторово пов′язується з Північно-Західним Причорномор′ям та Подунав′ям [11]. Слідуючи вздовж річіща Дунаю на захід, мігранти з азійських степів вели чисельні табуни рогатої худоби, коней і поширювали у Європі нові породи свійських тварин. Поволі їх спосіб життя зазнавав впливу місцевого природного середовища та змінювався. Дослідники твердять: середньодунайська рівнина стала кузнею, де кочовики євразійського степу перетворювались на осілих землеробів [12]. Відповідно, Подунав′я стало контактною зоною між світом осілих землеробів та кочових скотарських народів, містком, що з′єднував Европу з Азією.

Ранньозалізний вік став часом ще більш активних контактів між європейцями та азійськими мандрівниками у Подунав′ї, між народами півдня Європи та Північного Причорномор′я, а значить часом культурного обміну, культурних запозичень. Слід згадати фінікійців, які відвідували гирло Дунаю та заснували поселення на місті майбутньої елінської Тіри (сучасного Білгорода-Дністровського) [13, с. 35]. Цей народ відомий не тільки як чудові мореплавці, а й як творці абетки та системи письма, що стала базою для розвитку писемності греків, а значить і багатьох сучасних народів, у тому числі слов′ян. Неодноразово відвідують край еліни. Торували Дунаєм-Істром легендарні аргонавти [14, с. 81]. Переселенці з Іонії засновують факторії поблизу сучасних Ізмаїлу, Кілії, місто-державу Тіра. Драматичну сторінку історії краю становлять протистояння між кочовими народами Степу цієї доби, між військами Олександра Македонського та скіфами, між скіфами та персами, між римлянами та мігрантами зі Сходу і Півночі Європи - сарматами, готами, гунами [15]. У ході цих контактів відбувались не тільки військові протистояння, але й обмін військовими технологіями, культурні контакти [11; 16, с. 39]. Отже, завдяки водним шляхам Подунав′я стає зоною, де в античні часи зустрічаються потужні цивілізаційні потоки з Європи та з Азії, прибувають носії передових культурних технологій Старого Світу. Це не могло не вплинути на розвиток праслов′ян, які представляли одну з гілок індоєвропейського населення і складовою прабатьківщини яких вважається Подунав′я [17, с. 12]. У часи пізньої античності Подунав′я стає складовою християнської ойкумени, оскільки саме Дунаєм проходили кордони Римської, пізніше – Візантійської імперій. Регіон виступає одним з каналів проникнення Віри Христа у Північне Причорномор′я, на землі України [2, с. 37]. Цим самим закладаються культурні константи для подальшого розвитку східної частини Європи.

Раннє середньовіччя відмічене динамічними геополітичним змінами Епохи Великого переселення народів, формуванням слов′янських політичних об′єднань. Через Подунав′я проходить чимала кількість войовничих народів зі сходу (авари, угри, протоболгари тощо). Антський племінний союз, племінні протодержави улічів і тіверців, відвідини легендарним Києм столиці Візантії і заснування міста Дунаєвець, переможні військові походи князя Олега до Константинополю, зухвалі наміри князя Святослава Ігоревича (Завойовника) перенести столицю Давньоруської держави з Києва до Переяславця на Дунаї, адже саме Нижнє Подунав′я у ті часи стало перехрестям міжнародних торговельних шляхів, - усі ці події не тільки вітчизняної, а й європейської, історії тою чи іншою мірою пов′язані з Українським Подунав′ям [14, с. 82; 18]. І не випадково, адже Чорне море в середньовіччі стало важливою комунікаційною мережею. Славнозвісний шлях «з варяг у греки», переоцінити значення якого у творенні східнослов′янської державності не можливо, також проходив береговими кордонами Подунав′я: рухаюсь морем у каботажний спосіб, купці та мореплавці робили зупинку на острові, який знаємо як Зміїний, та відвідували гирло Дунаю [19]. У пізньому середньовіччі та Нові часи Подунав′я стає зоною, де стикались геополітичні інтереси чималої кількості маленьких і великих держав, імперій, що прагнули до панування в Середземномор′ї й Чорномор′ї (Османської, Російської). Формується нове «етнічне обличчя» краю, він стає слов′яно-романо-тюркським пограниччям [20, с. 160-164], а значить нової специфіки набувають соціокультурні процеси.

 

Література:

1. Верменич Я. Історична лімологія: проблеми концептуалізації // Регіональна історія України. Зб. наук. статей / Гол. Редактор В.Смолій. – Вип. 5. – К.: Інститут історії України НАН України, 2011. – С. 29-49.

2. Верховцева И.Г. Христианское наследие Украинского Придунавья и региональная идентичность населения края // Михаило-Архангельские чтения: Сборник материалов VI Международной научно-практической конференции 17 ноября 2011 г. – Рыбница: Рыбницкий филиал ПГУ им. Т.Г.Шевченко, 2011. – С. 36-39.

3. Українське Придунав′я:історія, етнокультурний розвиток. -Ізмаїл,1995. - 56 с.

4. Шишкина І.А. Купецтво Півдня Бессарабії // Краеведческий вестник. – Вып. 2. – Измаил, 2008. – С. 85-95.

5. Стецкевич В.В., Стецкевич Л.М. Буджак – поліетнічне прикордоння: спроби міждисциплінарних вимірів // Південь України: етноісторичний, мовний, культурний та релігійний виміри. – Одеса, 2011 – С. 145-149.

6. Південна Бессарабія (з найдавніших часів до кінця XVIII ст.) / під ред. Л.Ф. Циганенко. – Ізмаїл, 2011. – 246 с.

7. Чмихов М.О., Кравченко Н.М., Черняков І.Т. Археологія та стародавня історія України. – К.: Либідь, 1992. – 376 с.

8. Мельник И. Вилково – город у трех дунайских гирл // Вокруг света. – 2004. – Декабрь. – С. 6-21.

9. Грицюк В. Скіфія: воєнно-географічний аналіз // Історико-географічні дослідження в Україні: Зб. наук. пр. – Ч. 9 / НАН України. Ін-т історії України; Відп. ред. М. Ф. Дмитрієнко. – К., 2006. – С. 211-242.

10. Верховцева И.Г. Природно-географические факторы социокультурного развития Украинского Придунавья // Вестник гуманитарного научного образования: Научно-практический журнал. – 2011. – № 11 (13). – С. 3-8.

11. Найдавніші землероби неоліту України // [Електронний ресурс] – Режим доступу : http://bojky.wordpress.com

12. Гудзь-Марков А. Индоевропейцы Евразии и славяне. Унетицкая культура. Бронзовый век Европы первой половины ІІ тис. до н.э. // [Електронний ресурс] – Режим доступу : http://oldrushistory.ru/library/Indoevropeytsy-Evrazii-i-slavyane/45

13. Шпигельман Я.Е., Воронцов В.М. Международное Дунайское судоходство: Справочное пособие. – М.: Транспорт, 1991. – 384 с.

14. Верховцева І.Г., Дізанова А.В. Українське Подунав′я як історико-культурний регіон // Гуржіївські історичні читання: Зб. наук. праць. – Черкаси, 2009. – С. 78-83.

15. История Европы. – В 8 т. – Т. 1. Древняя Европа. – М.: Наука, 1988. – 704 с.

16. Люттвак Э. Стратегия Византийской империи. – М.: Русский Фонд Содействия Образованию и Науке, 2010. – 664 с.

17. Мельнікова Л.С. Східнослов′янська колонізація Південної Бессарабії (V - перша половина ХІХ ст.): автореф. дис. …. канд. іст. наук. – Одеса, 1999. – 19 с.

18. Миролюбов Ю. Образование Киевской Руси и ее государственности // [Електронний ресурс] – Режим доступу : http://www.e-reading.org.ua

19. Путь «из варя́г в гре́ки» или «Восточный путь» // [Електронний ресурс] – Режим доступу : http://ru.wikipedia.org

20. Верховцева И.Г. Украинское Придунавье – славяно-романо-тюркское пограничье: базовые факторы формирования коллективной идентичности населения // Актуальные проблемы социологии, политологии, философии и истории: материалы международной заочной научно-практической конференции. – Новосибирск: Сибирская ассоциация консультантов, 2011. – С. 159-164.