СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНЕ СТАНОВИЩЕ НАСЕЛЕННЯ ПІВДЕННОЇ БЕССАРАБІЇ В РОКИ РУМУНСЬКОЇ ОКУПАЦІЇ (1918-1940 рр.)

В сучасній історичній науці існує необхідність дослідження окремих регіонів України. Південна Бессарабія є українським регіоном, який привертає увагу сучасних науковців внаслідок того, що його історія є маловідомою. Край, розташований на півдні Одеської області, у пониззі межиріччя Дністра та Дунаю, відомий також під назвою Буджак, Подунав’я, Придунайський край.

В результаті Першої світової війни економічний потенціал Румунії збільшився завдяки приєднаним територіям Буковини, Трансільванії та Бессарабії. Однак країна опинилася в стані важкої післявоєнної кризи: промисловість і транспорт були зруйновані, сільське господарство деградувало, країна страждала від інфляції, ціни виросли. Стан румунської економіки позначився на економічному розвитку Бессарабії, який у міжвоєнний період характеризувався застійними процесами. Сільське господарство перебувало у хронічній кризі, промисловість краю потерпала від засилля іноземних товарів, нестачі кредитів та інвестицій, демонтажу підприємств.

Населення Південної Бессарабії страждало від постою окупаційних військ. Мешканці краю утримували понад 100 тис. військ та жандармів [1, с. 132]. В селах солдати селилися в будинках селян, а в містах населення було змушене ділити житлову площу з офіцерським складом румунської армії.

Рибалкам у Вилково було заборонено вільний продаж риби, її забирали за встановленими румунською владою низькими цінами. Рибалок грабували жандарми-прикордонники, вони повинні були заготовляти рибу та ікру для адміністрації Ізмаїльського повіту. Румунські військові забирали рибальські баркаси і човни для постійних військових навчань. За право промислу на Дунаї, Дністрі, Чорному морі, плавнях і ставках рибалки сплачували наступні податки: рибній інспекції, за видачу посвідчення на право промислу, місцеві податки, державне мито, поштові витрати. В результаті значна частина рибалок не мала можливості замінити непридатні човни на нові і навіть купити снасті [2, с. 83-85, 208].

Економічне становище населення краю погіршувалося реквізицією зерна та худоби. У населення відбиралася пшениця, кукурудза, жито, ячмінь, овес, квасоля, горох, боби, соняшник, а також всі вироби з муки [3, с. 157]. З Південної Бессарабії вивозили коней, рибу, сухофрукти, вози, килими та інше. Були видані декрети про реквізицію тютюну, шкір, вовни тощо. В селі Ташбунар Ізмаїльського повіту було реквізовано більше 1000 пудів пшениці, кукурудзи та ячменя. В результаті багато селян залишилося без хліба. Примар села Чичми у 1919 р. писав до «Сфатул Церій», що в селі голодує 500 сімей. Газета «Правда» 14 вересня 1918 р. писала, що територія Бессарабії спустошена, зерна та хліба немає, населення голодує. За спробу приховати хліб від румунської влади селянам загрожував великий штраф або тюремне ув’язнення. Лише у серпні 1924 р. до боргових в’язниць Південної Бессарабії потрапили 700 осіб [2, с. 80-81, 90]. Формально румунська влада платила за реквізовану продукцію, але ціни були дуже низькими.

Селянам було заборонено продавати зерно, також була заборонена купівля-продаж льону, ліса, шкір, сала та багатьох інших товарів, тому що всі вони вивозилися за кордон. Хліб з Південної Бессарабії вивозили до Німеччини, Австро-Угорщини, Франції, Греції, Югославії. Німеччина та Австро-Угорщина на 3 роки отримали право реквізувати хліб з Ізмаїльського та Акерманського повітів [3, с. 157]. За короткий час було вивезено 2,5 млн. пудів зерна. В липні 1919 р. газета «Правда» повідомляла, що тільки в Кілії французи заготовили близько мільйонів лантухів для зсипки зерна [3, с. 283].

Сільське господарство руйнували численні податки: на землю, на користь повіту, на користь общини, на цукор, на нерухоме майно, на проїзд по державних дорогах, за кожну голову утримуваної худоби. Були відновлені деякі податки, які існували за часів турецького панування: «діжма» – десята частина від прибутків селянина, «вама» – збір з товарів, які привозилися на ринок для продажу, «безмен» – плата за землю під забудовами тощо. Румунський уряд відновив такі давні податки, як плата за користування річками для перевезення вантажів, видобуток глини з озера Ялпуг, забій худоби, поливку городів водою з рік та озер, встановлення пам’ятників на могилах. Доводилося платити численні непрямі податки, які включалися в ціни на сірники, гас, бензин, тютюн, горілку, інших промислових та продовольчих товарів, у вартість електроосвітлення [1, с. 131].

Податки стягувалися з населення навіть за таких важких обставин, як неврожай, посуха, інші стихійні лиха. Від податкового тягаря особливо страждало незаможне селянство, адже сума податків нерідко перевищувала вартість їхнього майна. У 1924 р. селяни села Зіглу писали до румунської влади, що в селі від голоду померло шість селян та багато дітей. У 1928 р. у звітах румунської адміністрації зазначалося, що в Бессарабії голодувало 400 тис. чоловік, особливо важким було становище в південних повітах – Акерманському та Ізмаїльському [3, с. 88-91]. У 1931 р. в Акерманському повіті було зібрано всього 27% податків, а в Ізмаїльському – 16%. В цій ситуації влада прийняла рішення реквізувати майно селян і продати його за борги.

У 1932 р. був прийнятий закон «Про конверсію сільськогосподарських боргів», згідно з яким уряд брав на себе виплату селянських боргів кредиторам протягом 30 років. Задля погашення боргу використовувалась праця селян на будівництві стратегічних об’єктів [4, с.277]. У зв’язку зі зростанням невдоволення селянських мас румунський парламент у 1934 р. ухвалив «Закон про ліквідацію сільськогосподарських і міських боргів», який передбачав скорочення боргу на 59% з погашенням суми, що залишилася, протягом 17 років і сплатою 3% річних [5, с. 194]. У більш вигідному становищі опинилися лише заможні селяни і поміщики, які могли скористатися пільгами, передбаченими цим законом. За умови несплати хоча б двох внесків боргу конвертованої суми селянин втрачав право користуватися зменшенням первинної суми. Боржникам загрожувало накладення арешту на майно, на врожай зернових, фруктів і на інші доходи, виведення тих, хто не зробив два внески поспіль, зі списків по конверсії боргів, продаж заставленого у кредитора майна тощо [6, с. 38].

Населення Півдня Бессарабії страждало від туберкульозу, тифу та інших епідемічних захворювань, що спричинило збільшення смертності в краї. Створена під головування королеви комісія для боротьби з туберкульозом не змогла суттєво поліпшити ситуацію. Хворих на трахому в Бессарабії було виявлено більше ніж у всій Румунії. Епідемія скарлатини, яка спалахнула у Болграді, забрала сотні дитячих життів. В місті був оголошений карантин. У 1926 – 1927 рр. в Ізмаїлі вмирав кожен десятий житель міста, в Акермані у 1927 р. померло понад п’ятої частини населення. Смертність серед дітей до 5 років сягала в містах 33%, в сільський місцевості 58%. У селах Подунав’я смертність перевищувала народжуваність. В середині 30-х рр. за рівнем смертності Бессарабія займала перше місце в Європі та одне з перших місць у світі і могла бути поставлена у ряд з деякими колоніями Азії та Африки [4, с. 241, 277, 314].

Медичне обслуговування в краї заставляло бажати кращого, адже на 15 тис. чоловік приходився один дільничний лікар, катастрофічно не вистачало аптек [2, с. 92-94]. В Болграді діяла тільки одна лікарня на 25 ліжок, де працювало 2 лікаря. Лікування було платним. Земська медична служба в Бессарабії була ліквідована, а румунський санітарний інспекторат призначав на місця лікарів – вихідців з Румунії. В 1929 р. в Акермані 35 тис. жителів обслуговували всього 10 лікарів, міська лікарня мала 80 ліжок . В Кілії та Рені діяли по одній лікарні на 12 ліжок, в Тарутине – на 20 [7, с. 356, 483, 739].

Вивезення до Румунії та закриття промислових підприємств сприяло загостренню проблеми безробіття в краї. У роки кризи в Рені було 3 тис. безробітних, в Акермані – 2 тис., в Ізмаїлі – близько 4 тис., в Кілії – більше тис. осіб [6, с.31]. Місцеві власті в зимові місяці надавали матеріальну допомогу безробітним, але в цілому навіть ця підтримка не дозволяло поліпшити їх становище. Безробіття змушувало населення переїжджати в Добруджу, Трансільванію, Буковину та інші області Румунського королівства, а також до США, Бразилії, Франції. Багато робітників уходили в села, але і там вони не знаходили роботу, адже у бессарабських селах також був надлишок робочої сили. В той час, як Бессарабія гостро потребувала вчителів, лікарів, інженерів, кадри інтелігенції емігрували. Це було спричинено систематичним скороченням штатів, урізанням заробітної платні та пенсій, затримкою їх виплати. За перші десять років окупації з Бессарабії емігрувало більше 300 тис. чоловік [4, с. 240].

Загроза страйкової боротьби вимагала вироблення законодавчих актів, які б регулювали відносини найму у промисловості та сільському господарстві. Після Першої світової війни парламентом королівської Румунії були прийняті закони, направлені на захист прав робітництва. Румунське трудове законодавство проголошувало право робітників на трудові відпустки, регулювало тривалість робочого дня і виплату заробітної платні [6, с. 33-34]. Трудове законодавство певним чином обмежувало свавілля власників підприємств по відношенню до робітників. Проте в нових законах, які фактично всіляко намагалися захистити інтереси підприємців та землевласників, відсутність чітких каральних санкцій спричиняла невиконання підприємцями урядових постанов.

Конкуренція на ринках праці, загальна бідність переважної частини робітників змушували їх найматися на запропонованих умовах. Хронічне безробіття дозволяло підприємцям знижувати заробітну платню, не думати про поліпшення умов праці і техніки безпеки на підприємствах. Нерідко робочий день на підприємствах Півдня Бессарабії тривав від 10 до 14 годин на добу, іноді навіть 18 годин. Сільські батраки особливо у весняно-літній сезон працювали 15 – 16 годин на добу [2, с. 110-111]. Наднормові роботи не оплачувалися. Так, в Болграді напередодні базарних днів роботу закінчували в 10 – 11 годин вечора. В Ізмаїлі у 1930 р. робочий день тривав з 7-ї до 20-ї години з невеликою перервою [7, с. 356, 433].

За свідченням багатьох джерел, робітникам доводилося працювати у важких умовах. Нерідко промислові підприємства розміщувалися у темних, сирих, брудних приміщеннях. Не була налагоджена система соціального страхування та пенсійного забезпечення робітників [4, с. 241]. В негоду, жорстокі морози залізничники Акермана були змушені працювати під відкритим небом. Серед робітників були поширені туберкульоз та ревматизм. Середні та дрібні майстерні Ізмаїла були погано обладнані, вони розташовувалися в погано освітлених приміщеннях без підлоги та водопроводу. Ослаблені робітники не мали можливості повноцінно працювати і утримувати свої родини, страждали на різні хвороби [7, с. 256, 432].

Оплата праці фабрично-заводських та сільськогосподарських робітників знаходилась на низькому рівні. Активно застосовувалася жіноча та дитяча праця, яка була значно дешевшою. За рівну працю з чоловіками жінки отримували платню на 20-30%, а підлітки – на 25-50% меншу [5, с. 194]. Навіть у врожайному 1929 р. заробітна платня робітників не піднімалася вище 40-48% рівня 1913 р., в той же час ціни неухильно підвищувалися. У 1931 р. в румунському статистичному бюлетені було вказано, що місячна заробітна платня робітника в 3 тис. лей (30-35 крб.) у Старому королівстві офіційно визнавалася нижче прожиткового мінімум. В той же час на Півдні Бессарабії заробітна платня не перевищувала 20-25 крб. на місяць [2, с. 111, 202]. В роки кризи багато підприємств працювали лише 2-3 дні на тиждень, а іноді закривались на тривалий час, отже робітники отримували менше фіксованих окладів. Зменшення заробітної платні відбувалося також за рахунок численних штрафів. Звичним явищем були випадки несвоєчасної виплати зарплатні. Після 1934 р. номінальна заробітна платня робітників збільшилася, але зростання податків та цін на предмети першої необхідності призвели до подорожчання вартості життя [4, с. 313]. За офіційними даними, середня зарплата кваліфікованого робітника на підприємствах металообробної і харчової промисловості в 1938 р. складала 75% від рівня 1928 р., в інших галузях вона ледве досягала лише 47% [5, с. 193].

На початку 30-х рр. важкі часи переживали портові робітники Ізмаїла. У зв’язку з тим, що підвезення вантажів до міста припинилися, сім’ї робітників порту голодували. Заробітна платня були знижена на чверть, відбулися масові звільнення. В роки кризи заробітна платня робітників міста Рені була знижена на 18%, портових працівників – на 10-25%. Робота порту фактично припинилася, деякі службовці, вчителі та лікарі не отримували зарплату [2, с. 203-204].

У виключно важкому становищі перебували сільськогосподарські робітники, батраки і поденники, кількість яких постійно збільшувалася за рахунок розорення дрібних власників. Згідно з документами Кишинівської палати промисловості та торгівлі у другій половині 30-х рр. сільськогосподарські робітники отримували 400-450 лей на місяць, діти до 18 років – на 50% менше, ніж дорослі. Договір по найму як правило передбачав харчування робітників [6, с. 40]. Заробітків сільськогосподарських робітників ледь вистачало для задоволення елементарних потреб. Наслідком важких умов праці у сільському господарстві було погіршення стану здоров’я наймитів, виникнення інфекційних та професійних захворювань.

Споживання населенням краю продуктів харчування було втричі нижчим, ніж у Румунії, і в десятки разів нижчим, ніж в інших країнах Європи. Характерним для праці промислових робітників та сільськогосподарських наймитів було погане харчування, відсутність медичної допомоги та задовільного житла.

 

Література:

1. Лебеденко О.М. Українське Подунав’я: минуле та сучасне: [навчальний посібник] / О.М. Лебеденко, А.К. Тичина. – Одеса : Астропринт, 2002. – 208 с.

2. Смішко П.Г. Боротьба трудящих Придунайських земель за возз’єднання з УРСР (1917-1940 рр) / П.Г. Смішко. – Львів : Вид-во Львівського університету, 1969. – 260 с.

3. Березняков Н. В. Борьба трудящих Бессарабии против интервентов в 1917–1920 гг. / Николай Васильевич Березняков ; [под. ред. И. М. Разгона]. – Кишинёв : Госиздат Молдавии, 1957. – 316 с.

4. История Молдавской ССР : в 2 тт. – Т. 2: От Великой Октябрьской социалистической революции до наших дней / отв. ред. С. П. Трапезников. – Кишинев : Картя Молдовеняскэ, 1968. – 814 с.

5. История Республики Молдова. С древнейших времен до наших дней / [ред. кол. В.Е. Андрущак, П.А. Бойко и др.] – Ch. : «Elan-Poligraf», 2002. – 360 с. – (Асоциация ученых Молдовы им. Н. Милеску-Спэтару)

6. Платон В.П. Против фашизма, за воссоединение с Советской Родиной (1934-1940): Революционно-освободительная борьба трудящихся Бессарабии в период наступления реакции и фашизма / Василий Поликарпович Платон. – Кишинев: Картя Молдовеняска, 1983. –192 с.

7. История городов и сёл УССР : в 26 т. / главн. редкол. Тронько П.Т. (голова) [та ін.]. – К. : Главная редакция УСЭ, 1978. –

Т.: Одесская обл. – 1978. – 866 с.