РУХ ЗА ОБ’ЄДНАННЯ ДУНАЙСЬКИХ КНЯЗІВСТВ У ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ 50-Х РР. ХІХ СТ.

Встановлення нової системи міжнародних відносин після закінчення Східної війни 1853–1856 рр. сприяло посиленню національно-визвольних рухів народів Османської імперії кінця 50-х – 60-х рр. ХІХ ст. Невирішеність статусу Дунайських князівств (Валахії та Молдавії) Паризьким конгресом 1856 р. спричинила активізацію руху за їх об’єднання, що перетворився на проблему загальноєвропейського значення.

Питання об’єднання Молдавського та Волоського князівств і розвитку уніоністського руху досліджувалися в румунській [1], російській [2], молдавській [3] та західній історіографії [4]. При цьому румунські історики переважно акцентують увагу на внутрішньополітичних чинниках об’єднання Дунайських князівств, а російські та західні науковці відзначають великий вплив зовнішнього фактору у формуванні румунської держави. В українській історіографії досліджувана проблема не була предметом спеціального комплексного вивчення.

Виникнення уніоністського руху в Дунайських князівствах було зумовлено як внутрішніми, так і зовнішніми причинами. Економічний розвиток князівств призвів до виникнення румунської буржуазії, яка була зацікавлена в становленні національного ринку та, як наслідок, здобутті власної державності. Революційні події 1848–1849 рр. сприяли розвитку національної ідеї в Молдавії та Валахії.

Після Східної війни з’явилися сприятливі зовнішньополітичні умови для об’єднання Дунайських князівств. Згідно з Паризьким трактатом 1856 р. було встановлено заступництво великих держав (Росії, Франції, Англії, Австрії, Пруссії та Сардинії) над князівствами, заборонялося втручання в їхні внутрішні справи, гарантувалося незалежне та національне управління, а також повну свободу віросповідання, законодавства, торгівлі та судноплавства. Передбачалося створити комісію, яка повинна була дослідити становище князівств та запропонувати засади їхнього майбутнього устрою. Народним диванам ad-hoc було надано право висловити побажання населення щодо подальшого устрою Валахії та Молдавії. Проте для остаточного затвердження устрою Дунайських князівств повинна була зібратися нова конференція держав, які підписали Паризький трактат. Крім цього, до Молдавії відходила територія Південної Бессарабії, що належала Російській імперії [5; с. 29-31]. Після Східної війни 1853–1856 рр. об’єднання Молдавії та Валахії та здобуття ними незалежності стало першочерговим завданням політичних сил румунських князівств.

Уніоністський рух на початковому етапі більш активно розвивався в Молдавії. З кінця 1855 р. М. Когелнічану почав видавати в Яссах газету «Стяуа Дунерій», в якій виступав за об’єднання князівств. 6 червня 1856 р. в Яссах сформувалося «Товариство об’єднання», в програмі якого передбачалося об’єднання румунських князівств на чолі з іноземним господарем (князем). В багатьох містах Молдавії відбувалися збори та маніфестації прихильників об’єднання. У Валахії уніоністський рух розвивався повільніше внаслідок значного опору з боку консервативно налаштованої боярської верхівки. Після приходу до влади каймакама (турецького намісника) О. Гіки влітку 1856 р. у Бухаресті було створено Центральну комісію уніоністів, а потім підпільні уніоністські комітети в повітах.

Розвиток уніоністського руху в Дунайських князівствах викликав протиріччя між європейськими державами: уряди Австрії, Великобританії та Туреччини виступали проти об’єднання князівств, а Франція, Росія, Пруссія та Сардинія підтримували цей рух.

Намагаючись послабити вплив уніоністів у Дунайських князівствах, турецький та австрійський уряди проводили різноманітні політичні акції. Зокрема, Австрія та Туреччина затягували з виведенням своїх військ з Молдавії та Валахії, що були окуповані під час Східної війни. Одночасно турецький уряд намагався законодавчо позбавити румунські дивани можливості розглядати питання про об’єднання Дунайських князівств.

У листопаді 1856 р. російський та французький консули виступили з демаршем перед турецьким урядом, в якому вимагали виведення іноземних військ з Дунайських князівств та визнання права румунського населення вирішувати питання про майбутній устрій Молдавії та Валахії. В результаті султан 8 лютого 1857 р. проголосив новий фірман, на основі якого повинні були обиратися дивани ad-hoc, а наприкінці лютого 1857 р. розпочалося виведення австрійських військ з окупованої території.

Одним із засобів послаблення уніоністського руху в Дунайських князівствах було призначення Туреччиною новим каймакамом у Молдавії М. Вогоріде. За часів його правління було розпущено низку уніоністських комітетів, здійснено чистку державного апарату та судових органів від прихильників об’єднання, заборонено передвиборчу агітацію та маніфестації. На виборах у Молдавії в липні 1857 р. каймакам прибіг до масової фальсифікації, що призвело до невдоволення як з боку населення князівства, так і з боку Франції та Росії. У відповідь на такі дії молдавської адміністрації посли Росії, Франції, Пруссії та Сардинії заявили про розрив дипломатичних відносин з Туреччиною. В результаті султан анулював результати виборів у Молдавії та призначив їх на вересень 1857 р.

Вибори в Дунайських князівствах у вересні 1857 р. закінчились перемогою уніоністів, що свідчило про загальнонаціональний характер уніоністського руху. 22 вересня 1857 р. відкрились надзвичайні збори молдавського дивану, на якому депутати висловились за визнання автономного статусу Дунайських князівств, їх об’єднання на чолі з представником іноземної династії, встановлення конституційної форми управління та запропонували нову назву майбутньої суверенної держави – Румунія [6; с. 267]. Депутати волоського дивану також прийняли рішення про об’єднання князівств з визнанням верховних прав Порти.

10 травня 1858 р. у Парижі відкрилася конференція між державами, що підписали Паризький трактат, з метою остаточного вирішення статусу Молдавії та Валахії. Результатом конференції стало підписання Конвенції стосовно устрою Дунайських князівств від 7 серпня 1858 р., згідно з якою румунські князівства отримали назву Об’єднані князівства Молдавія та Валахія та залишались під сюзеренною владою султану. У документі передбачалося колективне заступництво держав над князівствами, які підписали Паризький трактат, а також обрання молдавського та волоського господарів з осіб місцевого походження. Установою, яка мала загальний характер, була Центральна комісія, основною метою якої була охорона конституційних положень нового устрою князівств. Конвенція встановлювала спільні для обох князівств Верховний і Касаційний суди та регулярну міліцію [5; с. 56-68]. Отже, Паризька конференція 1858 р. не врахувала бажань населення Дунайських князівств та фактично узаконила їх сепарацію. Незважаючи на це, Конвенція мала позитивне значення в процесі об’єднання Молдавії та Валахії. Принцип автономії дозволив уніоністам успішно протистояти спробам Туреччини втручатися у внутрішні справи румунських князівств.

Згідно з рішеннями Паризької конвенції в Молдавії та Валахії утворювалися тимчасові комісії (каймакамії) для підготовки виборів у Надзвичайні збори, що обирали князів. У Надзвичайних зборах Молдавії керівна роль належала представникам уніоністського руху, а у Валахії – консерваторам, які підтримували ідею об’єднання, але під владою колишнього господаря Г. Бібеску.

Вибори в Молдавії принесли повний успіх уніоністам. 3 січня 1859 р. на засіданні Надзвичайних зборів після тривалого обговорення кандидатур князем було обрано Александру Іона Кузу. 5 січня він був одноголосно обраний на молдавський престол.

У Валахії шанси прихильників об’єднання були незначними: з 72 депутатів противниками унії було від 42 до 46 осіб [7; с. 193]. Проте уніоністи запропонували кандидатуру вже обраного в Молдавії князя А. Кузи. Під тиском масових демонстрацій, якими керували уніоністи, консерватори почали втрачати свій вплив на зборах. Внаслідок цього на засіданні 24 січня вдалося досягти згоди про обрання А. Кузи князем Валахії. Такий розвиток подій у князівствах не був заборонений жодним документом, але суперечив самому змісту Конвенції 1858 р.

Вибори в Дунайських князівствах спричинили значні протиріччя в європейській політиці. Франція та Росія виступили з вимогою скликання нової конференції для повторного вирішення питання про статус князівств. Вона відкрилася в Парижі в квітні 1859 р., але була зірвана початком франко-австрійської війни. Паризька конференція 1859 р. не розв’язала питання про остаточне об’єднання Дунайських князівств: подвійне обрання А. Кузи не отримало юридичного визнання європейських держав.

22 листопада 1861 р. турецький уряд видав фірман, що проголошував адміністративне об’єднання Молдавії та Валахії, але лише на час правління А. Кузи. Бухарест став столицею країни, було утворено єдиний уряд та законодавчі збори. Перший румунський господар А. Куза узяв курс на розширення автономії: було обмежено консульську юрисдикцію, досягнуто визнання з боку європейських держав права на укладення міжнародних угод, дипломатичне представництво, видання документів та паспортів з грифом «Об’єднані князівства», карбування монети, заснування національних орденів, вивішування національного прапору тощо [8; с. 328-330]. 24 січня 1862 р. відбулося перше засідання єдиних законодавчих зборів Об’єднаних князівств та було сформовано новий уряд на чолі з консерватором Б. Катарджіу. З цього часу в усіх державних актах вказувалася нова назва – «Румунія», незважаючи на відмову її визнання Туреччиною.

Отже, розвиток уніоністського руху в Дунайських князівствах у другій половині 50-х рр. ХІХ ст. призвів до їхнього об’єднання на чолі з місцевим господарем А. Кузою, що стало першим кроком на шляху до формування румунської держави. Крім цього, він спричинив появу в європейській дипломатії румунського питання, що стало складовою частиною Східного питання. Саме спільна політика Франції та Росії щодо Дунайських князівств сприяла зміцненню позицій уніоністів та прискорила розвиток об’єднавчих процесів.

Література:

1. Xenopol A.D. Istoria Romînilor din Dacia Traiană / A.D. Xenopol. – Vol. VI: Istoria contimporană. – Iaşi: Tipo–litografia H. Goldner, 1892. – 668 p.; Аданилоане Н. Образование Румынского национального государства / Н. Аданилоане. – Бухарест: Меридиане, 1965. – 108 с.; Джуреску К.К. Образование единого Румынского государства / К.К. Джуреску. – Бухарест: Меридиане, 1971. – 168 с.; Independenţa României / [comitetul de redacţie : Şt. Pascu, C. C. Giurescu, I. Ceterchi, Şt. Ştefănescu, C. Olteanu]. – Bucureşti : Ed. Acad. RSR, 1977. – 526 p.; Beriendei D. Epoca unirii / Dan Beriendei. – Bucureşti: Acad. RSR, 1979. – 272 p.; Caragea A. Epoca renaşterii naţionale, 1750–1878 / Anton Сaragea. – Bucureşti: Editura Universităţii din Bucureşti, 2003. – 330 p.

2. Чертан E.E. Русско–румынские отношения в 1859 – 1863 гг. / Е.Е. Чертан. – Кишинев: Картя молдовеняскэ, 1963. – 232 с.; Чертан Е.Е. Великие державы и формирование румынского независимого государства / Е.Е. Чертан. – Кишинев: Штиинца, 1980. – 283 с.

3. Палаузов С.Н. Румынские господарства Валахия и Молдавия в историко–политическом отношении / С.Н. Палаузов. – СПб.: Каманчиков, 1859. – 296 с.; Виноградов В.Н. Россия и объединение румынских княжеств / В.Н. Виноградов. – М.: Изд–во Акад. наук СССР, 1961. – 331 с.;

4. Jelavich B. Russia and the Formation Romanian National State 1821–1878 / Barbara Jelavich. – Cambridge : Cambridge University Press, 2005. – 376 p.

5. Сборник договоров России с другими государствами. 1856 – 1917 / [сост. Козьменко И. В. ; ред. Адамов Е. А.]. – М. : Госполитиздат, 1952. – 463 с.

6. Documente privind Unirea Principatelor / [red. responsabil A. Oţetea]. – Vol. II: Rapoartele consulatului Austrie din Iaşi (1856–1859). – Bucureşti : Editura Academiei republicii populare Române, 1959. – LIX, 550 p.

7. Краткая история Румынии с древнейших времен до наших дней / [Л.Е. Семенова, В.Н. Виноградов, М.Д. Ерещенко, Т.А. Покивайлова ; отв. ред. В.Н. Виноградов]. – М. : Наука, 1987. – 541 с.

8. Documente privind domnia lui Alexandru Ioan Cuza. – Vol. I: 1859 – 1861 / [intor. D. Berindei et al]. – Bucureşti : Editura Academiei republicii Socialiste România, 1989. – XLV, 346 p.